Марта слухняно виконала забаганку, хоч не розуміла для чого Луї цей спектакль.
А він кидав блискавичні погляди то на Марту, то на папір, олівець в його руках рвучко клав їх туди. Згодом перекинув сторінку зошита, кілька хвилин щось помудрував над нею. Затим примостився біля Марти, простягнув їй малюнок. Вона кинула погляд і лице її почало витягуватись, очі округлювались. На неї дивилась. Марта! Вона, яка щойно зирила у вікно! Їй стало навіть якось недобре. Так, малюнки вона бачила, але не знала як вони народжуються, хто їх творить, — святі чи неземні люди. А це ж Льоня, її Льоня. Себе ж вона бачила хіба в невеличкому дзеркалі. Подивиться, покладе його, і Марта-двійник зникла. А тут. Вона спантеличено ще раз зиркнула на Луї, бо все ж не вірилось, що це створив він щойно, на її очах.
— Льоню.., це ти сам.., сам зробив? Ти, ти таке можеш?
Луї інтуїтивно відчув, що Марта й справді не вірить. Може, підозріває, що він якийсь чародій?
— Так, Марто.
Він перекинув сторінку і з неї небавом на них глянув він сам з силуетом великого ... серця.
— Льоню. О, ти.., — вже побадьорішав її голос.
— Марто, — якось стишено озвався Луї, тицьнув пальцем у свій лоб. — Ти Марта, я Льоня. День і ніч ти у моїй голова.., — швидко вхопив олівець і в портреті на тлі свого лоба народилось радісне обличчя Марти. — І отут, — додав, і на тлі його серця з'явилось те ж лице. — Наполеон, Париж, — крутнув головою, — ні, ні. Марта, Україна, Льоня — так.
Відклав убік зошит, вхопив руку Марти, міцно притулив свою, стиснув правицею.
— Льоня і Марта. Все.
— Льончику, Льоню.
Вона відчула, що Луї витяг з її серця скалку, і воно забилось рівно і повно. Щойно він переклав недавню палку мову на мову малюнка. Так, різномовним людям важко порозумітись, а мова мистецтва спільна. Вона міжнародна, для всіх необхідна. Як сонце, як вода, повітря. Її розуміють навіть глухонімі.
Марта повільно підняла голову, зустріла погляд Луї. Очі обох вже затулили повіки. Вуста й у теміні не розминулись. Тіла поволі гойдались в різні боки.
— Марто.
— Льончику.
Луї повільно устав, погладив шовковисте волосся Марти, став повільно розстібати блузку, спідницю, сорочку. Вона поринає в якийсь сомнабулічний стан, їй стає добре бути немічною і слухняною, вона рухами ще й допомагає рукам Луї. Навіть не стривожила думка: "Сінешні двері треба було зачинити". Вона чує глибоке дихання Луї, бухкання його серця, що наливає сталевою силою кожен м'яз, і щомиті очікує: те повинно ось-ось статись.
Та Луї без поспіху в постелі пестить її голе тіло, скупане в лісових травах, обціловує, вдихає його пахощі. Його вуста прилипають то до шиї, то до звабливої розори грудей, немов зголодніле дитя, жадібно присмоктуються до перс. Неквапність роздмухує несамовитий шал.
— Льончику.., не муч, — безсило вичавлює з себе Марта.
Її починають бити нервові дрижаки. Вона відчуває, що й тіло Луї бринить, мов натягнута тетива лука, готового вразити блискавкою.
У цю мить Луї, мов вампір, жадібно впився у вуста Марти. Тіла обох злились, вона опинилась ніби у якомусь іншому, фантастичному світі. Спраглі за вистражданим коханням, вони, мов пустельники, пили життєдайну оазну воду і не могли вгамувати спраги. Ніхто не знає яке воно, неземне блаженство, а в земному вони опинились. Сиві тумани зійшли з поліських боліт і на своїх перинах-постелях несли їх у якийсь дивний світ, пружні шовкові росяні трави стелили їм уквітчану постіль, тонкі й гнучкі верхів'я дерев гойдали їх і співали, п'янила у весняній фаті розквітла черемха... І хоч Марта давно вже пізнала близькість з чоловіком, але таке відчувала вперше. З Василем, загнузданим щодень чорною роботою, те виходило, мов ремесло. З Луї — мистецтвом кохання.
Майже до полудня вони лежали на примості, у Мартиній постелі. Луї був ненажерливим вовком. Відсапнувши, він знов пожадливо кидався на її тіло, немов боявся, що його хтось відлучить, мов телятко від вимені.
— Льончику, досить, — знеможено просила Марта. — Ще буде ніч.
Ах, ніч!.. Зваблива і таємнича пора для мільйонів закоханих. У них не так. У них був ранок кохання, початок невідомого майбутнього.
ІСПИТ ДЛЯ ЛУЇ
З перших днів грудня нагадала про себе зима. Без завивань, свисту вітру, хурделиці, аби не налякати людей, лиш нагадати яка настала пора. Небо на ніч, вже на друге грудня, зодягло землю, дерева, наче на віденський бал. Все пухнасте, біле, нарядне, але холодне. Вранці, з порога сіней, Луї і Марту зачарувало видиво, а потім — одне в одного білими сніговими "варениками". Захопились так, що не помітили, як підійшла мати. Кілька хвилин вона дивилась на дитячі пустощі, мовчала, бо щось потепліло в душі, а потім:
— От такої! Зима на поріг, а в них весна на цілу голову...
— Та ми просто так, — знітилась Марта. — Так все гарно.
— Бачу, що так. Діти.
Та й у хаті весніло. Впевненіше стала почувати себе Марта. Навіть моторнішою. Авжеж, вони тепер стоять на двох ногах. У неї є Льоня, хай поки що не шлюбний чоловік, все попереду, але вона чує, що кохання його непідробне, він хоче тут прирости, завести з Мартою сім'ю. Може, на цей раз Всевишній змилостивиться над нею і ощасливить її материнським та сімейним щастям? І Льоня став іншим. Швидше освоює говірку, перепитує, зацікавився господаркою, обдивився її, щось міркує. А потім, потім плутано щось таке видав, що Марті дух перехопило. Він, мовляв, бачить як тут, на такій землі, зіп'ястися на ноги. Треба завести свою живність: коника, корівчину, поросятко. Луї ніби читав її сокровенні плани. Вона тісніше притулилася до нього.
— Льончику, ти уявляєш, скільки на те все треба грошей? Ти ж їх не намалюєш, як мене.
— Льоня їх вже намалював.
Він знов мовною мішаниною пояснив, що у нього в кишені було всього 15 російських рублів. Та, коли друзі від'їхали, а він зіп'явся на ноги, то в кишені кітеля знайшов їх багато. Навіть не рахував. Такий аванс зоставили на прожиття побратими, хоч нічого йому не сказали. Є у нього своя, французька золота, старовинна монета. Вона дорого вартує. Діда подарунок. Та вона не для торгів. Для продовження роду. Талісман, оберіг. Лише в чорний день може допомогти. Але тоді ти її втратиш. На душі Марти ніби ослабли незримі пута. Було тепер з чим іти на пораду до батьків, заодно показати людям, що її обранець — не згуба, яку вона підібрала заради ночі, не онуча, об яку можна витерти ноги.
— Тату, чи не могли б ви завтра з Льонею привезти з лісу дров? — здалеку почала Марта.
—Ти тільки за цим прийшла? — пронизливим зглядом окинув її Прокіп, бо дипломатія в селі оголена до краю.
— Ну, не тільки.
— Що, "ну"? Дугу гну. Ти тут не колупай мені грубку[LV], не тягни кота за хвіст. Ковбаса повинна бути довгою, а мова короткою. Спиш з ним під одним рядном? — прямо в лоб вистрелив батько.
— Ой, тату, ви таке питаєте, — опустила голову Марта, геть збившись із спланованої розмови.
— Яке "таке"? Як заковтнула риба гачок, то видзигуватиме, чи ні, все одно на пательню потрапить.
— Тату, мамо, як вам сказати. Маю гріх, — ледь видушила з себе Марта, і тут же отямилась: — Я до вас як до найрідніших, направду радитись прийшла.
І розповіла про плани Луї. Прокіп кілька хвилин мовчки міряв кімнату, доки вирік:
— З грошима, не голий, то добре. Товар я йому знайду, хай платить.
Прокіп Рудий був чоловіком рішучим і практичним. Вже через день приїхав до дочки своїм возом і коником.
— Слава Богу, — привітався з порогу до Марти. — Ну, показуй своє щастя.
— Льоню, — кинула вона у відкриті двері, де порався Луї. — Тато приїхали.
Луї був трохи збентежений першою зустріччю з тестем, але спокійно зайшов у хату, поздоровався:
— Льоня.
Прокіп вже з міцного потиску руки оцінив його, затим пильно пробіг очима від голови до п'ят. Обоє були майже однакового зросту, Луї ледь вище.
— Гм, — хмикнув Прокіп, а тоді вже вголос: — Ніби нівроку---
В лісі, коли рубали і завантажували віз дровами, Прокопове око ловило кожен рух Луї. "Здається, буде з нього толк, якщо не скурвиться, — думав. — Бо ж то таки Франція, а не поліська глушина".
Небавом обоє поїхали торгувати коника до Йона Рудого, на прізвисько Босий. Хотіла з ними й Марта, та Прокіп відрізав:
— Не бабська справа на кораблі бути і коня вибирати. Одна баба вже купила, потім дивувалась: "Біда за бідою, купила коня і той — е-е-е, з бідою. Привела, бачу — кобила".
Про бабу і коня до слова прийшлось, а от про корабель, то Прокіп знав що говорив: Матросік, як його кликали в селі, чотири роки на військовому кораблі служив, доки ногу не скалічив.
Босий не був босим. Був таким собі міцненьким господарем, тримав дві кобили, приторговував їхнім потомством. Він вивів з конюшні каштанової масті жеребця, довго розхвалював товар. Кінь підсилював рекламу: то граціозно вигинав шию дугою, то скидав головою, то пританцьовував на снігу, вигравав м'язами, косив очима на незнайомих людей.
— Ну, що? — питає Босий, звісно, на предмет оцінки, як основи торгу. — Красавчик— Фест—
— Воно то так, — почухавши потилицю, розтягує Прокіп.
— Тілько кінь в хазяйстві не для того, щоб ним любуватись. Яким він в роботі буде?
— Вихарашаєш[LVI] — добрий, робочий буде. Скільки я їх не продав, жоден господар поганого не сказав.
Крити було нічим. Але Матросік не здавався.
— Поживем — побачим. Тільки тоді вже пізно щось змінити. Ти ж гарантій не даси. Льоню,то вже до Луї. — То як?
— кивнув головою на жеребця.
Луї показав великий палець: "Во!". Мовчки взяв вуздечку з рук господаря, спритно заскочив на коня. Другою рукою міцно вчепірився в пишну гриву. Красавчик на мить занімів від неочікуваного нахабства, загарцював, а тоді — то на дибки, то підкидав задом, то розганявся і різко гальмував, здіймаючи снігову куряву. З-під задніх копит вилітали спресовані його вагою снігові млинці. Та пальці Луї міцно вросли у густу гриву, ноги прикипіли до боків. Пооддаль, біля сінешніх дверей, за акробатичними номерами дивилось сімейство господаря. Прокіп і Босий напружено чекали. Знали, що необ'їжджений жеребець не стане терпіти вершника, доки не скине його, чи сам не виб'ється з сил.