І ця доля стала недолею. Чого він тільки не думав темними ірландськими ночами, самотньо випиваючи, аж поки не долав його алкоголь, занурюючи в сон. Думав, що життя остогидло, що став тягарем для Ейліс і що він — причина її смутку й тривоги, що він — уже тягар для самого себе.
Життя в такі хвилини здавалося непотрібним, а сам він — нікчемним. І ще одна жахлива думка навідувала його, мов зла й підступна відьма. Але ні. Він надто любить життя, щоб посягнути на нього. А що любиш — поважаєш. І, може, вона, Ейліс, має рацію: він уже не може зупинитися. Це поза межами його можливостей, зі свобідного повелителя таких самих вільнолюбних тварин став він васалом. Та що б там не було, жити, як усі, він уже не зможе. Ніколи не міг. Тож буде просто жити, розплачуючись за свій вибір, скільки буде потрібно.
В одну з таких важких його ночей він непомітно поринув у сон. Навіть не зрозумів спочатку: спить чи марить. Чи, може, розглядає небо в телескоп, якого теж давно уже нема...
Він споглядав Землю з космосу. Спочатку здалося, що це фільм, а далі зрозумів, що це він сам знаходиться всередині цього фільму. Відчуття такі, немов потрапив у воду, але ця вода не така густа, як земна. Прийшло бажання зануритись у безмежжя, котре відкривалося поглядові. Воно й само втягувало. І він розпочав рух. Що далі рухався, то дивовижніші картини виринали. Земля стала маленькою кулькою, та він не зважав.
Кольори! Неймовірні барви зринали перед очима, перетікаючи одна в одну, змішуючись і утворюючи все нові. Він опинився в туманності, яка вигравала всіма можливими й неможливими відтінками, немов симфонічний оркестр звуками. Справді, було чутно звуки, але надто вже тонкі й легкі, ненав 'язливі. Поміж тих барв, десь густіших, а десь розріджених і майже прозорих, яскравими цятками виблискували зірки. Туманність мала видолинки і яри, високі стрімкі гори та безмежні провалля. Насолоду й захоплення, які відчував Агерін, не можна було порівняти ні з чим, що пізнав до сьогодні. Його тягнуло все далі. Тоді він вилетів із туманности й опинився посеред темного розрідженого океану, в якому бриніли окремі зорі. Деякі з них були золотавого кольору, деякі зовсім білі, інші рожеві, ще якісь — блакитні. Ніби хтось розсипав на чорному оксамиті неймовірну кількість різнокольорового бісеру.
Зупинив свій рух. Перед ним простір наче поширшав. У тому просторі побачив уже не окремі зорі, а цілі яскраві згустки. Наближаючись, зрозумів, що це закручені спіралі Галактик. Їх було безліч! Вони повільно оберталися. Це скидалося на танок дервішів. Багато, багато дервішів крутилися й виблискували, розпорошуючи навколо світлий пил. Наближаючись до однієї, почув легкий, ледь уловимий, гул, тонкий дзвін почув біля іншої, калатання чи серцебиття — біля ще однієї. Розуміння того, де знаходиться, породило в ньому неймовірне, радісне збудження. Він продовжив рух.
Невдовзі простір навколо став густішим і все менше галактик зустрічалося на шляху. Попереду розпростерлася темрява. І все щільніша, дедалі густіша. Тоді його охопила тривога й він озирнувся.
Позаду виблискувало, обертаючись навколо своєї осі, величезне веретено!
Спочатку довго не міг зрозуміти, що це, але враз здогадка пальнула блискавкою: це Всесвіт! Його Всесвіт. А він — поза його межами, й усе, що попереду, — це темрява. Наступне відчуття — страх. Агерін то дивився на дивовижне прекрасне веретено, то заглядав назад, у темряву. Чим довше дивився, тим більше відчував її потяг. І він зважився.
Прекрасне веретено з неймовірно довгими нитями навколо себе стало манюсінькою цяткою. Темрява все важчала. На мить зупинився, боячись втратити світлу цятку. Неймовірної сили вагання зародилося в ньому: йти чи повернутися? Проте цікавість ізнову перемогла. Коли озирнувся наступного разу, цятки позаду уже не було.
Морок...
Морок огорнув його зовні, морок панував усередині. Вперше за всю подорож захотілося крикнути. І він кричав. Потужно й надривно, та не почув найменшого звуку свого голосу. Все застигло всередині від жаху. Застиг і він, бо зненацька усвідомив, що втратив відчуття простору.
Уже нема ні низу, ані верху. Не було нічого. Темна, густа, в 'язка, задушлива порожнина! Розпач...
Здається, минула ціла вічність, доки за відчаєм прийшло смирення. Бо ж він сам вибрав цей шлях. Після смирення прийшло відчуття блаженства та солодкого спокою.
Минула ще одна вічність, і щось почало порушувати його стан забуття. Це була сірувата, немов земні сутінки, стіна навпроти. Вона нависала над ним (чи це він над нею?..). Забриніли давні струни всередині. Ота постійна цікавість, яка завела його сюди, знову прокинулась. Він почав заходити в сутінки.
Чим далі рухався, тим світлішало навколо. Здавалося, що мандрує у тумані, тільки він не вологий. Згодом цей туман став густим і білим-білим, як молоко. Чи сніг. А скоро ця білизна й зовсім почала виблискувати неймовірно яскравим світлом.
І вже не відомо, що було приємнішим: стискаюча темрява чи різке, гостре світло. Він знаходився на кінчику тонкого, твердого й гострого леза! Щось заболіло всередині... Знову шок, але вже без відчуття жаху. Знав, що все-таки нічого йому не загрожує. Ніде. Ані раніше, ні тепер.
Він знову завис посеред яскравого небуття, не знаючи, як йому бути. Знову всі межі були стерті. Наступне, що прийшло як одкровення, — він може бути де завгодно, досить тільки подумати! Тоді захотілося повернутись на межу. Це й відбулося миттєво. Почав рухатись уздовж межі білого й чорного. Так мав відчуття якогось напрямку і простору. Довгим та безкінечним видався той шлях, тому майже не повірив очам, коли натрапив на маленьку, ледь жевріючу цятку світла! Вона була якраз на самісінькій межі світла й темряви. Майже миттєво опинився поруч, до болю в очах задивляючись на прекрасне, магічне веретено.
Всесвіт. Його втрачений Всесвіт! Емоції переповнювали. Довго спостерігав за дивовижним, майже живим створінням, яке вібрувало й вихлюпувало із себе тихий шурхіт, схожий на морський. Часом подзеленькувало або завивало сиреною. Він не силкувався відірватися від веретена, але й не наближався. Хотів бачити більше. Хотів пізнати більше. Й тоді його зорові відкрилося ще одне веретено, а далі ще одне, — десятки, сотні, а може, й тисячі!
Усі вони розташувалися на отій розмитій межі. Не по прямій лінії. Їх можна було пов'язати кривою, точніше, хвилястою лінією, на зламах і вигинах якої вони крутилися.
Він рухався вздовж. Невдовзі веретена почали рідшати й зникли зовсім.
Тільки ледь помітна сиза хвиля тягнулася вдалечінь.
І тут до нього прийшло осяяння. Він зрозумів, що пройшов по колу й повернувся до місця, де покинув веретено-Всесвіт. Зрозумів, чому панує ніщо у двох різних світах. Чому веретена-всесвіти виникають та, ймовірно, губляться на сизій хвилі чорно-білого дотику. Так відбувається творення. Світло й Темрява створюють щось там, де торкаються одне одного. Коли ніщо білого світу й ніщо темного починають зливатися — народжується ВСЕ. Усе-світ!
"Тож який із них усіх — мій Всесвіт?" — знову гупнуло в голові запитанням. І тоді зрозумів, що кожен. Може заходити у будь-який із них. Але зараз тільки в той, для якого готовий. У цьому згодом і переконався, коли одне з веретен не прийняло його. Він міг перебувати всюди, але заходити мав право у той світ, для якого визрів.
Наступним одкровенням було те, що він і сам може створювати свій, єдиний, ні на чий не подібний, Всесвіт. Тільки для цього потребує більше знань та сили, яких поки що не має.
Все це було схоже на те, як чоловік і жінка своїм злиттям народжують нову форму життя, схожу на них, але й водночас відмінну. Аби творити, він має стати чорним і білим. Має розмежувати в собі ці два світи, щоб там, де вони змішуються, виникало безліч різноманітних. І кожна народжена у цій суміші сутність рано чи пізно набуває здатности творити самостійно...
Знову лежав, огорнутий темрявою, помалу відчуваючи своє затерпле тіло. Поворухнув ногою, потім рукою. В голові — біль, у роті сухо. Він повернувся в життя, у свій до болю рідний світ. Але вже не милий...
* * *
Ейліс довідалася про цілковитий крах від мажордома. Кинула все й полетіла в Ірландію. Вона найняла йому невеличкий будиночок на березі ріки Шеннон і відкрила новий рахунок у банку. Бавилась із ним, як із малою дитиною, — не дорікала, не просила.
Ввечері перед її від'їздом сиділи на ґанку його нового помешкання. Небо було чистим і глибоким. Сонце важким клубком занурювало своє розпечене тіло у води ріки. А після останнього його смарагдового зблиску на небі заблищала Г еспер. Ейліс довго дивилася на неї, аж зненацька засльозилися очі. Задзеленькав її телефон. Почувся приємний чоловічий голос. Їхня розмова текла солодким ручаєм із тими інтонаціями, котрі притаманні близьким людям. На губах Агеріна з'явилася гірка посмішка. А в голові раптом спалах: він хоче бачити її щасливою.
— У нашої Ейліс завелося коханнячко? — спитав після розмови.
— Ти знаєш його. Із численних відео...
— Я мав би здогадатись. Ви так прекрасно відчуваєте одне одного в танці. І ті очі, ваші очі, говорять багато. Сподіваюсь, ти будеш із ним щаслива...
— Ми хочемо одружитися, — відповіла після паузи. — Ти приїдеш?
— Не думаю, що в мене буде таке бажання. Не тому, що важко бачити тебе чужою нареченою, а тому, що я не в силі рухатися з місця.
— Справді, ти ніколи не йшов проти своїх бажань.
— А чому б вам не одружитися тут? Десь на твоєму улюбленому березі Кліф Могер?
— Хороша ідея. Ми подумаємо про це.
Теплого липневого дня Ейліс і Назаріо таки одружилися там, неподалік диких і суворих скель, під мінливим ірландським небом. Дув вітер, розганяючи вічні хмари над їхніми головами. У яскравих променях сонця виблискував океан, протяжно кричали в небесах білі чайки.
Агерін мимоволі замилувався парою й на мить, тільки одну мить, у його голові зринула картинка, наче з далекого, невідомого минулого: вони обоє вінчаються в невідомій церкві.