Як з'їсти ближнього (збірка)

– Ти там не дуже...

Якщо ж телефонні дзвінки стосуються пожежної команди, міліції чи швидкої допомоги, то відповіді повинні носити трохи інший характер.

– Негайно виїжджаємо, – кажете ви, не дослу­хавши товариша до кінця.

– Куди виїжджаєте?

– До вас, – відповідаєте ви.

– Але ви ж навіть адреси не записали.

– Ми тепер, щоб не витрачати багато часу, фік­суємо адресу по телефону... Світ науки і прогресу.

– Що ж ви фіксуєте, коли я не з своєї квартири дзвоню...

– Знаємо. Від сусіда...

– Від якого сусіда?.. Я з роботи, а дружина мені дзвонила з автомата.

– Ну, гаразд, давайте адресу, вік хворої і довго не затримуйте нас.

– А це "швидка"? – перепитує товариш.

– А ви ще сумніваєтесь? – перепитуєте ви його.

– Та, знаєте, якось все так просто, легко, без нервів. Не так, як на "швидкій"...

– Виправляємось, – кажете ви і кидаєте труб­ку. – Ну, здається, я здорово когось розіграв. До­чекаються вони сьогодні "швидкої допомоги". Па­родія!

Коли ж вам скажуть:

– Ну, й ти безсовісний! Може, десь там люди­на помирає, а ти?.. Хіба цим жартують?

Смійтесь і кажіть:

– А що, вже й пожартувати не можна?

Жартуйте, але не з вогнем. Якщо у вас несподі­вано загорілась квартира, ви телефонуєте і вас за­питують:

– Тільки що загорілась чи вже догоряє?

– А яке це має значення? – питаєте ви.

– Для нас, як для лікарів, це дуже важливо, чи покійний перед смертю потів, чи...

– Ви що, смієтесь?!

– Який може бути сміх, коли у вас будинок за­горівся. До речі, якого кольору дим – чорний, си­ній, жовтий чи білий, молочний?

– Як ви можете?! – обурюєтесь ви.

– Нам це потрібно для протоколу.

– Синій з білим, – кажете ви.

– Ясно. Який поверх? Скільки у квартирі кім­нат, вікон, дверей, балконів, виходів і куди ці вихо­ди ведуть: на двір, вулицю чи базарну площу?

Ви все це перераховуєте, покусуючи від злості нігті і кепку, а вам у трубку кажуть:

– Не так голосно...

– Що не так "голосно"?

– Плямкайте не так голосно. Коли їсте, нама­гайтесь це робити тихо і непомітно.

– Ви збожеволіли, квартира ж горить?!

– Не у вас одного.

– Звичайно. Вже й у сусіда зайнялась, – полег­шено кажете ви.

– От бачите, а ви тільки про себе думаєте. Егоїст!

– Ви нахаба! – не стримуєтесь ви.

– Не кричіть, – заспокоює вас голос. – Уже ви­їхали. Навіть воду цього разу прихопили, ха-ха-ха, і шланги. Тільки вони раніше заїдуть у Боярку, а тоді вже до вас. Як там горить, непогано? Слідкуй­те! Ха-ха-ха...

У відповідь не кричіть:

– Та ви що?! Ви при своєму розумі?! У мене ж квартира горить, а вам жарти...

Не сердитесь: люди інколи теж люблять розваги, як і коти, хоч ті і ті вогню страшенно бояться.

Інша справа, коли у вас у квартирі не пожежа, а холодно, як на північному чи навіть південному полюсі. У кімнаті ні кіт, ні собака всидіти не мо­жуть. Ви, закутавшись у старий мамин кожух (те­пер доньчин – модний), сидите і лаєтесь:

– Скажи, совість у них є? Чому вони не пода­ють тепла?

У цей момент лунає у вашій квартирі телефон­ний дзвінок.

– Алло! Котельня? – чуєте ви голос в трубці.

Не кажіть, будь ласка: "Йди ти до біса!" Не вживайте й інших слів на зразок:

– Ні, ви помилилися номером.

Ліпше за все сказати:

– Так, котельня, – і у вас на душі раптом стає тепло і весело.

– Слухайте, що ви там робите?

– Сидимо, старик. Розклали маленький вогник, гріємось.

– А совість у вас є? У мене в квартирі вода у відрі замерзла.

– Це погано. Такою запивати лікарі не реко­мендують. Можна підхопити ангіну або катар...

– Ви мені киньте ці жарти. У мене в квартирі холодно...

– У мене в кочегарці, уяви – те ж саме. Але я гріюсь. Горілкою. Мав півлітру "Екстри". Тепер грамів сто, не більше, залишилося. Запросив би тебе, та собі мало. Так що переходь на самообслуговування. Смикани гранчак і до ранку не турбуй людей...

– Ну і нахаба ж ви!

Не ображайтесь. Не кидайте трубку, не відпові­дайте йому взаємністю – це не в магазині, де про­давець і покупець, якщо вірити табличкам, мають бути завжди взаємно ввічливими. Кажіть:

– Нахаба?! Це ти, старик, точно визначив. Але скажи, тобі від цього тепліше стало?

– Слухайте, я буду скаржитися.

– Скаржся, старик, скаржся. Тепер всі скаржа­ться. Тільки їм нічого не допомагає, бо нікому ні холодно, ні жарко. Один ти замерз.

– Ви свиня! – раптом вилітає з трубки аж на саму середину кімнати разом з паром.

– Е-е! Це вже не культурно. А ще, мабуть, інте­лігент, і так ображать простого кочегара.

– Але ви п'яний, як свиня, – кричить товариш у трубку, радий, що хоч, нарешті, додзвонився до кочегарки.

Раді й ви. Розігруйте ж і далі.

– Свині, старик, ніколи не п'ють. Свині – не люди. І не їдять квасолі і взагалі бобів. Людині з елементарною освітою це варто знати.

– П'яний хам!

– П'яний, – повторюєте, – і хам. Признаюсь чесно: люблю на роботі випити. Запиши. Випи­вав би дома – жінка не дозволяє.

– У мене дитина хвора, ви розумієте, – пере­ходить товариш на інший тон, в якому вчуваються любов і батьківські почуття.

Не піддавайтесь. На вас ніякі сентименти не по­винні впливати, як заклики до совісті і порядності. Вас не видно, ви на телефоні. Червоніти нема перед ким.

– Слухай, – нарешті кажете ви, бо відчуваєте, що товариш ось-ось кине трубку і побіжить до су­сіда за електроплиткою чи електрокаміном. – Чого ти лаєшся? Ти б краще півлітру приніс. Через хви­лин десять, від сили двадцять, у тебе в квартирі було б, як на екваторі. Міняю градуси на пару?! Ну?

– Де ж я тобі в цю пору півлітру візьму?! – пе­реходить і він на "ти", бо й не підозрює, що має справу з таким солідним чоловіком, як ви. – Мага­зин же до семи відпускає.

– Переплати карбованця. Не затискуй. Не в грошах щастя, – пояснюєте ви. – Щастя в теплі і в затишку!

– Ну, чорт з тобою. Побіжу до сусідів. Самогон п'єш?

– Якщо не смердить гумою і цукровим буря­ком.

– Не смердить!

– Ну, тоді алюр! А то я через тебе і твої розмо­ви ледь не задубів. Да-а-а. Алло! Не забудь там щось і на закуску прихопити. Можеш не підігріва­ти, У кочегарці підігріємо. Топити ж все одно дове­деться. Так що не витрачай часу...

– Ви там знахабніли остаточно, – каже він вам.

Зробіть вигляд, що на цей раз ви вже образи­лися.

– Ти знову за своє. Знову лаєшся. Зараз кину трубку! –загрожуйте. – У мене рідкісна професія. Кожна установа запрошує...

– Але у вас зовсім немає совісті...

– Таке селяві, як французи кажуть.

– Ти грамотний!..

– Суцільна грамотність та інтелігентність. Так що часнику і цибулі на закуску не принось. Від часнику мене нудить, від цибулі голова болить. Щось інше в холодильнику пошукай. Може, є шпроти, сайра. Мені подобається горбуша, сервелат. Полюбив печінку тріскову і краби, але після того, як їх почали вивозити за кордон...

– Ну, і сволота ж ти, – каже він вам.

І в цьому випадку не ображайтесь. Продовжуйте тим же голосом. Адже всі ці слова адресуються не вам. Уявному кочегарові.

– Куди нести, знаєш?

– Знаю, – каже вам простуджений голос. – Ось жінка "Перцівки" дістала. "Перцівку" п'єш? Смо­лу б ти пив з дьогтем!

– Це не харчі. Тут я не перебираю, – смієтесь ви. – П'ю і "Перцівку", і самогон, і навіть, як ба­тюшка казав, пиво.

Ви, задоволені і щасливі (для щастя, як бачите, треба небагато), кладете трубку на важіль і, поти­раючи руки, міряєте кубатуру кімнати, думаючи: "Купив дивака. Оце десь лається, зустрівшись з кочегаром. Турне ж його кочегар за ту пляшку. Ще й, може, наб'є. Так йому, наївному, і треба!"

Минає якийсь певний час – щасливі за годинами не слідкують, і ви раптом чуєте, що батареї нагрі­ваються, як метал у кузні.

– Ти ба! ... – ви скидаєте зі своїх плечей гуцуль­ський ліжник, а по-шотландському – плед, берете в руки газету і починаєте переглядати "У світі ці­кавого і смішного". Якщо ж несподівано пролунає знову настирливий дзвінок не кидайтесь, будь лас­ка, до телефону. Ліпше відчиніть двері. 1 коли по­мітите на порозі незнайомого, то не цікавтесь, чи він випадково не кочегар. Він сам все про себе скаже:

– Це ви з себе кочегара розігрували? Ви пляш­ку горілки просили?

Не ніяковійте, а тільки запитайте його:

– А ви принесли?

Якщо він прийшов тільки для того, щоб поціка­витися, чи є у вас совість, то скажіть йому:

– Скільки можна повторюватися – я ж вам по телефону казав: нема.

– Я так і думав, – відповість він, грюкнувши вашими дверима, ніби вони не житлово-комунальні.

– Але в мене є почуття гумору, – гукніть йому вслід. А якщо через день-два вам раптом відріжуть телефон чи принесуть штраф за дрібне хуліганство, то перш, ніж вигукнути: "Що за дурні жарти", краще задумайтесь, а чи не втратили ви часом того почуття.

Як упіймати таксі

Упіймати таксі не легше, ніж ліквідувати апен­дицит.

– Куди це так рано? – зустрічає вас сусіда на східцях біля поштової скриньки. – Чи не на зарядку бува? А може, бігаєте, ха-а, ха-а, від інфаркту?

– На операцію, – одказуєте ви з виглядом лю­дини, якій до цього не звикати.

– На операцію?! – зводить він здивовано і за­гадково брови. – Цікаво?! – каже він, хоч ви зна­єте, що тут цікавого дуже мало. Принаймні, так вам здається, і, як ви згодом переконаєтесь, це справді так, але не забігатимемо наперед. Ви тим часом намагаєтесь надати своєму обличчю вигляду байдужості і спокою моря після бурі.

– І це ви так спокійнісінько говорите? – допи­тується сусіда.

– А я не боюся! – піднімаєте голову на належ­ну, як вам здається, висоту.

– Я це бачу по вас, – каже сусіда, імітуючи перед вами і свою щирість. – Ви самі? Без швид­кої допомоги?

– Доберемось на таксі, – вже зовсім по-геройськи говорите про себе в множині, і це, очевидно, дає сусідові підстави думати, що ви таки не самі, а вас мінімум двоє. Його це начебто заспокоює, і він починає давати вам останні настанови і вказівки.

– Головне тримайте себе сміливо, – підкреслює він. – Сміливо і незалежно.

""Сміливо" – це почуття мені знайоме", – думає­те про себе ви. Знайоме і зрозуміле, але до чого тут "незалежність" – це аж ніяк не вкладається в голову, тому кажете:

– Я приготувався до найгіршого, – ви дивитеся йому прямо в очі, певні того, що зовнішній ваш вигляд підтверджує це.

– Я не про операцію, – ще спокійніше відпові­дає сусіда. – Я про таксі. Бо в цій справі, якщо ви хочете своєчасно добратися до лікарні, треба діяти сміливо й оперативно.