Ми з Алісою перезираємося і нас охоплює сміх.
– Попалися, шкодії, – кажу я, обіймаючи гостю, – Всевидяче око Клевені ніколи не спить.
– Що таке Клевеня? Покажи мені нарешті все, бо від маршрутки й до ліжка я геть нічого не пам'ятаю, – Аліса вперше з цікавістю роззирається по кімнаті.
Я з охотою починаю для неї незвичайну екскурсію навиворіт, із середини назовні, від часткового до загального. Щось таки сталося поміж нас, бо подорожуючи хатою, ми так і горнемось одне до одного, весь час намагаючись то взятися за руки, то обійнятись. Аліса поки що не проявляє жодного скепсису від побаченого, а саме цього, коли чесно, я й побоювався.
– А де тут можна помитися? – нарешті цікавиться Аліса.
– В саду, там літній душ.
– Можна я так піду?
Пам'ятаючи про всевидяче Око Клевені, я би комусь іншому не рекомендував, але для волелюбної Аліси з першого ж дня вводити тут хоч якісь обмеження мені не хочеться. Нехай вони з Клевенею самі, без мене, встановлюють межі дозволеного.
– Та можна і взагалі без нічого, але для початку нехай уже, – милостиво кидаю я і гостя, зрозумівши жарт, реагує усмішкою.
Вона дістає з поклажі легенькі капці-мюлі, ми виходимо. Двір Аліса розглядає нетямущим оком жительки мегаполіса – як і я першого дня; видно по всьому, що він її жодним чином не зацікавив: просто дещо, розташоване поза межами сприйняття. Тільки лелеки на осокорі викликають в неї непідробний захват:
– Ой, це лелеки?! Як символічно! А можна їх погодувати?
– Мабуть, можна. Якщо зловиш їм вужа чи жабу.
– Бр-р-р... Не хочу.
Сад не двір, сад Алісу зацікавлює одразу ж:
– Ой, яка травичка! А це що за кущик? Шовковиця?!
– Ні, ожина, – відповідаю я тоном знавця.
– Як тут гарно! І сонечко, і тінь – ліпше, ніж у парку!
Гадаю, дзвінкий Алісин голос чують навіть Гергелі. Ну, нехай звикають.
– А гамак у тебе є? – цікавиться вона.
– Ні, кицю, гамака немає... Горо́д є. Ходімо покажу.
В обнімку (а нехай бачить Всевидяче око!) ми виходимо стежкою на край саду і я картинно проводжу перед собою рукою:
– Ось він! – в моєму голосі звучить гордість.
Якийсь час Аліса мовчить. На правій його половині кукурудза піднялась уже мало не до коліна, на лівій зеленіє листям гички буряк, ген-ген у кінці городу мріють верби.
– Ого... – невпевнено проказує вона: масштаб лану зрозумілий навіть для містянки. – І все це ти сам?!
"Втече", – думаю я і поспішаю заспокоїти:
– Та ні, не лякайся. Віддав сусідкам. Моє – оця смужка, що перед нами.
– Теж немало, – зосереджено морщить чоло мешканка мегаполісу.
– Ну що ти, minimum minimoro. – одказую я, і додаю повчальним тоном: – Без горо́ду тут не проживеш.
– А я все одно не поїду, – серйозно відповідає Аліса, – врешті-решт, кажуть, що горо́ди має добра половина українців. Буду вчитися, – зітхає вона.
– Разом будемо вчитися. – у тон їй кажу я і показую рукою: – Ото душ.
Непоказна споруда з нефарбованого дерева гостю трохи насторожила, проте чистота всередині, мило і шампунь на поличці та великий рушник на гачку заспокоїли. Ледь повагавшись, Аліса лишає мюлі просто на траві й ступає всередину.
– Ти теж, – кличе вона за собою, – мені все ще здається, що це сон і ти можеш зникнути.
Доки навчений гірким досвідом, я з пересторогою розстібаю блискавку тісних джинсів, Аліса вже стоїть в костюмі Єви.
– Як ним користуватися?
– Просто повертаєш оцю ручку, – показую я на кран угорі.
Аліса щулиться, коли на неї з лійки душу спадають перші струмені, та за мить уже радісно вигукує:
– Ой, вона тепла! А я боялася, що буде холодна.
Воно би так і було, та на наше щастя вчора добре потеплішало і дні настали сонячні, тому вода в баку над нами встигла прогрітися до цілком комфортної температури. Дружина з насолодою приймає на себе потік води, що спадає згори, а я беру з полички шампунь і велику губку.
– Хочеш, помию тебе – як раніше? Тільки тут воду доводиться економити, – на цих словах я перекриваю кран.
Мовчить, тільки покірно повертається, вся вже в густій білій піні. Під моїми долонями опиняються всі її вигини й опуклості, сіднички й дві півкулі з твердими пиптиками, що раз за разом пружно вислизають з-під пальців, і розбурхують в обох нестримне бажання.
– Тепер я, – шепоче Аліса і ледь почавши мене намилювати, спиняється.
– О, Боже, скільки на тобі шрамів! Це всі звідти?!
"Тільки не зараз про це, – молю її поглядом, – не сьогодні й узагалі ніколи: пекло має здатність повертатися."
Обіймаю її намилену і цілую навзамін відповіді, доки в обох не починає паморочитись голова: ще трохи і впадемо, тому намацую над головою ручку крана, тягну донизу і нас накривають струмені води. Обоє слизькі, як ті в'юни, що їх нам із Жоріком колись показував дід Сергій, ми розкошуємо під струменями, доки на нас не виливається весь шестивідерний бак.
– Що сталося? – дивується Аліса, вочевидь, забуваючи, що тут не харківська квартира.
Коли ми, сяк-так витершись одним на двох рушником, виходимо з дерев'яної кабінки в сад, вона вперше помічає пташиний спів і спиняється.
– Ой, хто це так гарно співає? Невже соловей?
– Ні, їх пора минула. Але чула би ти, що вони тут у травні виробляли!
– Я, мабуть, в раю, – тягнеться до мене губами Аліса.
А мені краєм ока видно Хасточку, що порпається в своїй полуниці й очевидно вона точно побачить голі сіднички Аліси, що визирають з-під зім'ятої в моїх обіймах сорочки, та й Гармашиха може вести спостереження позаду мене. І нехай! Хай звикає Клевеня: не все ж і мені до неї звикати.
– Ходімо, пригощу тебе місцевим делікатесом, – кажу Алісі по завершенні нашого затяжного цілунку.
Вона йде садом, рука в руці, нічого не питаючи, вся замріяна і розніжена, – а можливо, й мені все це тільки сниться?
– От роззява, – бідкається в хаті Аліса, – фен забула.
Ми вже вдягнені в своє, а ліжко, застелене жіночими руками, виглядає зовсім по-іншому, кімната з появою Аліси одразу ж перетворилася на спальню.
– Висушиш рушником, – заспокоюю я, – ходімо під'їмо.
Саджаю дружину за святковим столом великої кімнати під фотографіями поміж двох вікон і беруся кулінарити.
– Кладемо в тарілку сир – ось так, посипаємо ложкою цукру, заливаємо молоком, трохи перемішуємо і можна їсти. Скуштуй! – я посуваю до Аліси тарілку.
– О! Який ніжний сир! Дійсно, смачно, – вона з насолодою тьопає наїдок, аж я мушу наздоганяти.
Хтось гупає на ґанку, чиргикає клямкою до вітальні, а за тим чується Хасточчине:
– Можна?
І вже на нашому порозі:
– Драстуйте.
Ми з Алісою хором:
– Добрий день!
– Прочула, що в тебе гості, Григоровичу, дак я з гостинчиком, – Хасточка простягує до мене чималеньку каструлю червоних полуниць, – остання вже; їжте на здоров'я!
– Дякую, – я звичним жестом милостиво приймаю дар. А що? За видовище треба платити.
– Знайомтеся, – кажу задля необхідної формальності, – це Аліса, моя дружина. Знайшлася таки. А це Агнеса Степанівна, – представляю Хасточку.
– Назовсім приїхали, чи чоловіка забирать? – безцеремонно цікавиться сусідка.
– Назовсім! – дружно відповідаємо вдвох і сміємося, що так вийшло.
– Ну й добре, і добре, в добрий час хай сказано буде, – Агнеса Степанівна сканує Алісу, нічого не лишаючи поза увагою – ні голих ніг в коротких шортах, ні розміру бюсту під маєчкою на тонких бретелях, ні слідів молока із сиром біля куточків рота.
– Каструлю ж тільки не забудься повернути, добре? – по-материнськи ставить умову сусідка і прощається:
– Бувайте! – все, що потрібно для першого разу, нею проскановано, враження складено, можна і йти.
Ще якась хвилина і ми знову самі – одна лише каструля з полуницею свідчить, що візит гості був реальністю.
– Я бачу, ти непогано тут влаштувався, – сміється Аліса.
– Дідова спадщина працює, – я підтримую її веселощі, намагаючись заглушити в самому собі недавні невеселі роздуми щодо паразитизму, – це натуроплата за оренду городу. Зараз я тебе ще однією смакотою пригощу.
– Обожнюю полуниці, – ласиться Аліса.
– Зачекай. Ходімо до колодязя: перемиємо, а тоді я тебе дечому навчу.
Коли Аліса спостерігала, як я виделкою чавлю в тарілці червону, ніби кров, ягоду, вона мовчала. І коли я посипав її цукром – теж. А коли почав додавати молоко, не витримала:
– Ого: кров з молоком! Це що, тут таке їдять?
– Бери ложку, куштуй.
Вона недовірливо зачерпує трохи густої темно-рожевої маси і невідривно дивлячись на мене, обережно пробує на язик, нарешті втягує вміст ложки, черпає ще, потім іще й тільки десь після п'ятої, певно, ложки, не витримує:
– Смакота-а!
Тарілку вона спустошила раніше, ніж я приготував порцію собі.
– Хоцю сце! – вередливим голосом трирічної дитини вимагає добавки.
Як насправді мало потрібно нам, їй і мені, для щастя.
– Я об'їлася, – нарешті стомлено виголошує Аліса, – живіт, як барабан.
Простягаю через стіл до неї руки, беру вузенькі долоньки в свої і ми, як колись, просто довго обмінюємося поглядами. Та я переводжу погляд на її руки і помічаю на внутрішній стороні обох зап'ясть тонкі білі шрами.
– Що це?!
– А-а... – тягне з відповіддю Аліса, та оскільки я не відводжу стурбований погляд, таки береться розповідати.
– Після того випадку я стала дуже дратівлива. Навіть на Діані весь час зло зганяла. На кістку тоді схудла – менше п'ятидесяти кілограмів важила. Коли вдалося в Братиславі влаштувати Діану в коледж, і я повернулась в Україну, то в Ужгороді, в гуртожитку, так усе обридло, що я й порізала собі вени – не бачила сенсу жити. Але випадково нагодилася сусідка по кімнаті, надавала мені ляпасів, перев'язала рани і викликала швидку. А в лікарні прийшла до мене психолог... иня й почала зі мною працювати. Коли мене виписали, відвела до психіатра і той призначив пігулки. Ти знаєш, вже на третій день я ніби на світ народилася: і шлунок перестав боліти, і апетит з'явився, а головне – бажання жити. Але п'ю й досі; той лікар сказав, що можливо й до кінця життя доведеться.
– Що приймаєш?
– Ламотрин, пароксин, трифтазин. Навіть дивно: дози маленькі, а ти зовсім іншою людиною стаєш.
"Так ось у чому справа, – думаю я, – ось звідки ці зміни в її поведінці. Кляте пекло!"
– Не переймайся – і я з ними знайомий. А взагалі, п'ю пігулок в рази більше твого і муситиму пити, доки й живу. Таке життя пішло.
– Я вже змирилася, – зітхає моя пропажа, – останнім часом просто пливу за течією.
"Хіба ти одна така?" думається мені.