А бранець, котрого вони захопили під час сутички з турецькими вивідачами, повідомив, що навперейми Судимі вирушив чималий загін татар, посланий перекопським мурзою.
Ординці мали напасти на запорожців саме під час "волоку", коли козаки зі своїми велетенськими човнами виявлялися "неповороткими", а тому найбільш вразливими, і хоча б притримати їх до підходу турків. Увесь той час, коли основний загін, під вітрилами та на веслах, піднімався притокою Дону до вигину, котрий видавався найближчим до верхів'я Самари[41], кінні козаки несли сторожову службу. Проте татарського загону так і не виявили; гадали, що той чекатиме їх на самарщині, трохи ближче до Дніпра.
— Хто він такий, цей Печеніг? — поцікавився Сулима, щойно зі схилу пагорба побачив на високому мисі кілька кам'яних будівель, розташованих у такий спосіб, що, поєднувані високою огорожею, вони витворювали закрите обійстя. Котре будь-де в Європі називали б "фортом".
— По батькові нібито вважає себе поріддям печеніга і русинки, по матері — перекопським ординцем, а душею своєю розхристаною — степовик степовиком, — пояснив сотник Уманець, із тих українських козаків, що свого часу осіли на Дону, і котрий тепер вважався правою рукою отамана Лома[42].
— Як же він у цій тривожній глушині виживає?
— Татари, котрі зрідка навідуються сюди, мають Печеніга за свого, козаки теж не кривдять. За півмилі від хутора, над Татарським бродом, він зі своїми робітниками-охоронцями спорудив обведений кам'яною огорожею кочовий стан, з двома хатинами та кількома великими куренями, щоб ті чи ті "наїзники" мали де відпочити. Тай це ще не все: нещодавно, між станом та хутором Печеніга, прямо на березі, у низині, з'явився чабанський хутір Печеніженків, заснований двома з чотирьох його синів. Біля нього ж таки споруджено рибальський лабаз і причал, що дає прихисток цілому грону човнів.
— То Печеніг шукає захисту в донських отаманів?
— Та ні, він і досі сам по собі. Щоправда, підтримує взаємини з отаманом недалекої Самарської Слободи. А ще знаємо, що до двох його хуторів уже прибилося із шість десятків усілякого приблудного люду — з Запоріжжя, з Дону, з Перекопу, і навіть із Польщі та Московії. Хтось випасає отару чи табун, хтось рибалить або полює по навколишніх плавнях, або працює в каменоломні, що неподалік, і теж на березі річки. Проте одна умова: кожен хуторянин має бути озброєним та добре володіти шаблею, рушницею чи пістолем, а ще — кинджалом і татарським луком. Без цієї науки в місцевій громаді не приживаються. Навіть жінки — і ті за луки беруться. Одне слово, за рік-два, тут має витворитися або нова, тепер уже самарська, Січ, або ж кордонна станиця Війська Донського.
— Тільки не Війська Донського, бо це земля запорозького козацтва, — незлостиво зауважив гетьман Сулима. — Хоча й ваші загони прийматиме ця самарська паланка радо, як побратимів. Але не в тім річ, сотнику. Тепер я знаю, куди подамся, щойно відчую, що на турецькі береги ходити затяжко, — проказав гетьман, уже піднявшись на вершину кургану й задумливо оглядаючи звідти обидва хутори і польовий стан поблизу броду. — І місцина гарна, і річка, широкими плавнями обрамлена, та й пагорби навкруги, наче молоді гори...
— А правда ваша, пане гетьмане, — погодився Уманець, не повертаючись до поділу самарського краю. — Де ще доживати свого віку та гріхи відмолювати, як не в такому ось, райському закутні?
— Ще б між цими б двома хуторами та скиток монастирський возвести. Втім, що нам завадить? Приведу сюди дві сотні козаків — і спорудимо.
Обидва отамани розуміли, що подібні плани — всього лиш марення стомлених походами та битвами душ козацьких, а проте мрійливо зітхнули і загадково помовчали.
Сулима вимагав, щоб, споруджуючи морські "чайки", козацькі човнярі ставили їх днища на бруси, котрі при "волоках" перетворювалися на своєрідне санне полоззя. Спочатку дехто з досвідчених "чорноморців", як називалися козаки, котрі хоча б один раз виходили в море, бурчав з приводу того, що, мовляв, полоззя і ваги човнам додає, і швидкість зменшує. Та незабаром з'ясувалося, що, завдяки цій новації, на морі човни почуваються стійкішими, а на суші полоззя добре прислужувалося козакам, рятуючи "чайки" від руйнації та пришвидшуючи їх перекидання з річки на річку.
Ось і зараз Сулима з полегшенням душевним спостерігав за тим, як перші десять пар трофейних турецьких коней одна за одною підтягують човни до якоїсь мілкої безіменної притоки Самари. А з півсотні дончаків, котрі кінно супроводжували запорожців упродовж усього їх походу Сіверським Донцем, та ще й досі дрібними роз'їздами "слухали степ", тепер почали спішуватися і кидатись на допомогу тим чорноморцям, які, бурлакуючи, тягли решту двадцять п'ять "чайок" власноруч, розтягнувши свій незвичний "обоз" майже на версту. І заступник сотника дончаків хорунжий Курило вже спрямовував усю цю вервечку до кочового стану.
— Скільки днів плануєш пробути в цьому раю? — поцікавився Уманець, уже під'їжджаючи до воріт садиби.
— Щонайменше два тижні, — відказав гетьман. — Треба полагодити човни, просмолити днища, борти обшити в'язанками очерету.
— Щоб потім вражати ординців їх непотоплюваністю, — схвально кивав головою Уманець. — Ми при вас теж днів зо п'ять пробайдикуємо, в річці покупаємось, на рибі та дичині від'їмося. Якщо тільки турки до цих місць не дотягнуться та не нашлють на нас орду.
— А чого б тобі, з усією сотнею, та не залишитись у моєму війську? Все одно ж майже вся вона з українців скомпонована.
Уманець здивовано поглянув на гетьмана, проте відповів не одразу. Він, звичайно ж, мав намір відмовитися від пропозиції, проте зробити це слід було делікатно.
— Та воно, може, й не завадило б... Але ж наперед знаю, що охочих набереться небагато. Ти зі своїм воїнством мандруєш, як циганський барон із табором, а мої козаки звикли жити в станицях, й майже у всіх уже свої родини, свої маєтності, одне слово, станичники.
Сулима мав намір щось відповісти, але в цей час двоє слуг відчинили ворота форту, посеред якого поставала кремезна постать його володаря. Наказавши полковнику Шилу довести обоз човнярів до похідного стану та подбати про те, щоб усі човни, під надійною охороною, були виставлені біля тамтешнього причалу, гетьман увійшов у просвіток воріт.
Печенігові було вже, мабуть, за п'ятдесят, одначе велетенський зріст, якісь непомірно широкі плечі і смагляве, майже позбавлене зморшок обличчя якимось чином розвіювали уявлення про його вік, зосереджуючи увагу прибульців лише на його богатирській постаті і на тій силі, котрою віяло від неї. Приблизно таке ж враження справляли і двоє синів хуторянина, що трималися обабіч, але трішечки позаду батька, наче двоє особистих охоронців.
— Ти хто такий? — суворо поцікавився Печеніг, поклавши долоні на рукояті двох пістолів, що стирчали з-за широкого шкіряного пояса.
— Гетьман Сулима. Чув про такого?
— Можливо, ти й справді котрийсь із гетьманів, адже розвелось вас в Україні не те що багато, а просто-таки нелічено. Якось уже воно так повелося, що той — гетьман реєстрових козаків, той — нереєстрових, ще інший — гетьман над "випищиками з реєстру"; четвертий гетьманує над городовими козаками, а п'ятого обирають собі повстанці...
— Правда твоя, нема серед козацтва єдності, нема, — зітхнув отаман степовиків-чорноморців, — нема. Та скільки б їх там не було, а перед тобою добірним козацьким товариством обраний — гетьман Війська Низового Запорізького[43].
— Чи, може, усе військо підвести сюди накажеш, аби воно слова гетьмана засвідчувало? — войовничо подався у бік хуторянина сотник Тугай.
— Тому й кажу, якщо ти гетьман, та ще й Сулима, то зійди з коня і, як у цих степах водиться, вклонися господареві, у котрого просиш притулку.
— Слухай ти, харцизяко, вивідачу татарський! — схопився за нагайку тепер уже дончак Уманець, маючи намір провчити свавільника. — Ти перед ким стоїш, кому велиш вклонятися тобі?!
— Не треба, — помахом руки зупинив і його, і козаків гетьманського загону, Сулима. Зійшов з коня, простежив, щоб так само вчинили всі інші, хто в'їхав у садибу, і, ледь помітно схиливши голову, проказав: — Прийми мене і моїх козаків на постій, господарю. За що зможемо заплатити — заплатимо.
— Ось тепер вірю, що й гетьман ти, і Сулима, — примирливо визнав хуторянин і повів офіцерів за довжелезний стіл, під навісом, на якому жіноцтво вже виставляло питво та всілякі наїдки.
3
Полковник Маріон саме підводив свій загін до воріт фортеці, коли із низини, що пролягала неподалік, долинула стрілянина, на хвилі якої на рівнині з'явилися перші вершники. Ще не знаючи, що це за люди, полковник наказав півсотні Пшияловського, сформованій винятково з поляків, кинутися їм назустріч і довідатися, що відбувається. Насилати на тих "алярмників" драгунів-саксонців Маріон поки що не наважувався, тому що їм важко було б з'ясувати, що то за люди, з ким вони б'ються та від кого втікають.
Усе стало зрозумілим, коли в невеличку підзорну трубу він побачив два наповнені людьми вози, з якими закуті в лати польські вершники намагалися якомога швидше добутися до фортечних валів. Візники відчайдушно шмагали потомлених коней, але вершники вже ладні були кинути їх, щоб самим рятуватись на бастіонах Кодака.
Маріон пам'ятав наказ коронного гетьмана: миль на двадцять перекрити драгунськими роз'їздами путівці, що ведуть до Запорізької Січі. І схоже, що той, поки-що невеличкий, гарнізон на двісті шабель та при дванадцяти гарматах, який служив у фортеці, вже намагався виконувати цей наказ.
Услід за возами на рівнину вирвалося і зо два десятки козаків, що, мабуть, намагалися відбити польських бранців, але, побачивши, що навперейми їм лавою хлине півсотні поляків, та й п'ятнадцятеро рейтарів із роз'їзду теж посміливішали і розвертають своїх коней, козаки, на татарський манер, розлетілися на всі боки і помчали назад до долини.
"Саме там на вояків Пшияловського і може чатувати засідка!" — подумалось полковнику, який одразу ж пожалкував, що не має засобу, завдяки якому можна було б вернути поляків назад.
Відтак згадав про мисливські ріжки, якими теж слід буде запастися, розробивши для них низку сигналів, та озброїти ними не лише роз'їзних командирів, але й вартових на валах.