не настільки, — парирував Ігуда, і назвав адресу, за якою вони з Іреною винаймали невеличкий флігель, прибудований до старого, ще повоєнного дачного будиночка.
Вже завантаживши полотна в БМВ, він спробував пояснити Ірені, що їй краще не їхати з ним, а влаштувати собі пляжний курорт, і не дуже здивувався, коли жінка раптом відповіла:
— Навіть, якби ти наполягав на моєму візитові до цієї торгівки живописом, все одно відмовилася б.
— Великодушна заява.
— Бо таки великодушна, щоб ти знав. Адже розумію, що нашу, якщо вірити візитівці, Євгенію "фон" зацікавили не лише полотна, але й сам художник. Можна висловитися й точніше: не стільки полотна, скільки. Одначе, як ти вже міг переконатися, я прибула сюди не для того, щоб створювати тобі проблеми, а, навпаки, щоб у всьому допомагати.
— Я в цьому переконався, — підтвердив Ігуда. — Хоча і впевнений, що дещо з історії твоєї появи біля мене ти не договорюєш.
— Для початку слід з'ясувати, хто біля кого "з'явився", — з награною легковажністю блокувала його словесний випад Ірена. — Чию історію появи будемо розплутувати.
Машина ще тільки вивозила Команданте з подвір'я, як усе ще стоячи на високому, під флігель-хатку на курячих лапках прилаштованому, ганку, Ірена Водяну вже телефонувала підполковнику Глотову.
— Він усе ж таки поїхав до тієї "баронеси фон", про яку я вчора доповідала. На жаль, мене не взяв. Напевне, під її тиском, адже досі всюди і в усьому намагався триматись мене. Ні-ні, жодних "сцен ревності" я не влаштовувала, вдала, що його взаємини з жінками мене не обходять. Але, щойно повернеться, спробую розколоти.
Підполковник умів вислуховувати. Мабуть, він тільки тому й просувався по службовій драбині, що по-пасторськи вмів вислуховувати своїх агентів. Костоправ, той, наприклад, сприймав одну-дві фрази, та й то — з великою мукою. Далі просто перебивав. І запитання Глотов теж умів ставити.
— Вважаєш, що ця жіночка справила на Команданте таке враження, що в тебе з'явились підстави нервуватись?
— Поки що нервується вона. Принаймні так було вчора. Теж мені... баронесса. Вона що, справді, того, "фон"?..
— Тепер уже можу стверджувати, що так, справді. Мої хлопці дещо встигли "нарити" з приводу неї. До речі, суто з цікавості. Як поставився до її появи наш Великий Самозванець? Не насторожився?
— Тобто, чи не здогадався, що й ця жінка — теж підстава? Ні, не здогадався.
— Пардон, баронеса — не підстава. Інша річ, що нам слід використати її професійний інтерес до живопису Команданте.
— Це неважко. Поскакав за першим покликом. Але нікуди він не дінеться, все одно приплентається до мене.
Ірена була впевнена, що Глотов, а відтак і його вірний васал Костоправ, зацікавлені в тому, щоб вона до кінця тримала Ігуду біля своїх ніг, отож поки що не хотіла розчаровувати ні їх, ні себе.
— Цьому хлопцеві так рідко випадало в житті заробити більш— менш пристойну суму грошей, що його можна зрозуміти. Раптом ця жіночка й справді придбає кілька його картин?
— А що їй завадить? Вона тут на такому "мерседесі" гасає. Та й за картинами якийсь БМВ прислала.
— І це в той час, — скрадливо нагадав їй Глотов, — коли людям нашим здебільшого не до полотен. "Не до жиру..", як то кажуть.
— Ще й пишається поганяйлом "Валькірія мольберта".
— Майже ідеальна назва для операції.
— Для якої операції?
— Це я так, між іншим, і з іншого приводу. Одне слово, ти, Вотяну, атмосфери не нагнітай, сприйми його тимчасове захоплення, як цілком природну річ. Згадай, хоча б, скільки разів сама захоплювалася.
— Гаразд, гаразд! Не треба мене аж так переконувати. Одружуватись зі мною Ігуда не обіцяв. Я теж стрибати у це чадне полум'я не збираюсь. Досить з мене опіків.
— Ось і мені так здається, — з ледь помітними нотками улесливості завершив розмову підполковник.
В операції, котра з цієї хвильки мала називатися "Валькірія мольберта", найбільш уразливим елементом він вважав саме знайомство в присутності Команданте цих двох "валькірій". Тому зараз міг зітхнути з полегшенням.
27
Зобіду Миньо спустився з гори, і стежкою, що в'юнилася левадами, почвалав собі до садиби ветеринара Ілька Крамника. Вже у самій ході Миньовій, зумисне уповільненій, вайлуватій, пройнятій такою утомою, якої за весь вік не зазнавало його тіло, проявлялася збайду— жілість до землі, якою ступав, людей, до яких ішов, і до всіх тих слів, які мав почути від них і які неминуче мовить він сам.
Добувшись пагорба, за яким починався Крамників садок, Миньо сідає біля криниці, ставить на лавку коло себе пляшку слив'янки та прискіпливо оглядає спочатку тин, яким огороджено криницю, потім лавку, на якій сидить, і все це з такою цікавістю, і навіть із подивом, наче бачить їх уперше, чи не може збагнути, хто тут порядкує.
"Таки без бога в голові чоловік... — подумав про Ілька. — Бозна де та криниця, сам чи й раз на рік витягне з неї відерце, бо своя копанка у дворі, а все одно марудиться. Для кого старається, гить-тіть-тіть?! Або піде, дурінь, півдня проморочиться біля чиєїсь корови і навіть карбованця за труди свої не візьме. "У мене принцип такий, — каже. — Коли йдеться про худобу незаможних людей, гроші — тільки на ліки. Або оце у Гірняка кабанчика кастрував, і навіть келишка горілки не випив, хоч усі знають, що не святий. На роботі, бач, не п'є. Принцип! Дурний піп, дурна його й молитва. Маючи диплом ветеринара, я жив би, як король!"
Миньо зсуває на бік засмальцьований дашок картуза і, примружуючи запліснявілі очі, дивиться на сонце: "Чого ото пражеш, нехре— щене? Стовбичиш над горою, і пражиш?..". І, дивлячись на світило, ще довго кліпає, сподіваючись, що воно тут-таки щезне з-перед очей.
Перейти через садок Миньові вже ліньки, а вертатися додому не міг: давно слід було обмізкувати з Крамником "політику моменту" — вираз цей лишився йому у спадок від давньої науки, яку здобував на курсах бригадирів, й означав він, що знову говоритимуть про те, як йому, Миньові, підступитися до посади бригадира чи якоїсь іншої, але "належної". Після дев'ятого класу Миньо подався був до містечка, щоб навчатися в профтехучилищі, але вже за два місяці повернувся назад, і знову попросився до школи. Відтак у його рідних Спокутах так ніхто до пуття й не дізнався, що ж там, в училищі, сталося такого, що відбило у Миня бажання навчатися далі, тому що на всі запитання він відповідав, наче останніми патронами відстрілювався: "Без такої науки як-небудь обійдусь".
Перепробувавши його на різних роботах, директор радгоспу врешті-решт дав йому чи не єдиного вцілілого воза та пару коней і сказав: "Давно збирався відродити в господарстві посаду їздового, бо техніка — технікою, а пара коней в господарстві ніколи не завадить. Й оскільки в армію тебе поки що не беруть, сам ти берися за віжки".
І був уражений тим, як Миньо втішився своєму новому призначенню. Тепер він, бач, мав своїх коней і свого воза! Від самої природи своєї ледащо з ледащ, Миньо почувався на безтарці так, нібито йому довірили водити президентського "роллс-ройса". До того ж, виявилося, що за возом і їздовим у селі справді давно засумували: тому щось із садиби вивезти, іншому щось привезти, а того зустріти на трасі за два кілометри від села... Причому за кожним із цих прохань — нагальна людська потреба, за кожним — щира, аж до приниження, вдячність, і, звичайно ж, випивка при непоганій закусці, та ще й честь і... повага.
Навіть на заняття у вечірній школі він приїжджав на персональній безтарці, мов на крутому "ленд ровері". Відчувши його гонор, директор школи, який завжди вважав себе витонченим психологом та знавцем селянської душі, не раз запитував себе і людей: "В якому це, в дідька, світі, безсумнівно, ним самим у фантазіях витвореному, цей парубійко живе?! Це ж треба так по-біблійному вдовольнятися тим щонайменшим і тттонайниттітпим, чого ти досяг і що маєш!"
Можливо, Миньо і залишився б до кінця днів своїх "при громадському возі", якби ж то комусь там із дирекції радгоспу не спало на думку послати його на курси бригадирів. Тільки тому й послати, що прийшла рознарядка, а знали, що роботи від Миня все одно не чекай: або десь на громадських підробітках, або куняє собі на возі і, куди не пошли його, — що богачеві по смерть. Й ось тут психоаналітична теорія директора школи дала несподівану тріщину. Виявляється, що, мабуть, тільки Миньо ладен був сприймати зарахування на ці двомісячні бригадирські курси так, як хтось інший із його ровесників міг би сприйняти хіба що зарахування до загону космонавтів.
Повернувшись із тих курсів, про які, як і про самого курсанта, в керівництві радгоспу, в косовичній гарячці, просто встигли забути, Миньо з місяць ходив селом у білому креповому костюмі і в дешевенькому жовтому, на моряцький схожому, кашкеті, та щодня навідувався до контори, або брався до райцентру чи й до сусідніх сіл, — усе шукав "соотвєтсвующей своєму образованію руководящей" роботи, але врешті-решт змушений був погодитись на те, що пропонували — піти обліковцем на ферму. Однак пішов ображений, із затаєною злістю й усвідомленням того, що його нахабно ошукано, гить-тіть-тіть!.. І заздрісно поглядав на кожного, хто справді перебував на тій "соответствующей, руководящей": "Одоробло ж, — казав, — а, бач, по президіях відсиджується, гить-тіть-тіть!"
...Аж тут у житті Миньківського сталася дивна зміна.