По-їхньому Луї.
— Як то так — бути у нас і не знати нашої мови? Він що — німець? Як же з ним порозумітися? —розпачливо сплеснула руками мати.
— Та помалу буду вчити. Не дерево ж.
Луї зрозумів, що Марта привела близьку людину, отже добру, і ледь кивнув головою, навіть усміхнувся.
Мати пробула у дочки аж до підвечір'я. Дала Марті кілька порад — що пити, чим промивати урази. Хоч Марта теж дещо знала. Удвох вони оглянули рани, перев'язали. Луї мужньо мовчав, лиш іноді кривився, то посміхався, вдячно кивав головою і стиха, по-французьки, промовляв одне і те ж слово.
— Що він говорить? — спитала мати.
— Дякує, здається, так те слово по-їхньому.
Через день Марта з матір'ю зробили мазь, змастили рани, перев'язали. Луї повеселішав, говорив щось. Але що?
— Ото ще горечко, — знов бідкалась мати. — Та він же як німий, хоч і говорить. Покажи-но, — нема жару? — вона притулила долоню до лоба Луї. — Добре.
Луї раптом поклав свою руку на материну.
— Дякую, Марто, дякую, мамо... — ще додав кілька слів.
— Марто! — радо скинула головою мати. — Ти чула? Може, зрозумів мій докір? Вже два слова по-нашому сказав, мене назвав матір'ю, — і до Луї: — Хлопче, я тобі не матір, чужа тітка.
— Мамо, він зрозумів, що це вас так звати. Ну, я Марта, а ви Матір.
Тепер мати стала навідуватись частіше. Допомагала перев'язувати Луї, поживніше приносила поїсти — все таки вони з батьком тримають дещо з живності. Сьогодні півкурочки, супчик буде. Стежка мимо Коростилихи, сусідки. Ну, що знає вона, те знає й село. Нібито випадково вийшла за хвіртку.
— Ой, Варюнцю, мабуть, завела ти собі коханця, доки Прокіп зайнятий. Бачу, чи не щодень з корзиною кудись чимчикуєш.
Про те хотіла із Мартою перекинутись: таїну не сховаєш, таке шило з мішка хоч-не-хоч, а вилізе. От, щоб воно не так кололо, то треба подумати. Але її, ледь переступила поріг, ошелешив Луї. Він вже сидів на краю скрині, на обличчі грали промінці радості.
— Мадемуазель Мамо! — захоплено, мов хлопчик, випалив він: — Льоня ішов, ішов!
І двома пальцями показав як дибав з допомогою Марти. Правою рукою обійняв її за шию, лівою вона підтримувала його попідруч. Прошкандибали тоді по хаті туди-сюди. І хоч втомився, лоб вкрився дрібною росою, настрій видавав відчуття перемоги над хворобою.
— Досить, Льоню, на перший раз. Сідай...
Луї сів, а тоді вхопив її руку, став цілувати, притулив до своїх грудей. В душі Марта відчувала несприйняття, навіть відразу до такого вияву вдячності. Ну, цілують руки священикам. Бачила, як це робила бідолашна вбога Явдошка, у якої після смерті чоловіка лишилось четверо малих дітей і за борги жид Шмуль хотів забрати останній клапоть землі, але змилувався і наполовину урізав борг, дав на рік відстрочку.
У лісі Марта надибала двогалузну ліщину, прямий молодий дубочок. З неї змайструвала милицю, що мостилася під пахву, дубочок розпарила над полум'ям, загнула кінець в дугу, закріпила. Луї мовчки дивився на дивну процедуру і мовчав. А коли Марта подала йому через три дні милицю і готову ліску[LIV], крутив їх на всі боки. Потім взяв милицю під руку, загнутий ціпок в кулак затиснув і. сам ступив перші два кроки. Ще два. Одним подихом прошептав:
— Іду.
Більше Марта не дала. Втомлено сів, глибоко зітхнув. Він пильно дивився їй в очі, щось швидко і гаряче говорив. Обоє потерпали від незнання різних мов. Долати його виявилось навіть важче, аніж наслідки поранень. Луї виявився здібним учнем. То вже згодом Марта згадувала епізоди, з яких реготала до сліз.
— Льоня приніс корова, — усміхаючись, скинув із напівзігнутої руки біля печі кілька полін дров, коли вже самостійно шкандибав з ліскою.
— Марто, Марто! — іншим разом голосно покликав її знадвору. — Дивись! Дивись!
Вона швидко відставила рогачі, вибігла. Дивним було лише те, чому такої пізньої осені не спиться їжакові.
— Їж, — спокійно кинула Марта. — Їж це, Льоню...
Очі Луї злякано округлились, брови підстрибнули вгору.
— Льоня, їж його? — перепитав, вказуючи пальцем на колюче створіння.
— Ой! Ой! Ой! — по хвилі зайшлася Марта таким реготом, що аж бризнули сльози.
І треба ж таке! В кожному селі спрощують багато слів, імен: межа — між, їжак — їж. То й колючого корисного звірка у Рудому теж ніхто не називав їжаком. Луї чув це слово сотні разів, коли Марта ще годувала його з ложечки. Тепер теж, коли ставить на стіл харчі, запрошує скуштувати.
Мова — дивне явище. Вона створює нації і держави. Об'єднує і розсварює народи. Робить незнайомих друзями і ворогами. Породжує кохання і створює сім'ї, навіть коли мовний поріг високий. У Марти і Луї він поволі, але невпинно знижувався. Луї швидко освоював вимову, хоч і помітно калічив слова, нові назви, особливо господарські. А от щодо певних дій, їх змісту, почуттів — те давалось важче. Тут Марті була несила багато чого пояснити і зрозуміти без знання мови Луї.
СТРУНИ РВУТЬСЯ ВІД НАПРУГИ
Щербате циганське сонце через невеликі шиби підглядало, що робиться у хаті між двома близькими і далекими людьми. Спросонку Марта відчула чиюсь близьку присутність. В щілинці ледь розклеплених повік скісний промінь місяця освітив половину обличчя Луї. Він гаряче і важко дихав, дивився на неї. Мабуть, чекав, коли проснеться. У Марти сон ураз відскочив.
— Марто, Марто, ангеле мій, ще раз прошу, пробач.
Далі внутрішні, небувалої сили емоції, думки, що нуртували, не дали ні миті, аби підібрати бодай одне, зрозуміле для Марти слово, щоб пояснити його почуття, і вибухнули своєю мовою. Заряджені високою напругою слова, вилітали, мов із скоростріла кулі. Вони пробили б найміцнішу броню, якби Марта розуміла. Тому він підсилював їх хвилюючим тоном, жестами, торкаючись долонею то своєї голови, то грудей. Таким Марта Луї ще не бачила. Вочевидь, навіть емоції в екстремальних випадках пояснюють суть монологу. Душа Марти зрозуміла, що то сповідь Луї, однобоке зізнання у їхніх стосунках, його щира вдячність.
Луї так само раптово вмовк, як і почав. Марта мовчала. Надмір гарячий монолог забрав у Луї так багато енергії, а мовчання Марти так вразило, що його голова безсило впала на її груди.
Дзвеніла нічна тиша. Марта у темному лісі, в хаті, наодинці з чужинцем. Та їй чомусь не лячно.
Луї розбурхав те, що смикало її чи не щодень, але вона вперто відсувала, — їхнє майбутнє. Та кожен день невблаганно наближав до нього обох. От хто він їй? Здається, випадковий і чужий чоловік, який і мови не знає. На яких правах він тут? Е ні, ні! Вона ніколи так не скаже. Вони стільки сил доклали з матір'ю, щоб вирвати його з пазурів смерті! Доглядали, мов рідного. Кому такий подарунок? Певно, в першу чергу йому. Його батькам. А, може, дружині, дітям? Але Мішель казав, що Луї не окільцьований.
А вона, Марта, хто? Вдова. Роками в самоті. Навряд чи задзвенить дитячий сміх у її хаті, на цьому відлюдді. Не склалася доля. Хіба то її вина? Хіба вона навік втратила право знов відчути жіноче і сімейне щастя? Певне, що ні. Вона вже не раз ловила себе на думці: гарний хлопець Льоня, ввічливий, вникає у все. У селі навряд чи комусь з дівчат був би не до вподоби. А хата в селі без господаря — то як людина без однієї ноги чи й гірше. От чужий. Але ж і ніби свій. Ну, село вибухне плітками, пересудами, відрази до нього, напевне, не буде, він не такий натурою.
Чи, може, зберегти для пліткарів вдовину цноту, бути вірною покійному до скону? Хто те поцінує? Хто виграє? Марта не уявляла як би вона вимовила: "Льоню, іди з хати, ти тут не потрібний. Бо що люди скажуть?" І куди, зрештою, він піде? Це ж буде підло. Самій знов вити тут вовком? То вирок обом.
І вона не скинула голову Луї, ніжно провела долонею по жорсткій відрості волосся, гладила його, мов сина. Він слухав як рівно і часто бухкало її серце.
Незвичною видалась та ніч для обох, бо обоє на своїх постелях не могли заснути. Не через свару, бо такого у них не було. До краю натягнулась струна, яка не могла довго тримати напругу.
Для чергового прибирання хати Марта покликала Луї.
— Льоню, допоможи переставити, — кивнула на стіл, що стояв у кутку, під образами, за яким снідали, обідали, вечеряли.
Луї вхопив за край, щоб підняти, але закривка не була прикріплена і легко відділилась від станини. В одній із закамарок його очі прикипіли до зошита, з яким Марта колись хотіла іти до другого класу. Перший вона закінчила так, що навіть надмір суворий вчитель похвалив її перед батьком, і запитав того чи піде у наступний.
— Ні, пане вчителю. З книжки хліба не нажнеш. А от з тої, над якою хоч і горбатимось зранку до смерку, то щось таки маємо, щоб з голоду не вмерти. Для дівчат у нас одна дорога — від печі до порога...
— Що ж, — не став умовляти вчитель. — Кожному своє.
Луї приставив кришку стола до лави, тицьнув пальцем у закамарок.
— Марто, то є.?
— То є, Льоню, зошит, мій шкільний зошит. І олівець.
— Папір? — загорілись очі Луї.
— Так.
— Папір! — радісно задзвенів голос Луї. Він миттю вихопив знахідку, притулив до грудей, урочисто підняв до стелі. — Льоня має папір!
Марта навіть стривожено, дивилась на Луї, бо не могла второпати що з ним сталось. А він несподівано вхопив її голову в обидві руки, розцілував у обидві щоки. На мить відірвався, пильно впився очима в її зіниці, прикипів поцілунком до вуст. Марта спробувала вивільнитись, але відчула якусь неміч. Руки мимоволі обвили Луї, їхні губи злились. Так стояли невідь скільки, доки обоє не попадали на постіль Марти.
— Марто.
— Льоню.
Струна тенькнула і обівалась. Обоє важко дихали і. мовчали. Він ніжно гладив її пишне волосся, не жадібно, але щемливо цілував.
— Дякую, ангеле мій. Ти думала, — він тицьнув пальцем у свій лоб, — у Льоня голова поїхала. Ні, ні. У голова Луї добре все.
У Луї була причина обірвати струну. Він знайшов мову до сокровенного: зошит з чистими сторінками і олівець. Малювання було його другим життям. Та війна забрала його. Два роки він не тримав у руках ні пензля, ні олівця. Тепер він знає як прорвати мовну блокаду. Без слів. Луї різко устав, накрив стіл віком, на нього — угору дном макітру, обпер на неї кухонну дошку: чим не мольберт чи планшет? Приніс для Марти табурет, щоб сіла навпроти, за столом, дивилась у вікно.