Агерін вливав у себе добрі порції, десь втратив увагу, — і врешті схибив. Так думав собі тоді, що просто схибив. Але це почало повторюватись. І за короткий час пішли довгі гроші. Але він відіграється. Не може такого бути, щоб не відігрався.
І він зробив це. В Лас-Вегасі на Різдвяні свята. Тоді вперше у них з Ейліс виникла серйозна суперечка. Точніше, гучна сварка. Агерін прилетів до Америки не тільки щоб провести свята з Ейліс: його цікавила гра і найкраще для цього місце. Дівчина не опиралася їхній подорожі до Вегасу, але коли він почав день і ніч грати й пити, не витримала. Що ж, усі жінки такі. Щойно не для них уся увага, як починається...
Вони зналися вже півтора року. Провели багато прекрасних днів і ночей. Ніколи не обговорювали майбутнє своїх стосунків. Ейліс була юною для чогось сталого чи серйозного, а Агерін ніколи про створення родини й не загадував. Тобто все їх влаштовувало. Та водночас в обох було відчуття, ніби знаються вони давним-давно, прожили пів життя разом і їхні дороги не можуть розійтися. Не можуть, бо не мають куди розходитись. Зрозуміли це гостро і ясно тоді, після сварки. Обоє наговорили багато слів: він не звик, щоб хтось розповідав йому, як жити, а вона не звикла до такої майже відвертої байдужости з його боку.
Розуміла, що не набридла йому й що закоханість його не минула. Інше спалахом майнуло в голові: оця його залежність — небезпечна. Буде лихо. Не могла пояснити ці відчуття, котрі вперше заговорили в ній. Страх і тривога. Майже невідворотність. Але чого? Від чого? Чому так гірко й сумно, майже боляче?..
Цей чоловік став близьким відразу. Рідним. Вона вже ніколи не буде без нього. Не зможе бути. Пропаде. Щезне...
І знов моторошно. Бо залежна й вона!
Сиділа й пила в готельному барі, аж поки не впала головою на стійку. В номер її приволік Агерін.
Вони більше не розмовляли про залежності. Він вибачався за свої слова, ніжно пригортав її до себе й цілував кінчики пальців. Вона гладила його голову, слухала його голос і знала, що приречена. Тільки не мала певности, на що саме.
Далі потекли дні, місяці, роки хвилями: де спокійними й лагідними, а де — бурхливим, пінистим штормом. Ейліс досягала успіху й навіть слави у своєму мистецтві. Агерін втрачав успіх у своєму. Його банківські рахунки міліли, а глибшали й важчали — її. Він втрачав свій блиск, а вона все квітла.
Зустрічалися регулярно, ніби хтось налаштував їх як годинник, який усе цокає та повторює час від часу ту саму годину і хвилину, щоразу у різних проявах.
* * *
Той вечір був дощовим і вітряним. Лютував та завивав диким звіром. Агерін узяв із собою мажордома: з усіх слуг це єдиний, хто залишився в маєтку. Він знову програв сьогодні багато. Гравці домовилися про високий ліміт і на три кола безперервної партії. Перший поклав відразу високу ставку, іншим здалося, що той блефує, але він продовжував своєї. Час зависав, мов комп'ютер, тугою пружиною розтягувались нерви, тиша била молотком у скронях. Дехто зробив пас. Дехто підвищив ставку. Нарешті вона досягла свого максимуму.
Агерін тримався непогано, він зібрав каре, тільки дві комбінації могли його обійти. Коли відкрилися карти, у першого на руках був стріт флеш.
Аби покрити програш, Агеріну доведеться продати ферму, з якої останнім часом жив. Зателефонував мажордому, який чекав його в номері лондонського готелю, й сів пити за стійкою. Останнім часом той виконував функції водія, бо Агерін мало коли був тверезим.
Наступного дня вони повернулися в Дублін, а далі — у маєток. Агерін ходив понурим і злим. Оглядав коней та ферму. Гострий біль пронизував груди. Він не хотів втрачати те, що любив, але вибору вже не мав. Зрештою, він вибрав гру. А у грі або пан, або пропав. Не знав, що скаже Ейліс. Вони, як завжди всі ці роки, розмовляли майже щодня. Уже вайбером. Так, вона побачить його потьмянілі очі. Хоча вона уже звикла до його занехаяного вигляду. Скоро літо, й вона приїде. До того часу все має бути продано. Звісно, він, як завжди, може спробувати відігратися, в нього залишився лише маєток та Моріон з Іштар, котрих тримав останнім часом в окремій конюшні. Так хотіла Ейліс.
Але поки що він не готовий робити останню ставку. Хоча, рано чи пізно, доведеться: інших джерел доходу в нього нема.
Ейліс крокувала до нього, легка, мов пір'їна на вітрі, усміхнена й щаслива. Та з наближенням її усмішка гаснула. Агерін дуже подався за останніх пів року, схуд і почорнів. Він був радий бачити її, бо це все, що несло йому радість і відчуття потрібности. Звісно, він сам обрав цей шлях — не залежний ні від кого й ні від чого, як думав. Але його уявна свобода знаходилась у полоні гри. Повністю залежала від його статків. Гра і гроші дозволяли йому бути у безперервному русі, мати силу й можливість залишатися вільним від усіх суспільних заморочок, правил та законів. Сам хотів установлювати свої закони. О, так! Агерін зрозумів, побачив і відчув, чого варті людські закони, велич і сила права! Де гроші — там і право. Де гроші та зв'язки, — там і справедливість. Феміда сліпа недарма.
Агерін не міг бути ні сліпим, ані глухим чи байдужим. Людська дрібність і продажність не просто обурювали, — були йому мерзенними.
Поважні в суспільстві дядьки й тітки підписували домовленості продажу зброї, бо за тим стояли суми з багатьма нулями. Сімейні, ґречні чоловіки ставали розпусними і брутальними, з їхніх масних губ текла слина, пожадливо тремтіли руки, коли перед ними починали крутити задами розкішні дівки з метою досягнення чергової вигідної угоди. Система могла зробити з кожним неугодним усе, що їй бажалося: намалювати когось брехуном, небезпечним, божевільним. На систему працювала вся інформаційна машинерія. Звідти лилося в голови обивателів усяке лайно. І те лайно споживалося як швейцарський шоколад.
Йому остогидло. Спротивилося, як дитяча каша щоденно на вжиток. Він залишив юриспруденцію й усе решту в суспільстві, вибираючи самотність і гру. Ця гра та її правила нікому, окрім нього, не несли шкоди. Так вірив.
Цього не могла зрозуміти Ейліс.
Вони мовчки їхали до маєтку. Агерін досі не сказав їй, що продав ферму, зрештою, це не повинно її обходити.
Йому йшов сорок п'ятий, а вона розквітла всіма жіночими принадами у свої тридцять. Налита соками, повна сили й бажань, завжди граційна, неперевершена танцівниця, котра вже занурилась у купіль слави. Вони повернули пообідати лососем в одну з таверн Лімерика. Агерін поглядав на неї, слухаючи її розповіді та враження після недавньої поїздки до Японії. Радів за неї, захоплювався нею і якоїсь миті зловив свою думку, раптову й несміливу, що заздрить. Але ні. Чому він має заздрити? Вона досягає всього, а він мав усе. Звісно, це не одне й те саме. Та чи не ситий він життям? Чи бракувало йому чогось? Чи не звідав мало не всіх дозволених і заборонених смаків? А все решта... Решта — це ріка. Вона мусить текти. Нести нові води, зливаючи старі в океан.
— А ти чому не їси? — звернула увагу на його байдуже колупання виделкою в тарілці.
— Я не голодний, — відповів холодно. В його голосі звучало розчарування й відстороненість. Ейліс вловила цю нотку.
— Щось турбує тебе? Щось сталося? — уже схвильовано питала, хоча бачила його похмурість, і це вже говорило багато.
— Я продав ферму.
На мить тягуча пауза. Далі ковток вина. Два ковтки. Обоє гнали з горла те, що там застрягло.
— Ти знову програв.
— Я давно програю.
— Звісно. Якщо вже дійшло до ферми... І що далі?
Агерін байдуже стенув плечима:
— Гра.
— Тобі мало?
— Ти ж знаєш, що мені завжди мало, — усміхнувся гірко.
— Ти хоч розумієш, що тобі пора лікуватися?
— Чому ти приїздиш сюди? — спитав враз різко й майже вороже.
— Хочеш сказати, що тобі не потрібна уже й я?
— Ні. Хочу почути, що потрібно тобі.
— Мені.... Мені потрібні ми. А ти так швидко втрачаєш пам'ять, — знову відпила ковток. — Бути разом — як дихати... без тебе я засохну. Ти — зів'янеш один.
— Я вже ніякий.
— Ти хворий. Послухай мене, будь ласка... Я допоможу. Ми знайдемо найкращу клініку...
— І що вона мені дасть? Я вийду й піду грати. А потім — пити.
— Це все, що тобі потрібно від життя.
— Ти тільки тепер це зрозуміла?
— Я відсутня у твоїх пріоритетах. Не знаю, чи й була колись, якщо подумати...
— Не думай багато, — різко перервав її. Агерін злився і на неї, й на себе.
Злився з відчаю, та нічого міняти не збирався. Він давно визначився.
Цього разу Ейліс гостювала три тижні. На неї чекали справи і власна танцювальна школа. Їхня еротична пісня в її фізичному прояві затихала, але це нічого не міняло в тому, що відчували одне до одного. Хоча, що це було, достеменно не знали: кохання, звичка, потреба, прив'язаність, а чи все це разом.
Хай там як, але обоє почувались вільними — жити своє власне життя і жити його разом. Ніхто з них ніколи не обмежував іншого, поміж ними панувала неймовірна, майже дитяча, довіра. Все є — бо так повинно бути. А якщо припиниться, то й це буде, бо повинно. Та чи може щось між ними припинитися? Такі різні, вони знаходили між собою спільний стрижень, центр, який давав їм відчуття повноти. Відчуття насичености й польоту. І цей вільний політ, довіра й турбота народжували в обох без зупину одне й те саме дитя: квітку любови.
Вони міцніли в цій любові, навіть якщо на позір один злітав усе вище, а другий тримався низин.
Ейліс іще декілька разів намагалася завести розмову про терапію, та Агерін різко обривав її. Розуміла, що не має над ним влади, не може до чогось змусити.
Він — той, хто є, і вона таким прийняла його у своє життя.
Годинами ходила біля Моріона та Іштар, занедбаними виглядали й вони. Часто виводила обох на прогулянку. Тварини паслися на березі Кліф Могер, а вона сиділа й замріяно споглядала океан. Слухала його вічну пісню, вичищала вітрами голову від думок, відпускала на волю спогади усіх минулих років на цих берегах.
Коли їхала, просила Агеріна піклуватися про коней і про себе самого, хоча не була певна ні в чому.
Протягом наступного року коней було продано. А за ними невдовзі пішов і маєток.
Агерін уперто не хотів відмовлятися від звичок. Зрештою, він не вмів жити інакше, ті звички й поведінка стали його вдачею, котра формувала його долю.