Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

І тільки тоді, коли в його карк вп'я­лися шорсткі, ціпкі пальці Жакобової руки, він рванувся всім тілом і дико закричав. Але було вже запізно. Пойзе обернув його до себе і, набли­зивши своє обличчя просто йому до очей, заре­готався, захлинаючись від радости:

— Ги-ги-ги!.. Ги-ги-ги!.. Ги-ги-ги!..

Целюльоїдна дуля, звішена на ланцюжку, від того сміху коливалася і закручувалася то в один, то в другий бік, ніби радіючи разом зі своїм гос­подарем.

— Ги-ги-ги!.. — реготав далі рижий босяк, приглядаючись з неукритою насолодою до пере­кошеного жахом Данкового обличчя.

В тому злорадному реготі було щось таке неса­мовите, що Данко стояв, як спараліжований, як скаменілий, стративши владу не лише над своїми мускулами, але й над думками. Він тільки знав, що тепер почнеться для нього щось безмірно страшне й огидне.

А рижий все сміявся й сміявся, не говорячи ні слова, поки, нарешті, з усієї сили не потряс хлоп­цем, як ганчір'яною лялькою.

Від того струсу заморожена переляком кров зі страшною напругою побігла по жилах Данка і полум'ям ударила в голову. В одній секунді Данко зрозумів усе: пригадав про жар у печі халу­пи, який мав послужити рижому для видобуття таємниці скарбів, про натяки на засоби, якими можна тамувати надто голосні крики, і зрозумів, що оцей страшний злочинець, котрий вдавав ди­вака і дурня, буде напевне ще веселіше гиги­кати, прикладаючи жар до голих ніг своєї жерт­ви. Після усвідомлення того всього у Данка зро­дилася цілком природня реакція: з блискавичною швидкістю і силою, неймовірною для його віку й будови, він раптом обома кулаками вдарив свого ворога в лице. Пойзе рикнув з неспо­діванки й болю і вхопив Данка за руки, зала­муючи їх назад. Але це ще більше роз'юшило хлопця. Він з усієї сили копнув рижого в колін­не яблуко, вкусив за руку, а на довершення сту­сонув у груди власною головою так одчайдушно, що самому з очей посипались вогнені іскри. Пой­зе рикнув ще страшніше і відрухово штовхнув Данка від себе геть. Хлопець заточився і скрик­нув, відчувши, що земля щезла з-під його ніг, а сам він летить вниз.

Глухо бовтнула сонна вода, ліниво розступи­лася її густа поверхня, приймаючи Данкове ті­ло, зімкнулася знову над ним, і — тільки споло­хані хвилі побігли далеко по озері, а під скелями сердито хлюпнуло раз, другий, третій...

— Крокодили!.. Крокодили!.. — кричав у ду­ші Данко, відчуваючи, що ціпеніє від холодного купелю та жаху, і почав розпучливо вибиватися на поверхню.

Йому здавалося, що то не колючий холод, а огидні пащеки впиваються зубами в його тіло; що то не намокла одежа, а голодні крокодили тягнуть його на дно і ось-ось почнуть дерти на шматки...

Однак, скоро випірнув з-під води і жадібно увібрав у легені кілька великих ковтків свіжо­го повітря. Порскав і спльовував, а думка його в той самий час гарячково працювала.

— Що тепер? Куди тепер? Тут — високі ске­лі, не вилізу... Приплисти в один, чи в другий бік, де берег похиліший, і знову попасти в руки Пойзе?.. Ні!.. Попливу просто в протилежну сторону... Крокодили?.. Ах, все одно: і тут, і там, і скрізь є крокодили... Матінко Божа, ря­туй!.. Мамусю рідна! Казала перед смертю, що чуватимеш наді мною в найтяжчі моменти мого життя... Поможи мені тепер!..

Так думав і молився Данко, а водночас плив уже геть від скель, рішучо розсікаючи воду. На­тикався на верховіття потопленої гущавини, ра­нив руки й лице, обривав одежу, але плив усе далі у вибраному напрямі. Мокра одежа в'їдала­ся в тіло, перешкоджаючи кожному помахові рук, чоботи, немов залізні тягарі, привішені до ніг, тягнули його на дно, серце било все тяжче, віддих перехоплювало.

Нарешті, перепливши вже більшу половину дороги, Данко відчув, що, коли не відпочине, то пірне на дно. На своє щастя, побачив поблизу плаваюче сухе депево, яке вода підібрала оче­видно з берега і винесла тепер на середину озера. Хлопець кинувся в його бік і незабаром уже вчепився за грубий стовбур. Тепер щойно мав можливість передихнути і розглянутися довкола та подумати над тим, що робить його пересліду­вач.

З цієї віддалі скелі виднілися, як на долоні, і Данко немало здивувався, коли побачив, що Пойзе чомусь плазує по землі, марно стараючись стати на ноги. Він уже забув про сильний сту­сан головою, котрого дав рижому під груди, а тому й не знав, що власне від того стусана Пойзе й досі зіпає та стогне, качаючись по голих скелях. Кожна спроба набрати трохи повітря в гру­ди кінчалася тим, що розбійник охав крізь стис­нуті зуби і мало не вмлівав від браку вільного віддиху.

Та ось, нарешті, Данко побачив, що Пойзе таки встав і, хитаючись, як п'яний, обернувся в сто­рону озера. В місячному світлі було видно, як видобув пістоля і почав цілити в Данка. Хлопець моментально хлюпнув у воду по другий бік де­рева і сховав голову за його грубий стовбур. Зробив це вчасно, бо зараз же блиснув вогонь і кілька куль плюмкнули поруч у воду.

Становище Данка стало тепер ще більше не­безпечне: крім дерева, за яким сховався, побли­зу не було ніякого укриття — тільки саме рівне, блискуче плесо води. Місяць стояв за плечима Рижої Корви, і послужливо освітлював йому на­мічену ціль. Окрім того, Данко пригадав собі знову крокодилів, котрих, правда, досі, на ща­стя, не стрінув, але котрих міг стрінути кожної хвилини, і знову почав гаряче молитися, бла­гаючи у всіх Небесних Сил рятунку.

А Пойзе, вичекавши хвилинку, приступив ще крок ближче до краю скелі і знову почав ціли­тися. І в той момент, коли Данко вже знову хотів занурити голову у воду під прикриття стовбура, погляд його прикипів до дивної появи: з гуща­вини за плечима Рижої Корви виїхав на освітле­ну місяцем галявину дивний верхівець. Данко присягнув би, що він їхав верхи на анті і був цілком подібним до мітичного приятеля всіх по­дорожуючих і невблаганого ворога пройдисві­тів — Макашери[98]. Півлюдина — півмавпа з довгою бородою і з тілом, порослим густою шер­стю, він сидів охляп[99] на анті, тримаючись за її вуха. Штовхаючи п'ятами анту під боки, Макашера нечутно під'їхав до Пойзе, зсунувся одним боком до землі, і саме тоді, коли той натискав язичка — спритним рухом вибив йому з-під ноги камінь. Пойзе, немов підкошений, стратив рівновагу і з усього розмаху полетів у воду, мелькнувши у повітрі своїми довгими ногами, а Макашера тихенько засміявся, притиснув боки анти п'ятами і щез у гущавині.

Все це скоїлося протягом однієї секунди, і Дан­ко не знав, чи це була дійсність, чи витвір його власної, розбурханої нервами уяви.

Та, дійсність, чи фантазія, Макашера, чи при­вид — не було часу думати. Пойзе впав в озеро, Пойзе тепер, хоче, чи ні, буде плисти за Данком, і Данко мусить утікати!

Хлопець відштовхнувся від свого тимчасового порятунку і поплив далі. Не оглядався, не зупи­нявся, тільки міряв очима віддаль від берега і питав сам себе: чи вистане у нього сил ту від­даль подолати?

Несподівано напоровся на густе забороло слизького баговиння, що відразу облипло все його тіло, і зупинився. Під ногами знайшов хит­ку опору з затоплених корчів і, балансуючи на ній, почав скидати з себе мокрі, огидні тенета. При тому оглянувся назад і занімів з дива: десь з-під споду скель, видно, з глибокої печери, про­бивалося фосфоричне зелене світло такої по­тужности, ніби хтось засвітив під водою сильні прожектори. Вода набрала золотисто-зеленого кольору і стала прозорою, як кришталь. Заря­біли в її глибині густі хащі затопленої рослин­ности, затремтіли, чудно заламуючись, рівні тростини таквари, а тіло Пойзе рухами і будовою стало цілком подібне до жаби, зробленої з чорної ґуми.

Данко дивився, як загіпнотизований, не зна­ючи, чи це тільки сон, чи божевілля? Але це не був ні сон, ні божевілля. Над схвильованим во­дяним плесом виринула помалу величезна, як два стулених між собою щити, гадюча голова, по обох боках якої горіли страшні зелені очі, завбільшки автомобільних фар. Голова повільно обернулася туди й сюди, поки довгий сніп світла з її ока не попав на те місце, де бовталась з усіх сил незграбна жаб'яча фіґура Пойзе, і тоді зупинилася.

— Велика Кобра!!! Велика Кобра!!! Рятуй­те!!! — розтяв тишу несамовитий крик Пойзе.

У відповідь на цей крик потвора ледве поміт­но здригнулася і посунула наперед, несучи гор­до по-лебединому зігнуту шию. Наблизившись до Пойзе, вона зупинилася ще раз і поглянула на безпомічну людську істоту, що борсалась на воді й призивала на допомогу. Потім пружним, пов­ним своєрідної грації жестом, ліниво схилилася і роззявила пащеку...

— Ой!!! У-а-а-й!!! Б-р-р!!! — завив Пойзе таким голосом, яким може кричати тільки раз у своєму житті людина — в годину наглої і страш­ної смерти. — О-о-х!..

На місяць в цю секунду насунула невеличка, але густа хмарка, і розгра кривавої драми скін­чилася в темноті...

Концентричні хвилі сполоханої води побігли скоро-скоро довкола, досягли Данка і штовхнули його в груди. Хлопець від того опритомнів і ки­нувся тікати. Жах погнав його з такою силою, якої він сам у собі ніколи не сподівався. Гріб ру­ками і бив ногами, як божевільний, мертвіючи від самої думки — піти слідами Рижої Корви.

— Господи, не допусти!.. Пречиста Діво, зглянься, оборони!.. —— молився він уголос і бився далі з водою, перемагаючи простір, що ді­лив його від спасенного берега.

Тут помітив, що напереріз йому з права на лі­во пропливає кілька крокодилів, але на цей раз не злякався їх. Рівно ж і крокодилі не спокуси­лися легкою можливістю поживи, а спішили геть, у той напрям, де над водою підносилися кущі таквари. Видно, страх перед Великою Коброю у них був не менший, як у Данка, і по­збавляв їх апетиту.

Врешті, Данко досяг мети. Він вчепився рука­ми за траву, а під ногами відчув ґрунт. Щоб ви­лізти на стрімкий берег, треба було зробити ще кілька зусиль. Але хлопець не міг уже напру­жити ні одного мускула, таким почував себе втомленим і розбитим. Радий, що спасся, він сто­яв, тяжко дихаючи, по груди у воді й дивився на озеро.

Велика Кобра, очевидно, не наситила голоду одним Пойзе, а тому продовжувала полювання. Звиваючи й розвиваючи кільця свого велитенського тіла, вона то поринала на дно, то підноси­ла над поверхнею води страшну голову, і тоді видно було, як у її пащеці конвульсійно корчи­лися крокодили.