Та гордячка Аліса, яку я знав, ніколи так не відповіла би. Якби не відеозв'язок, нізащо не повірив би, що це її слова.
– Ну, тоді... У Києві від метро "Чернігівська" до нас постійно ходять маршрутки. Коли ти збираєшся приїхати?
Аліса замислюється лише на мить.
– Я не хочу відкладати. У вівторок, сімнадцятого. Сподіваюся, що хоч на чомусь таки доберуся з Ужгорода до Києва.
– Завтра я дізнаюся точний розклад руху маршруток і зателефоную тобі.
Вона зрозуміла, що розмова завершена і з жалем у голосі попрощалася.
І ось сиджу я в зажурі над пустою тарілкою, не уявляючи, як мені тепер бути і куди оце все виведе: мене, Алісу, Раю врешті... Вміє життя в найнесподіванішу мить плутати нитки в руках твоєї Мойри[32].
Так, завтра востаннє їду на Десну, потім беруся за прибирання в хаті, та й на городі треба порядок навести: щоб не подумала Очеретіна, буцімто я тут, холостякуючи, не здатен сам собі ради дати. Все мусить бути на висоті.
...Маршрутка спиняється неподалік мене, двері її відсуваються вбік, звідти виходять кілька людей, а потім уже й Аліса, роззирнувшись та помітивши мене, підбігає й кидається мені на шию, обіймаючи, цілуючи, гладячи, плачучи і шепочучи щось одночасно, демонструючи на людях прямо-таки щенячі емоції, жодним чином непритаманні нашим стосункам останнього десятиліття. Я стою, геть розгублений, і досить в'яло реагую на бурхливу радість віднайденої дружини, не в змозі відповісти самому собі на банальне запитання: це з її боку щирість чи підступне лицемірство? З речей у неї чомусь тільки невеликий наплічник, проте, неабияк приголомшений зміною Алісиного ставлення до мене, поцікавитись цією обставиною я не наважуюсь. Чіпляю її поклажу на плече і веду гостю на Клевеню, з усієї сили намагаючись не шкандибати.
– Що в тебе з ногою? – стурбовано цікавиться дружина, помітивши, попри всі мої старання, стримано-обережний крок і легке накульгування. – Поранення?
– Наслідки перелому стопи, – якомога безтурботніше відповідаю я: навіщо їй знати всю правду, коли мені невідома мета її візиту?
Дорогою Аліса висне на моїй правій руці, щебече без упину, наче пташка, тулиться і зазирає в очі – як колись! – а я все не можу повірити в ті зміни, що з нею сталися за три роки нашої розлуки: і її вибачення, і ця демонстративна закоханість, а головне, українська мова в її вустах – яка цьому причина?! Та разом із тим жіноча чарівність хоч і дещо повільно, а все ж напрочуд упевнено робить свою справу і я все більше відчуваю дію хімії, такої звичної колись між нами, хай і забутої за час нашого розладу й триклятої війни. З досвіду знаю, що ті ж струми пронизують зараз і тіло Аліси й думки починають плутатись в передчутті того, що має статися ось скоро. В якомусь безпам'ятстві ми проходимо містком, вуличкою, опиняємось у дворі, а потім і в хаті й тут уже нас прямо на порозі кімнати охоплює шаленство пристрасті.
...Виснажені фізично й спустошені емоційно, ми лежимо на високому ліжку, неначе на білій хмарі. Аліса липне до мене всім тілом, наче мокрий листочок, і поклавши голову мені на плече, тихенько та ніжно водить мізинчиком лівої руки по моєму старому шраму від апендикса.
– А непогано в нас вийшло, еге ж? – озиваюсь нарешті я розніжено-лінивим голосом. – Мовби двадцять років назад, – додаю, а сам при цьому дякую подумки Раї-Раєчці: якби не наші з нею регулярні вправи...
Вона чомусь мовчить, і це мене насторожує – а що як мої підозри виявились небезпідставними і все, що сталося, було банальною жіночою артпідготовкою до чогось неочікувано підступного? Що їй від мене насправді потрібно? Аж раптом я, навіть не дивлячись, починаю відчувати, що Аліса ось-ось заплаче; загальмовано намагаюся зрозуміти причину ще й цього лиха, коли ж це вона не витримує:
– Я повинна тобі дещо розповісти... – голос в Аліси напружений і відсторонено-чужий, це остаточно переконує мене у правоті моїх припущень: зараз почнеться вистава – тримайся, Глібе...
– У Куп'янську російська мерзота Діані проходу не давала і з кожним днем ставало все гірше, – сухо, без жодної емоції розповідає Аліса, – тож батьки запропонували нам сховатися в хаті знайомих, на околиці: там ніхто не жив, покупця шукали. Спочатку спокійно було, а тоді якось Діана прибігла додому вся перелякана і сказала, що за нею йдуть троє військових. Я одразу хату замкнула, забрала в неї куртку і бейсболку, вдягнула на себе, а Діані веліла сховатись під ліжком. Ті троє вже грюкали в двері, у вікна заглядали й кричали, що спалять дім, коли їм не відчинять...
Від почутого я весь завмираю, напружившись: невже ж пекло знову повертається до мене?!
– Коли я їм відчинила, то думала, що вб'ють мене: і автомат наставляли, і за горло душили – вимагали горілки, а потім... – Аліса замовкає, але зібравшися з духом, вичавлює з себе, давлячись словами: – Вони мене ґвалтували, утрьох, Глібе... На ліжку, під яким ховалася Діана. І сказали, що коли прийдуть наступного дня, а горілки не буде, то заберуть мене до свого взводу...
Пекло повернулось. Аби не застогнати, я скриплю зубами й лещата знову тиснуть мені на скроні.
– Я потім увесь вечір не могла відмитися, в хаті не було спринцівки, щоб уберегтися, виходити на вулицю боялася і постійно блювала з огиди. Діана так злякалась, що почала сильно заїкатися. Мій "Пежо" ті виродки забрали. Удосвіта сусіди зібралися втікати на своєму мікроавтобусі за кордон до раші, бо після мене орки й до них також приходили, тож нам і запропонували місце. І ми опинились на тій території...
Пекло викручує мене зсередини, я роблю спробу ворухнутись, та Аліса мене спиняє:
– Це ще не все. Добре, хоч не підхопила ніякої зарази, але пізніше я зрозуміла, що завагітніла... Насилу потрапила на прийом до їхнього гінеколога і здуру розповіла їй правду. І та відмовилась робити чистку, ще й лаяла мене останніми словами, казала, що мені за честь має бути народити дитину від російського солдата. Мене ніби струмом ударило: я зрозуміла, що накоїла, повівшись на російське: нам трьом життя спаскудила – і тобі, й Діані, і собі. Якби ти знав, як я каялась та подумки молила в тебе прощення! Тоді ж я поклялася, що коли мені вдасться втекти з їхнього пекла, більше ніколи не скажу російською жодного слова. Тиждень провокувала викидень: і важке піднімала, і ноги з гірчицею парила, доки воно з мене вийшло. А за пів року випадково знайшла людей, які допомогли переїхати в Латвію. Там вдалося вилікувати в Діани заїкання і мої гінекологічні проблеми після тієї бридоти. Решту ти знаєш. Ось... Можеш гидувати мною, зневажати і прогнати геть – маєш право. Я сама собі бридка...
Голос ламається і я розумію – це сльози; тіло починає тремтіти, вона робить спробу відсунутись, але я міцно її обіймаю, притискаю до себе і тихенько, як колись маленьку Діану, гладжу рукою по голівці та спині. Російське пекло знайшло щілину в моєму захисному панцирі й намагається вразити прямо в серце, бо попри все, що псувало нам з Алісою життя, вона мені дорога і моє кохання до неї, виявляється, нікуди не зникло, не вмерло – воно тліло слабкою жаринкою під товстим шаром попелу образ і нерозуміння, а тепер вітром цієї розтриклятої війни попіл знесло і жаринка розгоряється: тільки дай їй поживу і знову запалає вогонь.
Божевільний світ... Чи це ми збожеволіли, чи були божевільні завжди? Я відчуваю, що нині мені Аліса ближча, ніж будь-коли раніше, бо ми обоє помічені російським пеклом, обоє ним попалені – те, що в ній мало би відторгати, тепер навпаки, тільки зближує. Хіба ж не божевілля? Тільки коли – тепер, чи тоді?
– Дурненька-дурненька, – шепочу я і мені теж перехоплює подих: ось-ось заплачу, – ти мені дорожча за все.
– Можна лишитися з тобою? – тихо схлипує вона. – Назавжди?
– А як же інакше? Тільки разом.
Легенько цілую в плече, якомога ніжніше обіймаю і ми затихаємо в міцних обіймах одне одного. Що я ще можу зробити? Що Аліса ще може зробити? І цими змінами в собі, каяттям переді мною, і цією сповіддю, на яку мало хто наважився би, вона зробила перед пеклом заслін на останньому рубежі. Забути?! Оце все забути?! Як?!
Ми лежимо без руху, без слів, аж доки я не відчуваю, як слабнуть її обійми, а дихання стає дедалі тихшим та рівнішим. Єдиний спосіб не пустити пекло всередину себе, це не думати про нього, гнати думки геть.
"Заснула" – з ніжністю промовляю про себе і в душі поволі влягається буря, здійнята ненавистю до клятого пекла. Умиротворення... Ніби й не було між нами років нерозуміння і розладу: такий вже я є, хоча, трапляється, емоції й беруть наді мною гору, але й образи не можу довго в собі тримати – вихлюпнув і забув. Стала Аліса такою, як у перші роки нашого шлюбу, і одразу все забулося, пробачилося, зла на неї в душі вже немає, одне лише бажання, щоб це почуття лишалося поміж нас назавжди.
... – Глібе! – чую я крізь сон. – Глібе, прокинься, хтось прийшов.
Я виринаю з його глибини і дійсно чую, що хтось тупотить у хаті – скрипнули двері до зали і чути голос Гармашихи, що зве мене. Ми схоплюємось, наче школярі, яких на гарячому застукали батьки. Я мерщій натягаю джинси, але тут під зубці блискавки потрапляє кілька волосинок і я сичу від болю, Аліса встигає накинути на себе мою сорочку і ледве стуляє її поли на пупку, як двері розчахуються і на порозі спальні постає міцна постать Уляни Петрівни. Ясна річ, що перед її очима одразу ж вимальовується вся картина чужої пристрасті: наш розкиданий прямо на підлозі одяг, делікатні Алісині аксесуари, її неприкриті голі ноги, пиптики грудей, що випинаються крізь тоненьку тканину накинутої чоловічої сорочки, розмазана по обличчю косметика і скуйовджена зачіска та мій голий торс на додачу.
– Ой! – вигукує сусідка, не знаючи, куди подіти очі, бо скрізь її погляд натикається на щось інтимне. – Ой, здрастуйте! Пробачте дурній бабі: пруся без просу.
Виправдовуючись, вона хоч і задкує з кімнати, а все ж стріляє очима на Алісу, не полишаючи спроби вдовольнити цікавість, яка, власне, і привела її сюди.
– Здичавіли ми на нашому хуторі, вибачайте, – гукає вже з-за дверей. – Я тобі, Григоровичу, сиру принесла, тульки оце одкинула: м'якенький – саме, як ти любиш.
Брязнула клямка вхідних дверей – пішла.