У кімнаті для поважних людей смакує вино вже знаний вами настоятель Валеріо. Далі з усіма своїми клопотами звертайтеся до нього. Він же і супроводжуватиме вас на кораблі, котрий незабаром попрямує до берегів Польщі. Зараз камердинер покличе його, тож матимете змогу поспілкуватися.
Того ж вечора визначилася й доля інших "галерників". Ардалла взяв під своє крило якийсь заможний іллірієць князівського походження, котрий, згуртовуючи навколо себе земляків, сподівався з їхньою допомогою прийти до влади в Іллірії. Капітану Віктору фон Штаффену запропонували вступити до ордену єзуїтів і пройти кількамісячний курс якоїсь особливої, нібито для майбутніх дипломатів, підготовки в одному зі швейцарських монастирів ордену. На що він охоче дав згоду. Що ж до баронеси Оржинської, то в кімнаті для поважних людей на неї чекала якась розбагатіла родичка з чоловіком, власником кількох кораблів, суднобудівної верфі, і торгівельних причалів у різних портах Італії. Того ж дня заможна матрона відвезла її на свою віллу неподалік Остії, з одним єдиним наміром — одружити з нею свого сина. Як і батьки, він не мав дворянського титулу, тож давно мріяв здобути його, побравшись, якщо не з графинею, то хоча б із віконтесою чи баронесою.
.. .Коли за два тижні по цій зустрічі з бухти в Остії виходив у відкрите море добре озброєний гарматами корабель "Сан-Ремо", на борту його, поруч із настоятелем Валеріо, вигравав м'язами могутньої статури командир корабельної охорони, поверх шкіряної куртки якого зблискувала на сонці парадна кіраса, а голову прикрашав сріблястий шолом, дуже схожий на шоломи римських центуріонів.
ЧАСТИНА ДРУГА
ГЕТЬМАН МИЛІСТЮ БОЖОЮ
ЛІТО 1635-те
1
Ледве вгамувавши розгарячілого коня, полковник Маріон зупинив його на пласкій вершині високого пагорба і завмер у сідлі, замилувавшись видовищем, яке відкривалося йому звідси.
Ніби з висоти пташиного лету, він бачив чотирикутну земляну фортецю, з чітко обрамленими вістрями бастіонів, два з яких буквально зависали над стрімкими дніпровськими схилами. Одразу ж за цими урвищами проглядався вигин могутньої ріки, течію якої намагалися стримувати величезні гранітні брили порогу, породжуючи при цьому потужні гомінкі водоспади. Трохи вище них за течією зеленів поміж двома побережними кручами окраєць острова, що, здавалося, вічно плив, але ніяк не міг доплисти, до водоспадових скель.
— Отже, це він і є, Кодак... — вголос, а ніби до самого себе, проказав полковник, прийшовши до тями від враження, навіяного красою цього дивовижного краєвиду.
— Так, це він, дзвони храмів небесних, — потвердив сотник Пшияловський, якого, наказом коронного гетьмана[38] Станіслава Конєцпольського, було призначено гарнізонним комісаром фортеці. — Гадаєте, пане полковнику, що уяву ворогів вона вражатиме так само, як і нашу?
— Оборонятимемо так, щоб вражала кожного, хто підступиться під її стіни, — пограв жовнами француз.
— І все ж таки по-справжньому зрозуміти, чого варта ця фортеця, можна буде, лише побувавши на її високих валах та оглянувши її рови, що радше нагадують суцільне чотирикутне провалля.
— Знаю, що ви вже бували тут, сотнику?
— Майже на весь час будівництва фортеці був приставлений до вашого земляка, інженера де Боплана, виконуючи при ньому обов'язки й особистого охоронця, і розпорядника. Не дуже весела служба, дзвони храмів небесних, але що вдієш?
Полковник замислено провів поглядом вервечку критих повозок, що становили його обоз і рухалися підніжжям пагорба під надійною охороною двох сотень найманих саксонських драгунів та півсотні уланів сотника Пшияловського. Він не сприймав відкритих українських возів — чумацьких, чи ще якихось там, тому наказав усі вози, які належали йому особисто, вивершити металевими дугами, а потім обтягнути шкіряним та повстяним покриттям. Це вже були справжні житла на колесах, в яких можна було мандрувати хоч на край світу.
— Армійська служба і не має видаватися веселою, сотнику. Вона завжди повинна залишатися напруженою і жорстокою. Тільки так: напруженою і жорстокою.
— Навіть служба у такій могутній фортеці?
— Особливо в фортеці, — різко наголосив полковник, даючи зрозуміти, що розраховувати на послаблення у вимогах сотникові не варто. — Інша річ, що влаштовуватися на ній слід мудро, дбаючи хоча б про якийсь там комфорт, а отже, й здоров'я вояків. А щодо Боплана... Досі чув про нього не як про інженера-фортифікатора, а як про здібного архітектора, учня якогось визначного паризького будівничого.
У французькому війську Маріон служив спочатку в піхоті, а згодом в артилерії, якою, перед прибуттям до Польщі, командував в одній із фортець у Нормандії. Може, тому в сідлі він і досі почувався невпевнено; коней не любив, а кавалерію як військову потугу хоча і визнавав, але переконаний був, що по-справжньому військову тактику слід витворювати, орієнтуючись на піхоту, як це робили давні греки, македонці та римляни. Ясна річ, підсилюючи її сучасною потужною артилерію.
Його завжди приваблювала дисциплінованість легіонерів, маневреність їхніх фаланг і непереможність легіонів. Тобто все те, що важко простежується у кавалерійських навалах. А ще його причаровували фортеці. Вибір місця, неприступність стін і валів, пастки і підземні ходи, виживання під час облоги... — за всім цим проглядалися військова і будівнича мудрість безлічі поколінь.
Він і в армію пішов тільки тому, що занадто вже залюблений був у фортеці, замки та бурги. Син коменданта фортеці, людина, все дитинство якої минало за старовинними мурами, Жан за самим покликанням своїм лишався фортифікатором. Герці у відкритому полі, коли сходяться тисячі на тисячі вояків і загальна різанина перетворює поле битви на поле вселенського жертовника, — його ніколи не приваблювали. Він і драгунами взявся командувати тільки тому, що солдатів цього виду кавалерії з однаковою старанністю готували як до кінного, так і до пішого бою. Тим паче, що йшлося про досвідчених германських вояків.
Конєцпольський, безсумнівно, знав про військові вподобання Маріона, саме тому й призначив комендантом щойно зведеної, і то найпівденнішої, з фортець Речі Посполитої[39]. Проте призначав з тією умовою, що водночас він постійно займатиметься розбудовою і самої фортеці, і її передмість — з церквою, лазаретом і крамницями, а також із корчмою та заїжджими дворами, тобто з усім тим, без чого тривале буття жодної фортеці світу просто неможливо. Особливо якщо вона споруджена посеред такої пустоші, як оцей випалений степ.
— До речі, мапи Боплан теж вимальовує вдатно, — дещо запізніло пригадав Пшияловський. — Тобто і до цього має певний хист. Але звірявся мені, що насправді полюбляє лише планувати і зводити укріплені замки. Навіть від пишних палаців його чомусь нудить, тільки укріплені замки...
— У нас їх називають "бургами", — уточнив Маріон. — Кожен французький аристократ мріє про свій власний, фортечною стіною оточений замок-бург.
— Охоче вірю. Мені пощастило погортати книгу, з якою де Боплан майже ніколи не розлучається. Так от, більшу частину її становлять малюнки старовинних замків, зведених колись чи не в усіх країнах світу.
— Хочете потішити звісткою, що Боплан усе ще в фортеці?
— Вже ні. Оце супроводжував його зі своєю півсотнею до Черкас, а вже звідти він мав намір вирушити до Бара. Подався туди, чи ні, цього не відаю, бо в Черкасах несподівано отримав наказ польного гетьмана зустріти і супроводжувати вас, а потім залишатися в Кодаку на посаді комісара, представника королівської влади.
— Тим паче, що в Черкасах у вас з'явився ще й інший, свій особистий клопіт, — на суворому обличчі кремезного, плечистого Маріона й посмішка теж завжди видавалася суворою і навіть погрозливою.
— Не без того. Хоча мій справжній "особистий клопіт" залишився чекати на мене у Києві, — відбувся жартом комісар.
Ян радів нагоді поспілкуватися з комендантом, оскільки досі, від Черкас до Кодака, той добувався, майже не вилазячи зі своїх повозок, одна з яких слугувала йому за спальню, а посеред другої було прилаштоване похідне шкіряне крісло, сидячи в якому, Маріон свого часу й прибув із Франції до Варшави.
— От тільки дійти до цього "стольного града", як називають свій Київ місцеві піїти, вам не судилося.
— Цього разу.. — не судилося, дзвони храмів небесних, — уточнив комісар, попередньо перехрестившись.
Пшияловському — худорлявому, запалощокому молодикові, одразу впав в око цей майже п'ятдесятирічний красень-чолов'яга, з посивілим підкучерявленим волоссям, чорними очима і смаглявим, аж начебто пересмаглим, обличчям. Слабкий духом і тілом, Ян намагався триматись поближче до таких ось, міцних вольових людей, так само, як новобранець під час першого бою намагається триматись опліч сильного, бувалого бійця.
У погляді полковника, в його поставі, у владній манері говорити і триматися, проявлялося щось таке, що змушувало його співбесідника скорятися навіть тоді, коли він мав намір поводитися зверхньо, і водночас ця внутрішня сила Маріона породжувала якусь мало не дитячу впевненість у його надійності, в божому заступництві і навіть у безсмерті.
— Місцина, звичайно, дика і ворожа, тому приємно буде служити разом із таким досвідченим воїном, як ви, полковнику.
Маріон обережно, притримуючи баского коня, з'їхав із вершини пагорба і, лише опинившись перед десяткою драгунського ар'єргарду, відповів.
— У вас тут своя війна, сотнику, — "домова"[40], а отже, безжалісна і нескінченна. Тому мені ще тільки належить усвідомити її суть і набути досвіду її ведення.
2
Коли один із трьох донських козаків, що в алюрній гонитві до кургану першим зумів дістатися його розбитої стихіями вершини, нарешті прокричав: "Бачу хутір Печеніга! Он він!", — гетьман Сулима полегшено зітхнув. Поки сім сотень його козаків волоком перекидали бойові човни-"чайки" з Сіверського Донця до берегів Самари, він увесь час перебував у напрузі. Ще під час одного з привалів на Донці, розвідники з його кінного ар'єргарду доповіли, що на азовському узбережжі висадився з галер чималий загін турків, котрі хотіли помститися козакам за напади на Азов.