Хоча значно більше вона довіряла французькому колезі, давньому материному приятелеві, котрий вважав її, як і матір, "природженою галерейницею, котра ґрунтовно знає свій предмет і своє ремесло". Мабуть, вона й справді виявилася природженою галерейницею, бізнесменом від мистецтва. Хоча основний свій бізнес творила в зовсім іншій сфері, під покровительством батька.
— Послухайте, чоловіче, всі ці праці справді належать вам? — впівголоса, майже пошепки, запитала вона, пропонуючи таким чином забути все те, що досі було мовлено між ними. — Причому я запитую про це з усією можливою серйозністю, — уточнила Євгенія, не відриваючи погляду від чергової картини, і навіть краєм ока не від— стежуючи поведінку самого Великого Самозванця Пензля.
— Вам уже було мовлено, що я — не торговець: там купив — тут продав, — з басовитою хрипуватістю, "під Висоцького", просвітив її творець.
— Саме цього сказано якраз і не було, — все ще впівголоса заперечила фон Гретцкі, азартно покутуючи нижню губу. — До речі, талановиті і вдачливі торгівці живописом в усі часи пошановувалися так само благоговійно, як і талановиті художники. Бо ж саме вони сотворяли імена та імідж нині відомих майстрів пензля; а ще — забезпечували їх замовленнями, а відтак — і хлібом насущним. Станете заперечувати?
— Не насмілюся.
— Ось вам і перша ознака того, що навіть ви починаєте виявляти розсудливість, — визнала баронеса, прискіпливо вивчаючи черговий живописний сюжет.
Тепер вона вже перебувала під владою пристрасті колекціонера, що несподівано натрапив на розсип таких раритетів, які не здатен був ні належно поцінувати, ні, тим паче — негайно придбати.
— Не скажу, щоб усе це справило на мене якесь особливе враження, — ще нерозбірливіше промуркотіла вона, вальяжно поводячи рукою вздовж експозиції і, за комерсантською звичкою, починаючи збивати ціну. — Та все ж таки, дбаючи про підтримку ваших мистецьких поривань...
При цьому Євгенія анітрішки не турбувалась про те, аби Великий Самозванець почав реагувати на її слова. На професійному жаргоні галерейників це називалося "товкти словесне лушпиння". А в умінні по-справжньому "товкти" його, збиваючи ціни та доводячи художника до ролі прохача, що благає хоча б покрити його витрати на полотно, фарбу і раму, — вона вважала себе неперевершеною. Як, втім, і її колеги.
— І часто доля закидає вас у ці місця, Великий Самозванцю Пензля? — ось тільки вимовити це свою "Великий Самозванцю..." з належним сарказмом вона так і не зуміла.
— Не так часто, як хотілося б. Бажаєте придбати котресь із полотен?
— Наразі я нічого не бажаю, — непереконливо зноровилася баронеса, відчуваючи однак, що в цьому двобої з художником та його пасією зазнала цілковитого краху. — Крім одного — знати, як часто ви з'являєтеся на благословенних аркадійських схилах.
— Час від часу, — вперлася кулачками в худенькі колінця Жінка Великого Самозванця. — У перервах між персональними виставками в Луврі.
— Не згадуйте всує того святого для художників, про що особисто ви не маєте ні найменшої уяви. Для художника Лувр — те ж саме, що для католика Ватикан, чи для мусульманина — Мекка.
— Та що ви кажете?! Незбагненно. Можна подумати, що вам уже доводилось.
— Доводилось, жіночко, ще й як доводилось!.. — випередила її фон Гретцкі. А про себе огризнулася: "Знала б ти, любонько, якою недоречною виявляється твоя присутність при цій діловій розмові!"
26
Ірена й справді заважала баронесі перегорнути сторінку невдалого знайомства з цим живописцем, що бозна звідки взявся на аркадійських схилах, і закласти хоч якісь основи нормальних взаємин.
На певний час вона забула святе правило, про котре сама ж не раз нагадувала своїм агентам із мережі американських картинних галерей "Арт-XXI": "Ніколи не знаєш, з ким звела тебе доля! В будь-якому підвалі може тулитися Рубенс. У будь-якім, на перший погляд, убогім відвідувачі галереї — напівпідпільний мільйонер, здатний викупити всю експозицію, разом із галереєю, її співробітниками й обслуговуючим персоналом".
Лише на кілька хвилин фон Гретцкі відреклася від цього свого "святого правила", й одразу ж скотилася до примітивного пустослів'я, за котре тепер змушена розплачуватися іміджем професіонала. Навіть якби на сьогоднішній день цей неофіт від живопису не створив нічого, крім свого "Голгофного орача", він уже гідний був би того, щоб ним зацікавилися всі картинні галереї світу. Це стверджує вона, Євгенія фон Гретцкі, котра за свою "мертву хватку" давно наділена жахливим прізвиськом "Валькірія мольберта".
— Одного не збагну, чому ви обрали для себе цей, майже безлюдний схил? — звернулася до митця. — На що, при такому невдалому розташуванні експозиції, розраховуєте?
— Обрав з уже відомої вам причини, — стомлено пояснив Ігуда, — через відсутність вільних ніш у Луврі чи в д'Орсе. Як на те, не зарезервував.
— До Лувра вам, припустимо, далекувато, — різко осадила його фон Гретцкі.
Хоча подумки негайно ж заперечила собі: "А чому, раптом? Будь— якого експерта Лувра цей хлопець здатен вразити вже хоча б задумами своїх картин. Якщо, згідно з твоєю теорією, рубенси здатні тулитися по підвалах, то чому б їм час від часу не з'являтися на прибережних схилах? Чимало з того, чим завішані стіни д'Орсе, без жодних втрат можна було б замінити деякими роботами цього художника. Втім, це вже тема не для "аркадійської публіки", — зиркнула на парочку засмаглих аборигенів у поцяткованих морською сіллю плавках, котра, зупинившись за два кроки від експозиції, пройшлася по ній байдужими поглядами.
— В Одесі, як мені здається, ви теж з'явилися недавно? — знову звернулася до Ігуди.
— Можна подумати, що вам відомі всі художники цього міста, — з майже одеською безпардонністю прокоментувала цей її пасаж Жінка Великого Самозванця.
— З деякого часу це я, мистецтвознавець Євгенія фон Гретцкі, відома їм, дитя моє, — ось у чому суть. До того ж чимало знаних митців Європи і Штатів пишаються цим знайомством. Навіть не зважаючи на те, що колеги і художники встигли прозвати мене "Валькірією мольберта".
— Маєте рацію, — поспішно втрутився в їх перепалку Великий Самозванець. — В Одесі я всього лише півтора тижня.
Він уже збагнув, що хоча натрапила на нього ця жінка цілком випадково, проте в світі мистецтва подібних випадковостей не трапляється. Швидше за все, це — перст долі.
— Отож бо й воно, що півтора тижня, — з незбагненною мстивістю утверджувалася в своїй здогадці Євгенія і, не глянувши більше ні на картини, ні на їх творця, подалася до прибережного шосе, на якому її чекала розкішна машина. — Завтра, о десятій ранку, чекаю дзвінка на свій мобільний! — проказала вона, не озираючись. — Я людина пунктуальна. Рівно о десятій.
З похмурою задрістю простеживши, як незнайомка наближається до свого вишневого лімузина, — вона ж бо й не помітила, що ця "корова" під'їхала сюди на іномарці, взагалі не зрозуміла, звідки вона тут взялася, — Ірена карачки підповзла до благодійницької кепки.
— Здуріти можна! Вона ж розщедрилася на сто баксів! Причому за так, не взявши картини. Ще й візитівку залишила, котру раджу просто викинути.
— Яка згубна щедрість! — продовжував мрійливо дивитися услід жінці Великий Самозванець Пензля. "Невже це правда, — подумалось йому, — що, тільки-но в тобі починає проявлятися істинний талант, поруч із тобтою негайно з'являється жінка, призначення якої — сотворити з тебе генія?! Точніше, не так. Краще буде сказати: Щойно в тобі починає проявлятися фатальний талант, як поруч негайно з'являється фатальна жінка, призначення якої — возвести тебе в генії.
"Ах, какая женщина, какая женщина! — линуло вслід Євгенії фон Гретцкі. — Мне б такую!"
"Ото вже й справді: мені б таку.. І навряд чи коли-небудь ця жінка дізнається, що стала першою, хто в цьому місті професійно відреа— гував на мої роботи, помітивши в них просвітки таланту. Навряд чи дізнається, як багато значили для мене її слова підтримки".
— Але ж тут і справді цілих сто доларів! — обурилася Жінка Великого Самозванця і щедрістю Євгенії, і тим, що виявилася поза увагою митця.
— Це означає, що ми знову заможні, — безрадісно визнав Ігуда, спостерігаючи за тим, як Євгенія зникає в салоні машини, дверцята якої відчинив перед нею ввічливий, могутньої статури чолов'яга у малиновому піджаку, що, мабуть же, виступав не лише в ролі водія, але й особистого охоронця такої собі "фон Гретцкі". — Просто-таки нерозсудливо заможні.
* * *
Євгенія явно чекала його дзвінка. Навіть не відповівши на вітання, вона попросила назвати адресу, за якою має виїхати її машина, й одразу ж висунула умову:
— До мене в галерею ви приїжджаєте з усіма своїми картинами. Але без асистентки.
— Бачу, у вас якесь взаємне несприйнятгя.
— Щоб помітити це, не обов'язково бути екстрасенсом. Одначе зараз ідеться не про це. У нас має відбутися ділова розмова, а своїми репліками ваша "муза" тільки заважатиме. Чи, може, присутність цієї перезрілої жіночки, що маскується під дівчисько, аж настільки важлива?
— Аж...