Обличчя усіх трьох сіпнулись, вони переглянулись між собою, уникаючи зустрічі з очима Марти: ця дивна жінка наперед знає їхню потаємну мету. Запала могильна тиша.
— Дорога наша рятівнице, — зітхнув Мішель. — Нам нема тепер що сказати. Нам боляче, бо нічим вам віддячити. Скинулись ми, зоставляєм трохи російських грошей. А то гаманець Луї.
Марті стало якось недобре
— Гаманець я візьму, віддам йому. А гроші, — вона відсунула подаяння, — заберіть. Добро душі за гроші не купують, то не ярмарок.
Мішель був спантеличений, почувався, мов школяр перед вчителем.
— Мадемуазель Марто, — винуватим тоном попросив він,
— підійдімо до Луї, я вас познайомлю. Жорж.
Луї вже прийшов до тями, розумів друзів, хоч голос ще тихий, немічний. Він лежав у хаті, на просторій лежанці. Ще вчора Марті довелося робити болючий вибір: де йому стелити? В коморі? Окрема кімната, через сіни двері в хату, вночі, правда, там холоднувато, хоч вкритися є чим. Але ж вона не почує його голосу. В хаті? Зручно, тепло, але ж одна кімната на двох. Тривожно переступила через уявні майбутні пересуди. І до широкої лави, що під стіною, приставили з комори скриню, на неї Марта накинула ціху[LII] з житньою соломою, застелила.
— Луї, друже наш дорогий, — задрижав голос Мішеля. — Біля тебе твої побратими, з якими ти пройшов важкими дорогами від Парижа до Москви. Їх було багато, а зосталось лиш троє. Найвірніших, які тебе не віддали на поталу ворогу. Печаль огортає наші серця. Але ти мужня людина. Скажу прямо: ми прийшли попрощатись. Ради твого життя. Ще йде війна, ми будем пробиватись до своїх. Дорога смертельно небезпечна навіть для нас, здорових.
Луї мовчки лежав, дивився в стелю. Жодна рисочка обличчя не ворухнулась. Лише з куточків очей повільно попливли і сховались у бороді прозорі краплини. Щемно стало на душі Марти, хлопці враз відвели погляди.
— Друже наш, може, ти вважаєш, що ми тебе зрадили? — глухо перепитав Мішель.
Луї заперечливо хитнув головою, але мовчав.
— Побратиме наш, дорогий Луї, все у тебе буде добре. Ось Марта, твій ангел-рятівник, чудова українська жінка. Її послав тобі Бог. Інакше, інакше не відаю що було б. Кажу тобі щиро, щоб ти знав.
Мішель раптом рішуче взяв безвольну руку Луї у свою і голосно, навіть якось піднесено, попросив Марту дати свою. Вона машинально простягла правицю, Мішель поклав її зверху долоні Луї, притиснув своєю.
— Нас буде гріти ваше знайомство. Луї! Слухай Марту і все буде добре. Обіцяєш?
Луї ледь помітно схвально кивнув головою, куточки губ розійшлися в боки.
— От і славно. А це, мадемуазель Марто, наш побратим і друг Луї, вічний ваш боржник.
— У нас нема такого імені. Я його зватиму Льоня.
— Льоня.., Льоня.., Льоня.., — ламали язики друзі Луї.
Вже добре звечоріло, коли гості налаштувалися в дорогу. Марта побоювалась, аби вони не збились з того, ледь помітного путівця.
— Якщо наш коник сам знайшов дорогу сюди, то знає і як повернутись. А ніч — то нам в поміч, — відкинув сумніви Мішель.
— Ой! — схаменулась Марта.За коника я й забула. Від мого в мішку залишилось півпуда овса. В дорозі вам згодиться. Хвилинку.
— То нагорода йому за розумну голову, — пожартував Мішель. — А нас оцими дорогими презентами за що обдарували? Як смачно пахне! — Мішель понюхав свій буханець хліба, спечений Мартою.
— То, аби ви до нас не приходили в такій одежі, з стрільбами і орудіями. Ліпше ми будемо обмінюватись такими подарунками, аніж кулями і картечами.
Мішель одразу навіть не спромігся оцінити мудрі слова селянської жінки, яка одиноко живе у лісі. А її вчинки!
— Дорога наша Марто! Ніхто нас не змусить повторити це. Якщо в Україні живуть такі люди як ви, то йти війною проти вас може лише скажений...
СПОВІДЬ
Густі сутінки повечір'я, зелена завіса над ледь помітним путівцем, враз проковтнули фурманку з дивним екіпажем, і двір заповнила незвична тиша. Марта втомлено присіла на низеньку лавчину біля колодязьної цямрини, обхопила голову руками. Кинула позирк на свою хату, обриси якої вже розмивала темінь, і відчула, що їй лячно стало заходити туди. Там лежить незнайомий чоловік, з яким вона повинна жити, доки не виходить його. А потім?
Життя кожного настільки непередбачуване, що може вмить поставити твою долю сторчма, кинути у вир непередбачуваного, незвіданого. Марта пробує відігнати ті думки подалі, відкараскатись, мов від набридливої мухи, а вони лізуть і лізуть. Якби ж то була близька людина, якій можна довіритись, яка б зрозуміла її, підтримала. Та до кого звернешся за такою порадою? Тут би десь заховати Луї від чужих очей, воском залити людям вуха. Ой, та то ж все село закипить: приймака знайшла, чужого-чужаницю, який прийшов з якоїсь Хранції вбивати наших солдат, добро наше забирати. А вона, добра господиня, прийняла, пригріла. Може, собі за чоловіка лаштує? Та ж в селі он три вдівці є, правда з дітьми, чом би не поєднатись? О, пожди, Марто, ще влада ж про то не відає, може то такий фрукт, що за ним буцегарня плаче, воював же проти Росії, може його самого треба буде того...
Минув день, другий, третій. Луї почувався краще. А їй думки розривали голову.
... — Мамо, ви самі дома? — ледь привітавшись, після обіймів, спитала Марта.
— Сама, сама, доню. Батька Калістран покликав клуню помогти перекрити. А що то в тебе за такий інтерес? Таїну якусь для мене маєш? — спитала мати, відчувши щось недобре.
Вона відступила на крок, глянула на Марту.
— За тобою ніби вовки гналися, якась не своя. Що у тебе за біда?
— Ой, мамо, то таки, мабуть, біда, — погодилась Марта і перевела подих. — Мамо, таке трапилось, таке трапилось.. У мене в хаті чужий чоловік, — видихнула вона нарешті і від того ніби легше стало.
Ошелешена мати так безмовно й опустилась на лаву.
Марта відчула, що зробила матері боляче. Вона тут же присіла біля неї, обійняла, мов у дитинстві, поклала голову на плече. Обидві мовчали, немов боялися сполохати тишу. Плечі Марти дрібно тремтіли. Хоча вона сама була вже матір'ю, але й дорослі перед матерями, якщо вони шанують свою неньку, в нелегкі хвилини почуваються дітьми і шукають розради. Мати вивільнила свою руку, обійняла нею дочку.
— Спокійно, Марто. Не смикайся. Кажи все як було.
Мати жодним словом не перебила довгу оповідь. Слухала мовчки. Марта вже на початку розмови відігнала від себе спокусу применшити свою вину, як радив їй Мішель: звернути все на них, незнайомих і озброєних. Вони, мовляв, привезли немічного, тяжко пораненого, зоставили його помирати, а самі втікли. Ще й залякали. Що їй було чинити? Прирікати людину на вірну смерть? Здається, тут не було іншого вибору. Так. Але ж було не так. Вона сама зробила вибір. Іншого не могла. І матір вона не буде обманювати.
Марті вже нічого казати, а мати мовчить.
— Мамо, — стривожено випростила голову Марта. — Я недобре вчинила?
— Марто, — по хвилі обізвалась мати. — Здається мені, що той чужинець, то твоя доля. А те, що ти врятувала незнайому людину від страшного, то вчинила по-людськи, по Божому. Але нелегкий тягар взяла собі і нам з батьком...
— Мамочко, — затремтів голос Марти, — я вас нічим не обтяжуватиму. От тільки б ви глянули на ті болячки, щось би порадили. Ви в тому більш мене знаєте.
— Та чого ж, прийду. Доки там батько зайнятий, провідаю. Хто ж тобі допоможе, як не мати? Зараз я от зіллячка нарихтую, та й підемо. І так давно тебе не провідувала. Ще дорогу забуду.
З Марти спав гніт: рідна душа, мудра порадниця, сімейний суддя не дорікнув за її вчинок, чого вона найбільше боялась. І подальші, ще незвідані тривоги відступили, стали невиразними, не такими тривожними: дасть Бог день, дасть Бог їжу.
ВАЖКИЙ ПОРІГ
— Ну, ну, показуй свого приймака, — видала мати, коли вони зупинились біля сінешніх дверей і Марта зняла довгий, з язичком, що теліпався, залізний ключ, засунула його у вушак[LIII], аби язичок всередині намацав на засуві зазубрини і відсунув його вбік.
— Мамо, — знітилась Марта, — який він приймак? Чужа людина, яка біду має.
— Жартую, жартую. Дай Боже, аби швидше окріп. А тоді він сам свою долю вирішить.
Луї вже усвідомлював де, чому і що з ним. Він лежав на широкій постелі, вкритий рядном. Певно, чекав Марту і тепер погляд кидав то на неї, то на незнайому жінку.
— Добрий день у нашій хаті, — поздоровалась мати, зупинившись біля лежанки Луї. — Як то тебе, хлопче, звати?
— Льоню, — звернулась Марта до Луї. — То моя мама, мама, — і для переконливості пригорнулася до неї. — Мамо, він не розуміє нашої мови, — пояснила мовчанку. — А звати будемо його на наш манір — Льоня. По-їхньому Луї.
— Як то так — бути у нас і не знати нашої мови? Він що — німець? Як же з ним порозумітися? —розпачливо сплеснула руками мати.
— Та помалу буду вчити. Не дерево ж.
Луї зрозумів, що Марта привела близьку людину, отже добру, і ледь кивнув головою, навіть усміхнувся.
Мати пробула у дочки аж до підвечір'я. Дала Марті кілька порад — що пити, чим промивати урази. Хоч Марта теж дещо знала. Удвох вони оглянули рани, перев'язали. Луї мужньо мовчав, лиш іноді кривився, то посміхався, вдячно кивав головою і стиха, по-французьки, промовляв одне і те ж слово.
— Що він говорить? — спитала мати.
— Дякує, здається, так те слово по-їхньому.
Через день Марта з матір'ю зробили мазь, змастили рани, перев'язали. Луї повеселішав, говорив щось. Але що?
— Ото ще горечко, — знов бідкалась мати. — Та він же як німий, хоч і говорить. Покажи-но, — нема жару? — вона притулила долоню до лоба Луї. — Добре.
Луї раптом поклав свою руку на материну.
— Дякую, Марто, дякую, мамо... — ще додав кілька слів.
— Марто! — радо скинула головою мати. — Ти чула? Може, зрозумів мій докір? Вже два слова по-нашому сказав, мене назвав матір'ю, — і до Луї: — Хлопче, я тобі не матір, чужа тітка.
— Мамо, він зрозумів, що це вас так звати. Ну, я Марта, а ви Матір.
Тепер мати стала навідуватись частіше. Допомагала перев'язувати Луї, поживніше приносила поїсти — все таки вони з батьком тримають дещо з живності. Сьогодні півкурочки, супчик буде. Стежка мимо Коростилихи, сусідки. Ну, що знає вона, те знає й село. Нібито випадково вийшла за хвіртку.
— Ой, Варюнцю, мабуть, завела ти собі коханця, доки Прокіп зайнятий.