Після неї я завжди повертаюсь до життя оновленою.
Повела бровою Інанна, зизо глипнула Астарта, легенько дмухнула Іштар, — і спалахнув укотре вогонь, оповив обох своїми лагідними язиками, підняв і повів на поле битви: на солодке й очисне ложе кохання. Знову й знову до повторення прекрасної миті, яка дарує людині безсмертя.
І ось Ейліс дочекалася літа. На початку липня вона вирушала до Ірландії. Агерін запропонував їй мешкати в нього. Цей переліт із Нью-Йорка до Дубліна був наповнений солодким очікуванням і приємною нетерплячкою.
Вони їхали з летовища аеропорту, і Ейліс здавалося, що вона розпочинає нове життя. Зелені пагорби котилися перед очима хвилями непорушного моря, білі овечки, мов відображення небесних пухнастих білосніжних хмар, виринали то там, то тут. У повітрі розливалися аромати після недавнього дощу і зелень ще блищала краплями, в яких уже купалося сонце. Простір, широчінь, воля...
А далі — п'янке, солодке кохання. Кохатися для них було немов пити воду, немов дихати — природно й необхідно. Ніби спрагли колись і десь за доторками, пестощами, ніжністю й навіженістю. Вистраждались одне за одним.
Кожного надвечірка вони робили кінні прогулянки, поверталися, як тільки темніло. Вечори проводили або за грою в шахи, або в якомусь із пабів Лімерика. Не обминали рок-фестивалі й оглядини середньовічних замків.
Не минуло й десятьох днів їхньої ідилії, як Ейліс помітила неспокій і знервованість Агеріна. Спитала. "Це нічого, крихітко, пройде. Я просто давно не грав...", — була його відповідь. Справді, минулого літа, на Різдво й у великодню їхню зустріч Агерін майже кожного другого вечора шукав казино. Ейліс не надала тому ваги, але тепер це чомусь схвилювало її. Схвилювала, мабуть, сама відповідь.
Далі вона супроводжувала його, проводячи вечір із коктейлями й чекаючи завершення гри. Покер, на відміну від шахів, геть не цікавив її. Агерін зрідка програвав, але коли це відбувалося, то додому вони повертались мовчки. У такі вечори ставав дратівливим і агресивним. Ейліс почала відкривати для себе ще одну особу у своєму коханому: азартного, майже залежного картяра й любителя міцних напоїв. Друге вона зрозуміла ще раніше.
Злетів небесною кометою перший місяць перебування Ейліс в Ірландії й залишався ще один, який вони з Агеріном знову мали провести у Європі. Здавалося дівчині, що так насичено, повно й водночас вільно вона ніколи не жила. Часом зустрічалися й із Дороті, котра не зраджувала своїй любові до коней та їзди. Та й Ейліс відчула неймовірне захоплення цими величними, досконалими, довершеними істотами. Особисто доглядала їхнього з Агеріном улюбленця: Моріона. Вигладжувала його шерсть, вичісувала гриву й хвоста, заплітала косиці і все поплескувала гладкі, оксамитові боки.
Інколи Агерін спостерігав за нею, й здавалося йому, що жеребця вона любить більше, ніж його. З таким трепетом, із такою невимовною ніжністю, обережністю й пошаною торкалася його тіла, наче перед нею було божество. Вела рукою від шиї до спини й усмішка лоскітно пробігала її губами. Підносила яблуко до його губ зі святобливістю, немов жриця. Заглядала в темні очі так, мовби це був глибокий колодязь, який ховав у своїх глибинах заборонені таємниці. Кінь приязно торкався мордою її оголених плечей, а вона обвивала руками міцну шию, терлася лицем і пристрасно втягувала ніздрями запах.
Невдовзі жеребець уже радів їй більше, ніж своєму господареві. Агерін навіть іронізував із цього приводу, але справжня насолода очам розпочиналася тоді, коли Ейліс сідала на Іштар.
Ці їхні стосунки з першої миті скидалися на гру чи танець. Спочатку забавлялися, одночасно вивчаючи одна одну. А потім усе більше зливалися в одне: прегарна тварина і розкішна жінка. Одна — породиста і шляхетна, друга — витончена, граційна, легка, мов німфа.
Іштар витанцьовувала під дівчиною, виграючи кожним м'язом. Чіткі, різкі й одночасно обережні рухи ніг, гордий змах головою, немов крилом. Пишна грива сувоєм шовку тече крутою шиєю. Ейліс нахиляється до її голови, щось шепоче на вухо. Та норовисто форкає. Їхні шовкові пасемка торкаються одне одного й течуть суцільним рудо-вогненним потоком. Ейліс ніжно пестить блискучу шию. Спалахують великі прекрасні очі, наливаючись вогнем. Спрагло тремтить кожен нерв, чекаючи команди. Її стрункі, м'язисті ноги міцно оповивають витончене, туге тіло тварини. Виструнчує поставу, закидає волосся за плечі, легко рухає тілом і ногами водночас. Іштар відчуває той порух і починає ритмічний, обережний алюр, немов боїться скинути свою вершницю. Помалу набирає темпу, вона дозволяє, далі заохочує, запалює, — і ось уже несуться, шаленіючи. Насолоджуються кожним порухом, кожним роз'єднанням і злиттям, нестримною силою, котра вивільнюється. Летять простором, як випущена з лука стріла. Стають нероздільним, одним, немов міфічний Кентавр.
Солоними краплями з розпашілих тіл зрошуючи принишклу траву, губляться ген там, у вечірньому вогненно-кривавому серпанку. Такі ж багряні й гарячі.
Поверталися завжди зморені, та запалені. Якби вірив у магію, то подумав би, що кобилиця перекидається на жінку, десь там, на березі океану, де самотньо і дико. І кохаються дві прекрасні амазонки, полум'яні та пишні, на зелених м'яких килимах, згораючи в останньому такому ж смарагдовому спалаху сонця, яке заходить...
Дощило. Небо зловісною темною банею нависло над землею. Все сипало й сипало прозорим дрібним бісером.
Закутана в шерстяний плед, Ейліс сиділа перед великими скляними дверима з видом на просторий ґанок. Дім Агеріна стояв на невеличкому пагорбі, тому з цього вікна очам відкривалися безмежні простори. Широчінь, порожнеча, буйність природи, її ошатність і розхристаність несли в душу спокій та тугу одночасно. Разом зі співом дощу заколисували.
У двері легенько постукали. Це був мажордом: прийшов розвести вогонь у каміні, аби зменшити сирість, яка заповзала в кожну найменшу щілину. Весело затріскотіли сухі скіпки, а далі загуло, заспівало вогнем. Дівчина прикипіла очима до полум'яних язиків, котрі розмовляли з нею, розповідали якісь свої, дивні і давні, історії. Вона не розуміла тієї мови, але могла слухати її вічно. Мова вогню — це мова життя. Як і мова дощу. Це досконала музика, тонка, вишукана. Щоб зрозуміти її, потрібно увійти в неї. І Ейліс входила. Її мистецька душа тягнулася до всього прекрасного, тому не дивно, що вона — тут, у цьому домі, де навколо стільки краси. І сам господар маєтку наділений трохи суворою, своєрідною, суто ірландською красою. Веселий і дивний, але поряд з ним надійно. Так, як буває поруч із батьком...
Сумно. Залишилося два дні тут. Два дні розкоші і два дні туги. Чудово розуміла, як їй бракуватиме там, у шумному місті, цієї меланхолійної краси, цього чоловіка, старої Європи, колиски її предків. Недавно у Відні з відчиненого вікна філармонії вони почули репетицію оркестру. Грали серед літа "Щедрика" Леонтовича. Ейліс на мить завмерла і заплющила очі, вкотре згадуючи свою бабусю при звуках цієї мелодії. Бабуся вчила її колядок й щедрівок, розповідала історії про шлюб Меланки та Василька, про дивні звичаї її далекого народу. На Різдво чути щедрівку було звично, а от серед літа — дивно. Ніби хотіли їй нагадати про щось...
Агерін умів відчути її, тому спитав, що значить оця мелодія для неї. Ейліс розповіла йому про свою бабусю, яка колись втекла з України від комуністів. Дорога привела її в Америку, де вона зустрілася з дідусем-ірландцем. Бабуся була зі знатної української родини, де всі були юристами. "Ось чому ти така витончена та зграбна, — зауважив Агерін, — із такими аристократичними кінцівками: тонкими, довершеними пальцями рук і ніг". Сміявся й жартував, що тепер може пояснити їхню подібність із Іштар. Порода — велика річ!
У спогадах літа Ейліс заснула. Розбудив її лагідний доторк руки Агеріна. Розплющила очі від задоволення й побачила крізь ґратки вій, що Агерін тільки наближається до неї. А потім той самий, щойно на секунду пережитий, трепетний доторк до голови. Усміхнулася. Диво. Як і все, що переживає останнім часом.
Надворі посвітліло, дощ припинився, і промені західного сонця подовгуватими буйними пелюстками цвіту розстелилися небом. Прошивали наскрізь дрібні хмаринки й губилися у безмежній високості.
— Дощ заколисав моє малятко?
Ейліс солодко потягнулася усім тілом, горнучись до його руки.
— Ти так говориш зі мною, ніби я справді твоя дитина, — усміхнулася. — І це не вперше...
— Ти могла б бути нею.
— Суто теоретично. А що вчуся у тебе багатьом речам, це — поза сумнівом.
— Вчися тільки доброго.
— А в тобі є щось недобре?
— Хто собі думає, що в цьому світі існують довершені істоти, мав би того розчарувати. Ангели тут не живуть.
— Але вони іноді навідуються сюди, — підморгнула йому Ейліс.
Потім вони довго грали в шахи. Ейліс намагалася вираховувати ходи, вибирати з десятків варіантів найвигідніший. Бо кожен її нинішній хід уже визначає наступний. І так вимальовується вектор руху — до перемоги чи до поразки.
Перші дві партії вона виграла, хоча мала сумніви щодо цього.
— Чомусь видається, що ти піддаєшся мені, — дивилася спідлоба на Агеріна.
— Можливо...
— Заохочуєш?
— Розумниця! Я втягую тебе у гру.
— Ти затятий гравець. Але в покер. Що тримає тебе там?
Агерін не відповів, тільки загадково, якось сумно усміхнувся.
* * *
Похмура пізня осінь оповивала сирими рукавами голі дерева, посірілі схили, будинки й людей. Агерін у довгому плащі-дощовику на вході до ферми зустрічав покупців. Він і раніше торгував породистими тваринами. Та цього разу продавав, бо мусив. Нещодавно, і вже не вперше за останні місяці, програв великі гроші. Карта не йшла йому. Гра не йшла. Від того супився і пив. Пив і спав. А далі знову грав.
Дотепер покер давав йому відчуття свободи, а разом з тим — солодкий смак ризику і, врешті, підносив на таці п'янкий напій перемоги. Дрібні невдачі не брав до уваги. І ось на початку осени його спіткала перша велика невдача. Гра тоді була захоплива, пішли великі ставки, відчуття в усіх гравців загострилися, мов леза. Заблищало в очах в очікуванні тріумфу, запалало в грудях у передчутті небезпеки, задерло в горлянках від напруги.