Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Вони жили тут уже давно, ще від По­топу, коли їх велика хвиля занесла сюди і ви­хлюпнула на гори. Звичайно, ґваянці, вибрані нащадки Коарасі, не могли стерпіти сусідства брудних пуру[54], і так довго нападали на них, поки нарешті ботокуди, котрі не згинули в боях, забралися геть, лишивши землі для ґваянців. Тоді ніхто не знав, що нащадкам войов­ничого племени доведеться ще раз зустрінутися з нащадками ботокудів...

Довго і щасливо правив Ґварасе розкиданими по різних околицях родинами ґваянців. Час-до-часу він розсилав у всі кінці гінців, щоб скли­кати вождів на нараду, або гостину. І всі при­ходили здалека, і всі радилися і гостилися, всі шанували накази великого морубішаби.

Але коли до Ґварасе почала навідуватись Мараґіґана — передвісниця смерти, вели­кий морубішаба оголосив свою останню волю, призначивши одного зі своіх трьох синів на спадкоємця Соняшних Клейнодів.

Та по смерти батька двоє других не погоди­лись з його рішенням і почали оспорювати пра­во на клейноди і на велике морубішабство, зла­мавши вперше в історії ґваянців закони племе­ни. І з того почалися нещастя. По сварці й бит­вах Соняшні Клейноди забрав другий син, а той, кому їх призначив батько, мусів тікати. Від'їжджаючи, він прокляв своїх братів і ска­зав, що з цього дня Соняшні Клейноди будуть джерелом нещастя для кожного неправного властителя, так, як досі були джерелом сили й успіхів. Та ще сказав, що Соняшні Клейноди колись на довго пропадуть з племени, а над ґваянцями візьмуть верх ботокуди. І так ста­лося...

За трьома синами морубішаби Ґварасе ґваянці поділилися на три окремих королівства. Один рід, отой, що пішов за законними нащадками, вимандрував з апукаранських гір і оселився аж над берегом Парани. Інші два роди жили у по­стійній війні, а клейноди щокілька тижнів опи­нялися то в одних, то в других руках. Незаба­ром обидва брати загинули, але тоді за клейноди почали битися їхні діти, а потім онуки. Таємни­ця клейнодів дійшла й до білих, і щойно тоді племена відчули весь тягар киненого прокляття. На ґваянців нападали білі, нападали мамелуки, нападали й інші індіянські племена, бо всі хо­тіли дістати дорогоцінні клейноди у свої руки. Багато ґваянців гинуло в боях, багато попадало в рабство. Нащадки Коарасі забули про спокій­не життя, про полювання, про оброблювання землі, про сон, про відпочинок. Вони не буду­вали осель і не жили на одному місці, а постій­но кочували, як ті найбільше упосліджені пле­мена, що їх називають тремембе*. І хоч ні­кому так і не вдалося ні разу викрасти від ґваянців ні Ока, ні Кулака Коарасі, але й морубішаби ними недовго тішилися: кожний з них ги­нув від стріл своїх противників.

І так тривало довго...

Обидва ворогуючі племена, тікаючи від пере­слідувань то туди, то сюди, нарешті прибули різними дорогами до вод великої Ґваїри[55], ту­ди, де води Пікірі впадають у води Парани. Там, на своє велике здивування, застали вони третє плем'я ґваянців, що його морубішаба мав закон­не право до клейнодів. Цей морубішаба нази­вався так, як і я, — Коарасіаба і був дідом моїх багатьох дідів. І це третє плем'я зазнало багато лиха від білих і тікало так довго, поки не зу­стріло білих піяґ, таких, як падре Вісенте. Піяґи були добрі для індіян, і коли дід моїх дідів Коарасіаба здався під їхню опіку, його плем'я зазнало спокою і зажило тихим життям. Так що коли до Ґваїри прибули два других пле­мена, вони застали там укріплену оселю й об­роблені поля. Піяґи, довідавшись про дивну долю трьох племен, прийняли новоприбулих радо, дозволили їм поселитися коло себе і нака­зали усім помиритися, а Соняшні Клейноди сховати і забути про них, поки не настануть кращі часи. Ґваянці послухали доброї ради і так зробили.

Відтоді настав у племени мир. Ґваянці жили на одному місці, обробляли багато землі, завели у себе коні, корови, свині та різну працю. Вони навчилися від білих піяґ багато такого, чого не вміли раніше, а потім почали молитися до білого Тупана.

І було тоді добре, ботапуїньґи і мамелуки не важились нападати на ґваянців, а, коли нападали, то гинули самі, але ніколи не поверталися зі здобиччю.

Та, чим далі, то частіше навідувались до Ґва­їри тапуїтіньґи, бо довідалися, що там у землі є багато дорогоцінних каменів, а в ріках є діаманти. Індіянам все те не було потрібне, бо ні одного ні другого ніхто не міг їсти, ні зужи­ти на щось. Але тапуїтіньґи за один діа­мант, за кусничок цієї ствердлої води, або за жменю каменів давали багато різник речей, а навіть убивали один одного на смерть. Вони ці­лими місяцями могли бродити по пояс у воді рі­чок, а нарешті гинули від голоду, від хворіб, або від рук інших шукачів. Білі піяґи казали, що камені та діяманти — це велике нещастя для людей, а тому наказували їх збирати і ховати від тапуїньґів. Індіяни слухали піяґ, і те, що знаходили, приносили й віддавали своїм покровителям. А піяґи складали те все до ями, прикритої великим каменем.

Але, видно, тапуїтіньґи дізналися, що ґваянці мають багато прихованих каменів і діямантів, бо одного разу на оселю напало велике військо, і тільки з великим трудом і втра­тами нашим предкам вдалося оборонитися. Один піяґа тоді упав забитий, а з ним і багато ґваянців. Тапуїтіньґи відступили, але незабаром напали вдруге з ще більшою силою, а потім ще, і ще... Там, де були оброблені поля, лишилася сама втоптана земля. Замість оселі — лишили­ся самі згарища. Згоріла навіть тупан-ока* де ґваянці молилися до білого Тупана, а з са­мого племені лишилася ледве половина. І тоді білий піяґа наказав решті переселитися в інше місце, де було безпечніше. Вирішили перейти на острів Ґваїра, що лежить серед вод Парани. Поробили тратви[56], щоб було на чому перевезти худобу і речі, і помалу перевезли те все на ост­рів. Там поселилися. Вибудували нову табу[57], вибудували тупан-оку, обгородилися міцним частоколом, а до того ще й пізніше висипали ве­ликий вал. Тапуїтіньґам уже не можна було так легко напасти на ґваянців, бо їх з трьох боків охороняла вода, а з четвертого — висока стіна, зложена з грубих колод і брил каміння. Тяжко працювали ґваянці, укріплюючи своє селище і розчищаючи землю під нову господарку. Вони рубали і палили ліси, носили важке каміння і колоди та робили все можливе, щоб забезпечи­тися і перед ворогом і перед голодом. Окрім то­го, піяґа наказав рити під тупан-окою ве­лике підземелля. Коли почали його рити — на­ткнулися на глибокий хід, який лишила по собі Велика Кобра[58], коли вилазила з-під землі на поверхню. Той хід є дуже довгий і глибо­кий та кінчається аж там, де вода Парани скаче через сім східців. Коли розчистили цей хід, ви­ложили усе підземелля камінням, а найглибшу печеру, куди знесли все дорогоцінне каміння й діяманти, а разом і Соняшні Клейноди, заки­дали й засипали землею, так що тільки небагато людей знало, як можна туди дібратися. А ті, хто знав, зложили велику клятву, що не зрадять таємниці нікому сторонньому і самі з неї не скористають.

Так забезпечившись і обгородившись на ост­рові, думали наші предки, що нарешті зможуть спокійно жити і працювати. Але помилилися. Ледве зібрали вони зі своєї, тяжко обробленої ріллі два врожаї, як на них знову напали тапуїтіньґи. Вони висадились високо на ост­рові вгорі і йшли великою силою. Найбільша, найзавзятіша боротьба розгорілася коло валу, але, коли білі перейшли вал, ґваянці уже не мали можливости ні боронитися, ні тікати. Ли­шалося тільки вмирати. І ґваянці умирали, але так жорстоко билися, що тапуїтіньґи в останній момент не витримали і подалися назад. Наші предки відперли їх рештками своїх сил у глиб острова, а тоді вернулися назад і почали ради­тися. Вони бачили, що другого наступу білих, котрих іще лишилося багато, не здержать, і тому вирішили залишити острів і перейти вночі на другий берег Парани. Кинулися шукати бі­лого піяґу, свого покровителя і добродія, але не знайшли його ні серед живих, ні серед за­битих. Видно було, що білий Тупан забрав його живого до себе.

Тупан-ока згоріла і завалилася, а під її згарищами лишилося і підземелля, і печера зі скарбами. Ґваянці не мали часу їх шукати і відкопувати, а тому лишили там, де вони були, а самі вночі на тратвах і човнах перебралися на другий беріг ріки до Великого Лісу, до Мато Ґроссо, як кажуть тепер. Було їх дуже не­багато, а всі вони згодились без суперечок, щоб, замість зниклого білого піяґи, їхнім начальни­ком став знову за старим звичаєм морубішаба Саракура — один з правнуків мудрого Ґварасе, той, що був внуком правного спадкоємця Соняшних Клейнодів. Саракура і за життя білого піяґи користувався великою пошаною серед ґваянців та один з небагатьох знав, де скриті клейноди...

Коарасіаба несподівано увірвав оповідання, зірвався на ноги і кинувся до дверей. Здивова­ний у першу хвилину, Данко і собі побіг за ста­рим, нічого не розуміючи.

— Арасі!.. Арасі!.. — кричав у дворі Коа­расіаба. — О, ти негідний маландро, вагабундо![59] Підслухуєш?.. Ти думаєш, що я нічого не чую?!

Але ніхто не обізвався на цей крик, і нічого не зраджувало присутности підслухувача.

Коарасіаба повернувся тремтячий і схвильо­ваний.

— Бачиш, — звернувся до Данка, я ж тобі казав, що тут був Арасі!..

— Ти бачив його?

— Ні. Поки я відкрив двері — він утік. Але я напевне знаю, що він тут був і підслухував...

— Та годі тобі, Коарасіабо! Арасі зараз коло Саміра і забув про все на світі.

Ці слова до решти обурили індіянина, і він зігнав свою злість на хлопцеві:

— Ти краще знаєш, чи я?!. — крикнув на ціле горло. — Нікчемний зелепуху[60]!.. Я, Коарасіаба, що був оком і вухом племени стільки ро­ків, не міг би тепер розпізнати присутности власного внука? О, які ж ви, білі, нездари!.. Які ви глухі і сліпі!.. Навіть дурний Арасі має гостріший зір і слух, як найученіший серед вас!.. Й Арасі підслухав!.. Арасі тепер знає!.. А не смів того знати, бо негідний!..

Коарасіаба був у такій розпуці, що Данкові стало його жаль.

— Я думаю, Коарасіабо, що Арасі не міг ба­гато чути знадвору: адже ти говорив тихо, а у містечку великий галас...

Старий індіянин від тих слів трохи заспоко­ївся.

— Це правда, — сказав.