Я на Десні встиг зробити, мабуть, зо два десятки світлин, а тепер час від часу зупиняюсь, щоб увіковічнити, принаймні для себе, чергову якусь мить із життя лугу.
Деснянський луг особливе місце: уздовж ріки розляглася смуга зеленого світу завширшки в кілька кілометрів з десятками, якщо не сотнями видів рослин – трав, кущів, дерев і кожна зі своїм відтінком зеленого, кожна виділяється на тлі своїх сусідів і це не рахуючи інших кольорів – жовтого, синього, фіолетового, чи червоного. Тут ти прямо шкірою відчуваєш скільки в ньому різноманітного життя: все навколо тебе росте, квітує, сюрчить, співає, повзе, скаче або летить геть, ховаючись від небезпеки; саме повітря сповнене енергією існування і про це говорять тобі всі твої органи чуття. Все, що три десятиліття назад тихо й непомітно лягло тобі на підкірку, тепер миттєво видобувається звідти й підсилене життєвим досвідом починає вигравати всіма барвами емоцій, породжує в тобі захват і – дивно – щем за втраченими можливостями жити цими емоціями з року в рік усе життя.
... Настало відносне затишшя, тільки десь у сусідів, за кількасот метрів ліворуч, упало кілька кабіків, аж задвигтіло в нас під ногами; арта орків перенесла вогонь туди ж іще раніше – видно було, як майже на горизонті важкі вибухи здіймають в повітря дим та перемелену землю. Ми висунулися з нашого бліндажа, на совість зробленого нашими ж руками, а тому й відносно безпечного, якщо це слово взагалі доречне на "нулі", аби подивится, чи хоч щось вціліло після обстрілу із нашого "хазяйства", чи не пруть ще орки і я на мить якусь завмер. Справа від мене велике червоне сонце вже торкалося землі, а навколо, куди не глянь, розкинулась воістину апокаліптична картина: чорна випалена пустка, перепахана на кілька метрів у глибину бомбами, снарядами та мінами земля, попереду, на місці лісополоси, чорні свічки обвуглених, обгорілих стовбурів дерев щонайбільше у два людських зрости заввишки, позаду, зовсім недалеко, там, де було село, цегляні горбки руїн. Друга рота щойно поставила димову завісу – певно, зібрались евакуювати двохсотих чи трьохсотих. А в небі два дрони, свій і чужий, з паскудним дзижчанням ведуть спостереження. І все це, залите червоним світлом призахідного сонця, здалося тоді мені картиною, гідною пензля найвправнішого живописця всіх часів та народів: невже людська сутність здатна вгледіти красу навіть у самої смерті?
Цей луг, що ним я зараз милуюся, і та картина донецького апокаліпсису безперечно є антиподами, причому в крайніх своїх проявах – як все це може уживатися в одній людині – мені?! Звідти я пішов, але весь час моя свідомість повертається туди проти власної волі; сюди я прийшов, але і тут здаюся сам собі гостем, пасажиром, що вийшов з потяга на перон подихати свіжим повітрям. Куди ж веде мене моя дорога?
14.06.
Як сніг на голову...
Захворів я. Проте хвороба моя така, що приносить не страждання, а одну лише радість і зветься риболовлею. "Хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть", казала Гармашиха. Та оскільки в мене, образно кажучи, ті кози й до риболовлі через тин скакали, тобто, хазяїн з мене нижче посереднього, то, мабуть, сама доля направила мене у бік цього захопливого заняття – ну, щоб як у математиці: ліва частина рівняння з козами має відповідати правій: якщо вже кози через тин скачуть, то нехай причиною цьому буде риболовля, а не щось інше. Опісля практичного заняття під орудою Сашка я вже чотири рази побував на Десні й рибальська вдача, чи деснянський Водяник, чи хто там іще із вищих сил, виявились до мене прихильними: тепер на моєму рахунку загалом уже чотири лящі й два головні, коли не брати до уваги з десяток меншої риби. Та ще три головні показали хвоста, порвавши мою волосінь, наче прілу нитку, як люблять казати клевенці. Дарма, що адреналін у мене в такі хвилини аж зашкалює, а серце підскакує до самого горла, зате ж кат його зна, як це приємно – боротися з рибою і врешті-решт її перемогти – тоді настає пора ейфорії: так би й злетів у небо дроном! Та впіймана тобою риба ще й до біса смачна: тепер смажений лящ з мого столу не вибуває.
Того найпершого свого і найбільшого ляща я одразу ж відніс Хасточці разом із добрячим пучком лепехи для свята Трійці – за її науку варити горох. Першого головня презентував Гармашам і що б там не закидала Уляна Петрівна в бік рибалок, але я вперше побачив її розчуленою:
– Ми з твоїми дідом-бабою по-сусідськи добре жили. Рада, що й ти не забуваєш про мене: то яюру приніс, а тепер, бач, і риби. Значить, нашого, Саганівського кореня. Хай тобі, Глібе Григоровичу, Бог здоров'я дає!
А чого ж – я тільки за. З господарством у мене дійсно ніяк не ладиться. Ще по-темному їду на Десну. Повертаюсь – треба рибу чистити, снідати. Поснідаєш, охота зазирнути в інтернет: які новини, що цікавого у фейсбуці чи Ютьюбі? Глядь, а вже тринадцята, скоро й обідати. По обіді слід піч топити, аби горох приготувати на завтра, бо ж клює! Про горо́д мені чомусь завжди згадується в останню чергу. Вийдеш після вечері на двір, коли сонце починає ховатись за покрівлю стельмашні, й тоді лише, мовби навмисно, якась стороння сила штовх тебе у спину: "Про горо́д забув?!" Забув... Сходжу, подивлюся: зеленіє, і як на мене, то мовби все гаразд. По-хазяйськи вирву якусь аж надто вже нахабну бур'янину, що переросла і картоплю, а щоб помідори просапувати, так пізно вже: нехай завтра... Тоді настає "завтра" і все по-новому колу. Хто по рибу часто ходить, в того якщо не кози через тин скачуть, так уже ж город бур'яном точно заростає. Ну, й нехай. Риба да зайці заведуть у старці. Так це ж "риба і зайці", а коли одна риба, то, можливо, й не заведе? Ось навтішаюся й візьмуся за сад з городом. Хіба ж я не розумію, що літом день рік годує? Про врожай буду думати.
Дідько, а це, виявляється, ще й як приємно – збирати свій урожай! Якось непомітно для мене поспіла в траві забута всіма полуниця: годину назад я, тиняючись у справах дідовим садом, хотів перейти на город, поглянути на колорадів та зілля і мало не наступив у траві на кілька яскраво-червоних ягід. Присів подивитися, кинув туди-сюди оком, а воно червоніє поміж листя – там, там і там, і отам іще! Мало не бігом подався по тарілку й набрав із горою. Помив біля колодязя, виделкою почавив, як ще в дитинстві нас баба Ліда навчила, цукром посипав і молоком залив. Сиджу тепер, сьорбаю ложкою, насолоджуюсь вечерею. Страва, звісно, простецька до неможливості, без ресторанного шарму полуничного десерту, але вишуканий вигляд робить наїдки смачнішими тільки у відчуттях гурманів, збочених на естетиці. Мені ж більше до вподоби демократична простота – у ній своя філософія гедонізму: насолоду слід отримувати негайно, а не витрачати час на вишукане оформлення, дратуючи тим самим своє єство, що прагне задоволення ось прямо зараз, ось прямо тут.
... Медитативний голос флейти з рингтону мого смартфона неспішно входить у мою свідомість з останньою ложкою криваво-молочної смакоти. Останній ковток, блаженство післясмаку – я неспішно беру ґаджет: якийсь невідомий номер. Я вже й забув, коли мені востаннє телефонували з того, позаклевеневого світу: крім Хорхе там, власне кажучи, в мене нікого й немає.
– Алло! – голос жіночий, явно схвильований і своїм тембром дуже мені знайомий. – Алло, це Гліб?
– Та-ак...
– Хлібчику, це я, Аліса! Твоя Аліса, любий!
– Аліса?! – не йму я віри, бо ж чую з жіночих вуст українську, але звідки їй взятися, тій Алісі, коли мої кількамісячні пошуки свого часу нічого не дали? Та й не чув я, щоб моя дружина за дев'ятнадцять років шлюбу хоча би одне українське слово вимовила просто так, без крайньої на те потреби.
– Так, так, Аліса! Хлібчику, я така рада, що знайшла тебе!! Вибач мені все і забудь старе, добре?
Ну нічого собі... З одного боку, звідки чужа людина може знати моє сокровенне ім'я, а з іншого, з вуст моєї дружини української не може звучати апріорі.
– Аліса?! – скептично перепитую. – Аліса ніколи не розмовляла українською, щоб ви знали. Припиніть ці жарти.
– То було в іншому житті, коханий...
Ще й "коханий". Та попри все так хотілось би, щоб це був не чийсь дурний розіграш, а справжня реальність.
– Тоді скажіть: що сталося двадцять п'ятого серпня дев'ятнадцятого року?
Моя співбесідниця не замислилась і на мить.
– Моя фатальна помилка сталася. В річницю нашого весілля, в ресторані.
Коли б хто знав, як мені хочеться, аби це був не сон! Але один раз обпікшися...
– Діана біля тебе?
– Ні, любий, вона в Словаччині, ми з нею майже два роки там прожили. Зараз в коледжі навчається і паралельно працює: зовсім дорослою стала наша Діана.
Ловка відмазка: спробуй, перевір.
– А ти ж де?
– В Ужгороді.
Авжеж, не на сусідній же вулиці, проскакує в мене скептична думка.
– Ти у Вайбері є на цьому номері? – отут зараз усе й викриється: підступ це чи ні, тихо радію я, що допетрав такий простий спосіб перевірки.
– Так-так, звісно!
– Я зараз зроблю тобі відеодзвінок.
– Чекаю з нетерпінням, любий!
А вже за хвилину на екрані мого "Самсунга" проявляється з небуття знайоме до болю, до щему миле личко Аліси і з душі сам собою спадає нелюдської ваги тягар підозри та невизначеності. Вона, здається, дещо схудла чи змарніла, не хочеться думати – постаріла, проте хіба це ж не стосується і мене самого? Коли я вперше отримав змогу глянути на себе в дзеркало... Кляте пекло!
– Як ти мене знайшла?!
– Позавчора випадково натрапила в Ютьюбі на канал Георгія. Написала йому листа і він годину назад зв'язався зі мною та все розповів. Я одразу ж набрала тебе. Ти не повіриш, як я рада! – голос дружини зривається, тремтить, і в ньому чуються непідробні сльози.
Мені теж перехоплює подих, та я не знаю, що відповісти – надто багато болю завдала колись Аліса, щоб отак просто їй тепер повірити.
– Можна мені приїхати до тебе? – благально дивиться вона з екрана.
– Хіба Хорхе, Георгій, тобто, не сказав тобі, де я зараз живу?
– Боже ж мій, Хлібчику, та це для мене тепер не має жодного значення, – аби тільки бути разом.
"Так таки й не має?" – поглядом запитую я, проте довго тримати паузу мені не вдається: понад усе хочеться казки.
– У тебе є авто?
– Боже, ну звідки в нещасної переселенки авто, Глібе?!
Гм...