По цьому він ще кілька разів починав розмову з якоїсь нової чутки, проте після кожної з них Миньо все більше похмурнів, і відповідав коротко і зле: "Брешуть, як завжди", або "А нам що з того? Маємо свої болячки і свій клопіт..." — Ви хоч знаєте, що у нас тут уже й козацтво створили? — Нарешті підступився Юрик до головної своєї новини. — Перше був тільки РУХ, а тепер уже, бач, і козацтво українське маємо. Здають свої позиції комуняки, поступово, з одчайдушним опором, але здають...
— Мо', й здають, — як від зубного болю мружиться Миньо. — Нам що від цього?
— А те, що раніше наш район комуняки своїм "червоним поясом" вважали, та на виборах свою лінію гнули. Ви ж пригадуєте РУХ, "Просвіту", Республіканську партію, ОУН — усіх душили, аби тільки знову під Росію нас загнати. А тепер, он, і РУХ утвердився, і вже й козаків в одному нашому селі, вважай, до тридцяти шабель, а в районі, кажуть, до п'яти сотень добігає. І всі — за незалежну Україну.
— Чого це ти мені про своїх "рухівців" та "козачків" торочиш?! — спаленів Миньо, підозрілово косуючи на Юрика. — Що, може, й сам уже до них записався?
— Я вже, мабуть, застарий, до того ж із ногами, бач, біда, ледве тюпаю... А ви ж, Мироне Миновичу, чоловік ще досить молодий, та й у Києві, кажуть, училися, аж в академії...
— Яке тобі діло, де я вчився, гить-тіть-тіть? — крізь зуби цідить Миньо.
— То підтримали б бодай якусь українську організацію, хоч чимось прислужилися б Україні, незалежності нашій...
Миньо очманіло дивиться на непроханого гостя і мовчазно грає жовнами, аж шкіра йому на вилицях потріскує.
— А на фіга вони мені потрібні — й Україна твоя, і твоя незалежність? Що я з них маю? Те ж саме, що й при комуняках мав, гить-тіть-тіть!
— Не треба б отак, ой, не треба! — аж ніяковіє з несподіванки Юрик. — Народна, національна справа — то велике діло. Шевченко, Франко, Леся Українка, Грушевський — усі їй служили.
— Вже й ви блювоти цієї політичної начиталися?! — хижо вишкірюється на нього Миньо. — Нехай вони всі підуть і повісяться, разом зі своєю незалежністю. "Національну справу", бач, знайшли, гить-тіть-тіть!..
Поговоривши отак, з погляду Миня, "ні про що", Юрик, врешті— решт, не витримує і підводиться. Миньківський і собі повільно, крекчучи, відриває тілеса від лавки і насторожено дивиться на гостя. Йому наплювати на всі ці балачки про Україну та незалежність; але твердо знав, що дертися заради них на таку гору Юрик не став би. Тож, хитро примруживши очі, увесь напружився і чекав, коли гість нарешті заговорить про те, що насправді привело його сюди.
Навіть коли Юрик рішуче відвертається і йде від нього, Миньо ще довго стоїть й очманіло дивиться вслід. Йому не віриться, що той міг ось так, устати й піти, нічого не попросивши, чи хоча б натякнувши; він просто не вірив у таке, а тому, все ще дивлячись услід Юрикові, гарячково прикидав, що ж саме той міг би в нього випрошувати: трохи висівок для свиней, шевську лапку, щоб чоботи полагодити, чи, може, й паяльну лампу... "Ага, знайшов дурнішого за цапа: так я тобі
й дав!" І знову, як і вранці, не міг позбутися відчуття, що його все ж таки на чомусь та ошукано, гить-тіть-тіть!
— Гей, Дмитре... Васильовичу! — вже досить миролюбно гукнув услід колишньому вчителеві фізики. — То все ж таки, ви за чим приходили, гить-тіть-тіть?!
Юрик зупинився і повільно, дуже повільно, обома руками спираючись на палицю, озирнувся на нього...
— Та потішитися ж хотів разом із вами, що тепер уже і в нашому, комуняками затурканому, селі — українські козаки об'явилися. Що не кажіть, а все ж таки живе ще в нашому краї козацький дух, нуртує!..
— Який ще, в дідька, "козацький дух"?! — ще агресивніше витріщився на нього Миньо. — Ви що, справді?! Та на дідька він мені потрібен, ваш "козацький дух"?! Знайшли чому втішатися, гить-тіть-тіть!..
— От і я кажу: з вами, Миню, ні порадіти, ні поплакати... Цим ви, і такі, як ви, й страшні. — І, мовивши це, вчитель так само повільно відвертається і, невпевнено ступаючи своїми зболеними ногами, іде геть.
"Ні, справді... Невже задля такої дурниці треба було пертися аж сюди, на Дику Гору?! — щиро дивується його нерозсудливості Миньо. — Щоб оце тільки про якихось там козаків та... незалежність?! — І, не в змозі подолати свої сумніви, рішуче хитає кошлатою, добряче підсивленою головою: — Бреше ж, гад! Щось-таки хотів випросити, може, навіть грошей позичити, але не наважився. Нутром відчуваю, що бреше, гить-тіть-тіть!"
25
Між тим "корова" виявилася значно молодшою, ніж Ігуда здатен був припустити. І хоча було їй уже добряче за тридцять, вона все ще залишалася вродливою тією суто слов'янською вродою, котра принципово не визнавалася сучасними топ-моделями, та, як і раніше, збуджувала фантазії кожного дозрілого для подібних святих пристрастей чоловіка: провокативно випячені груди, широкувата, але майже ідеально виточена талія, що завершувалася сексуально-вибуховим вигином живота, і ще витонченішим вигином стегон, котрі плавно переходили в ікристі "пляшечки" ніг.. А доповнювали цей вражаючий портрет золотисті локони, що спадали на чоло, та невеликі, але чітко окреслені, чуттєві губи.
"А що?.. Загалом, нічого собі..." — змушений був визнати творець невизнаних полотен, так і не дозрівши при цьому для більш сформованої думки.
Та все ж таки Ірена одразу ж відчула, що Великий Самозванець Пензля ґрунтовно клюнув на фігуру суперниці і, затамувавши подих, стежила за тим, як її мужчина, нехай поки що подумки, але безсоромно, оголює свою нову "натуру". "Ах, какая женщина, какая женщина, — нашаровувалася на її ревність ресторанно-задушевна пісня, що ледь пробивалася крізь гамірну безпечність пляжу, — мне б такую!" Ото ж бо й воно.
Втім, Ірена й сама не помітила, як зачаровано, майже по— лесбіянському, прикипіла поглядом до, охопленого цупкою сірою тканиною жакета і спіднички, тіла цієї жінки.
Сама баронеса у цей час демонстративно не звертала на них жодної уваги. Але, вже намірившись іти геть, ніби задля показної цікавості, схилилася над невеличкою, що лежала дещо осторонь від інших, картиною. І першого ж погляду виявилося достатньо, щоб Євгенія негайно відчула потребу взяти обрамлене дешевим багетом творіння в руки, аби детальніше оглянути його.
.Поле. Глибокі — що зароджуються десь далеко внизу, біля порога ледь окресленої селянської хати і тягнуться до піднебесся — могильно-чорні борозни. Оголений оратай, що молитовно звертає свій погляд до багряного видіння Христа, і надсадно впирається в рало, яким йому слугує. величезних хрест, з розп'ятим на ньому Ісусом[11].
— Стоп-стоп! Тут щось не те, — пробурмотіла фон Гретцкі, забуваючи, що промовляє це вголос. — Це що за школа така, що за манера? Так, згодна: плавні мазки, при виразно реріхівській прозорості і ясності фарб; чюрльонісська філософічність космогонії. Але сюжет. Цей дивовижний, вражаючий сюжет! Яке, в дідька, наслідування?! А головне, кому?
Схвильовано облизавши губи, Євгенія запитливо поглянула на Великого Самозванця Пензля. Він сидів, обхопивши руками коліна, і спокійно чекав на вирок. Втім, у ці хвилини, сам творець картини зовсім не цікавив жінку. Тим паче що обличчя його під цим ідіотським шоломом розгледіти вона все одно не могла. Проте картина. Цей анафемський сюжет.
— То чого ж це ми притихли, мем?
"А не пішов би ти! "Чого це ми притихли?" — подумки відмахнулася від нього Євгенія. Інша річ — картина. Вона справді більше не належала цьому Великому Самозванцеві Пензля. Тепер вона існувала нібито сама по собі, поза волею і свідомістю її творця.
Поклавши полотно на місце, Євгенія гарячково змінила захисні окуляри на корекційні "хамелеончики" і наблизилася до картини, що лежала на каменистому схилі трохи вище.
...Охоплений блакитно-бузковим паводком цвинтар. Хрести, що прокльовувалися з води, наче паростки бамбука. І м'язистий селянин, що з силою занурює в напівпрозору трубоподібну "криницю" журавель з відром-черепом...
"Боже ж ти мій! — сторопіла фон Гретцкі. — Та він хоч усвідомлює, що саме являється світові з-під його пензля?! Якими темами вражає глядача? Якщо це й марення, то зовсім не схоже ні на що досі відоме в мистецтві, а тому — геніальне. І це змушені будуть визнати всі, геть усі! Навіть найзапекліші скептики і недоброзичливці. Більш вишуканої сюжетної фантасмагорії навіть важко собі уявити".
Зовсім забувши про існування тут художника і його пасії, Ковач— Гретцкі знервовано хапалася то за одну картину, то за другу, гарячково намагаючись пригадати при цьому щось подібне з їх сюжетів, що вже зустрічалося в роботах хоча б когось із відомих їй художників. Проте нічого такого, що траплялося б у відомому їй — частково за репродукціями, а частково за оригіналами, — світовому живописові, відродити у згадці не могла.
Захоплення живописом, як і галерейно-виставковою справою, Євгенія перейняла від матері, Єви Ковач, доктора мистецтвознавства та володарки чотирьох відомих у Штатах галерей. Причому Ковач завжди ставилася до Євгенії, як до спадкоємиці своєї справи, відтак ретельно стежила, щоб, навіть навчаючись на медичному факультеті університету, тобто йдучи батьковою стезею, вона не забувала знайомитися з новинами живопису та якомога частіше відвідувати виставки знаних художників і картинні галереї. І була щаслива з того, що, незважаючи на захоплення медициною, донька взяла під свою опіку три її флоридські галереї.
Сама ж Євгенія пишалася тим, що один відомий латиноамериканський художник і мистецтвознавець назвав її "професіоналом від мистецтвознавства", на противагу пануючій на художньому ринку Америки любительщині.