Її викопав покійний чоловік Марти на краю болота, в яке впадала і витікала канава. Не просто яму, а розміром — не менше хати.
Лише зелені мешканці водойми, які поховались під болотяною травою, бачили, як ті люди поскидали свої одежі, і, мов хлопчаки, плескались у воді, пірнали, штовхались, обсипали один другого хмарами попелу, розтирали його, від чого ставали рудими, знов стрибали у водойму, сміялись, щось весело кричали. А потім стали, мов снігові люди, в білих одежах. Знов реготали один з одного, а найбільше — з найменшого, що в довгій сорочці.
Тим часом Марта дома розчинила в діжі тісто, розвела вогонь в печі, приставила два баняки з водою. Навстіж розчинила хатні і сінешні двері, вікна. Хтось гукнув її знадвору. Вона на мить відірвалась від печі, вибігла в сіни і остовпіла. Біля входу стояло троє у білому. Немов привиди.
— Мішель, Антуан, Жорж, — сплеснула в долоні. — Ви? Божечки.
— Ми, мадемуазель. Опустились звідти, — вказав вгору рукою Жорж.
— А то наша свята Магдалина, — тицьнув пальцем Антуан на Жоржа, який і справді ніяково почував себе серед такого товариства у жіночій сорочці, отороченій по низу вузенькою вишивкою.
— Моя сорочка, — усміхнулась Марта. — Позичка Жоржу на ніч.
Той значущо роздув щоки, пішов по землі вихилясом, ніби в танці.
— Ось так, панове, це таки щось значить, коли дама дарує кавалеру свою нічну сорочку. У Франції такого нема...
— Ніц не значить. У що тебе вдягнеш? А будеш сердити, стягну зараз, — пообіцяла Марта і розсміялась разом з усіма.
Дивною загадкою була б ця неймовірна сцена для сторонньої людини, не посвяченої в її таємницю. Що ж, і в похмуру погоду через хмари прориваються промінці сонця. Так і в житті.
— Ну, годі баляндрасити. Несіть свої обноски до отої бочки.
Кожен кидав у жлукто свою давно невипрану, брудну одіж, дивився як Марта кожну річ притрушує попелом. Такого їм не доводилось бачити, так хіба огірки солять. На додаток Марта залила все окропом, закрила дерев'яною затулою. Не було й хвилини перепочину. Вже завернуло за обідню пору. Певно, у хлопців животи марш грають. У самої теж в роті й ріски не було. Не до того у цій веремії дня. Послала гостей в садок, до груші. Вгамувавши голодний крик шлунку, вони несуть по два жовтогарячих плоди їй. Славні хлопці! Невже вони здатні вбивати людей?
— Ти мені оце зерно, — вказала Жоржу на добрий чувал жита, — засип на піч, отуди, наверх. Нагріється, то Луї туди перенесемо на ніч.
Той незрозуміло закліпав очима, питально глянув на Марту, заліз на примост[LI], оглянув піч.
— То госпітальна палата, мадемуазель Марто? Цікаво.
— Так, так. Для кожної сім'ї у селі то найперший лікар. Коли полежати в теплому зерні, воно забирає на себе всю хворобу.
Марта коцюбкою вигрібла з печі на бляшаний шмат жар, винесла його у двір. Заглянула в піч: її піднебіння набрало попелястої барви. Саме час саджати хліб. Вона вправно вихоплювала шмат тіста з діжі, яке вже підійшло, перекидала з долоні на долоню, саджала на дерев'яну лопату, устелену капустяним листком, і засувала в розпашілу пащу печі, на черінь. Трійця заворожено дивилась на це священнодійство і мовчала.
Доки на подвір'ї, в котлі варилась картопля, Марта зробила Луї свіжу перев'язку, хлопці перенесли його на піч. Він стогнав, щось намагався сказати.
Почало сутеніти і Марта розпалила на припічку лучину, аби в хаті було трохи світла. Для зголоднілих гаряча варена картопля з свіжими огірками і цибулею була аж надто розкішною. Мішель раптом відклав ложку, обвів поглядом хату, компанію в дивних одежах за столом.
— Таємна вечеря... Який сюжет для Луї! Світ би здивував...
— Ще здивує. Доктор Марта поставить його на ноги, — підбадьорював Жорж.
— Тільки такої вечері більш не буде.
А Марті подумалось інше: от би нагодилась мати, чи хтось з односельців — скільки домислів і пліток поплило б по селу!
Та розмова не йшла. Втомлених, розімлілих від гарячої вечері хилило до сну. "Де ж їм постелити? — міркувала Марта. — Кину на підлогу два оберемки сіна чи соломи, рядно і постіль готова. Але ні. З трьома молодими чоловіками, ніби добрими, все може трапитись. Хоч біда, але вони голодні не лише на їжу". Ночували хлопці у клуні, на сіновалі.
СВЯТО
Ранок для усіх став святом. Не тому, що знов щедро світило і гріло сонечко, що всі добре виспались, що по хаті снував духмяний пах свіжовипеченого хліба, який Марта вийняла з печі, розклала на лаві, прикрила рушником.
Ще нарозвидні, коли надворі засіріло, і в хаті стало світліше, подав голос Луї. Тричі, раз по разу, повторив одне і те ж слово. Марта його вчора чула. Як не напружувала пам'ять, а воно не ловилось. Схопилась, аби бігти за Жоржем, але воно враз наметнулось: "Води!" Швидко налила у кварту узвару з сушених суниць, вишень, брусниці, липи, грушок, піднялась до немічного. В закутку ще було темнувато. Підняла голову, піднесла питво до губ. Рука Луї цупко обхопила кварту і він жадібно спорожнив її.
— Боже, який ти молодчина! — вихопилось у неї.
Ще більш зраділа, коли навпомацки знайшла пов'язки. Обидві, і постіль під ним були геть мокрими. Отже, рани прорвало!
Мабуть, вся трійця додивлялась вранішні сни на пахучому сіні, бо від рипу дверей проснувся лише Мішель.
— Хлопці, ваш друг заговорив! — радісно, ледь не крикнула Марта.
Мішель зрозумів, що сталось щось приємне, але допетрати не міг. Затормосив Жоржа. Той спросонку теж не второпав, що від нього хочуть, кліпав очима, протирав їх.
— Жорж! Луї заговорив, — повторила Марта. — Йому стало краще!
Експресивний Жорж, як був у сорочці, — підскочив на постелі, зістрибнув із засторонка, обійняв Марту.
— Віват, доктору Марті! Слава, слава, слава!
На весь ранок більшої турботи, аніж про Луї, у всіх не було. Найбільше дісталося Марті. Знов запалав вогонь у дворі. Марта запарила в казані посічене коріння лепехи, поставила, щоб настоялось. У іншому казані варилась пшоняна каша.
Після сніданку Луї винесли у двір, знов поклали на "операційний стіл". Його стан додавав Марті впевненості: отже, все вона робила правильно. За ніч навколо ран окреслились криві межі відмерлої шкіри. А що, як... А що як обережно відітнути ці поруділі клапті? Саме тіло підказує, що для нього це непотріб, ніби, просить допомогти йому.
І Марта... зважується. Очищену пекучу цибулину ножем розтинає навпіл, серединками ніби гострить леза ножниць, пропікає їх над полум'ям. Викроює від ран шматки нечуттєвої шкіри. О, Божечки, яка глибока рана! Настоєм обережно промиває її. Та з середини ніяк не відривається щільний землистий шмат. Щоб трохи зрушити його, полила більш потужним струменем, він поволі поповз униз, зіслизнув з рани, впав на її босу ногу. З нього викотився темносірий кругляк.
— Ой! — злякано відсахнулася Марта. — Що це таке?
— Картеч, — безапеляційно визначив Жорж. — Страшна річ для солдата.
На рани Марта наклала легкі полотняні пов'язки, вкрила Луї партовиною. Він мужньо переносив екзекуцію, лиш зрідка стогнав, щось питав у друзів.
Марта принесла з сіней три кошики, поставила біля жлукта, вийняла чіп із дна, аби стекла вода.
— Тепер складайте сюди кожен свої манатки і несіть за мною, — подала вона команду і хлопці потягли їх до саджавки. В руці Марта тримала прач, невідомого для трійці призначення інструмент.
— Що збирається робити мадмуазель тою штукою? — доколупувався нетерплячий Жорж.
— Тебе першого покладу на кладку і з усіх боків нею! Чистий, як сльоза, будеш.
— О, його аби в семи водах від гріхів виправ, — засміялись хлопці.
Лясь! Лясь! Лясь! — лунко, на весь хутір, летять звукові хвилі від ударів праником по мокрій одежі, що лежить на кладці, скраю саджавки. Прополоще Марта її, і знов праником по іншій частині, і так знову. Втомлива робота. Доки впорала всі три кошики, відчула легку знемогу.
Вже під вечір сонце і теплий вітерець висушили вояцьку одежу. Не стала як нова, бо пошарпана, але чиста, свіжа. Хлопці познімали її з огорожі, дерев, понесли за клуню. Небавом звідти вийшли троє. У військовій формі. Ті, але не ті. З тими Марта вже була на "ти", зверталась "хлопці". Тепер вони ніби почужіли? Ага, одежа. Кожен знає, що люди з іншої країни, у чужій військовій формі, навіть без залякувань і стрільби, заявляють про свої наміри бути тут господарями. За свій короткий вік Марта бачила солдат Польщі, Росії, тепер Франції. Бо своєї армії нема. Зникла. Мабуть тоді, як пішов у землю під Берестечком разом з такими ж відчайдухами, синами рідної землі, її далекий предок Харитон.
У вчорашній круговерті турбот у Марти не було коли обмізкувати хоча б день наступний. А нині відчула, що ці, раптом очужілі хлопці, втягують її у якусь тривожну життєву невідь, а вона безсила чинити опір, занурюється туди безвольно. Знає, що небавом її гості будуть ладнатися в дорогу. Вмовлятимуть, аби залишити свого друга у неї, доки не одужає. І вона не в силі буде відмовити. А що буде далі? Не вкладається в голові. Чужий чоловік, тепер немічний, але ж прийшов сюди воювати. Тепер вона рятує йому життя. На заході ще гуркоче. То не грім. Війна. Гармати бухкають. Хлопці теж при цьому тривожно перезираються, про щось перемовляються. Хто ж вона, Марта, у тому боїську? Зрадник, сестра милосердя, чи просто людина? Ой, буде, Марто, в тебе достоту часу, щоб обмізкувати в яку круговерть долі потрапила. Он подавай вечерю на стіл, бо сонечко вже ховає ясне личко, а гості помітно готуються в дорогу.
ДОБРО ЛЮДСЬКЕ — НЕ ТОВАР
Скупа поліська вечеря: картопля, огірок, цибулина, хліб. Окраса столу — яєчня на лляній олії.
— Чим багаті — те й на столі, — атестувала Марта меню.
— Та що тут хотіти — королівська вечеря для солдата, — оцінив Жорж.
Та розмова не йшла. В мисці сиротливо лишилось кілька недоїдених картоплин, які б мали тільки блиснути.
— Мадемуазель Марто, — раптом піднявся Мішель і до Жоржа: — Перекладай, що скажу. — Наш ангеле-рятівник! У мене бракує найпрекрасніших слів вдячності за те, що ви зробили для нас, нашого друга. Ви врятували йому життя. Боюсь: він його може втратити. Тому ми його друзі... Хлопці! Перед цією жінкою.
— Ні, ні, я не ікона, — голосно заперечила, рішуче замахала руками Марта. — здогадуючись про колінопоклонний жест.
— Я знаю, що ви будете просити, щоб Луї залишився у мене...
— Марта враз замовкла, немов вперлась об щось, і її єство видихнуло: — Зоставляйте.
Схоже, вдарив грім серед зими.