Сьогодні є можливість такої мандрівки і ми зробимо її разом.
Відтепер Ейліс кожного свого приїзду відвідуватиме мансарду.
Того вечора вона бачила Венеру зблизька, подорожувала до Юпітера й Сатурна. Виривалася за межі Сонячної системи. Довга шия прекрасного лебедя зринала перед очима, розгорталися вогненні крила Кассіопеї, зоряний кінь у сузір'ї Оріона галопом летів понад кольоровими травами прекрасного лугу, розлогий небесний серп збирав ужинок...
— Гарна зірка, — зауважила Ейліс, поступаючись місцем біля телескопа.
— Це Т-сузір'я Північної Корони, нова двійна змінна зірка, — пояснив Агерін.
— Справді. Сузір'я — мов вінець...
— Згідно з давніми легендами — вінець Аріадни.
— Не пам'ятаю такої легенди.
— На замовлення Афродіти вінок створив у своїй кузні Г ефест. І володіла ним донька критського царя Міноса: Аріадна. Цього вінка вона й вручила Тесеєві, коли той вирушив у лабіринт до Мінотавра. Мав він освічувати йому дорогу, позаяк був виготовлений із чистого золота і світився, як саме сонце. За іншою версією, його подарував Аріадні Діоніс, із яким вона одружилася по волі богів. Принаймні це був вінок вічної любові і мав він вісім золотих троянд чи зірок.
— Як романтично...
— Його Діоніс помістив на небі як символ безсмертя його коханої дружини та її вірности. А насправді вона була покинута Тесеєм...
— Не нове в історіях кохання.
— Все має здатність повторюватись.
— Це неймовірний світ, — мовила Ейліс, продовжуючи споглядати в телескоп.
— І все воно живе. Планети й зорі вібрують, хвилі від їхніх тіл розливаються простором...
— Отже, космос звучить?
— Можна сказати й так. Всесвіт — це партитура і калейдоскоп одночасно. Тому наші очі й вуха часто звернені туди, навіть на підсвідомому рівні. Ми заглядаємо в темні глибини, щоб побачити й почути. Врешті, тепер, як ніколи, це можливо. Людина, до речі, така ж сама хвиля, що летить у просторі й часі. Хвиля, яка вібрує на своїй частоті.
— А частоти бувають різними...
— Звісно. Всі ми герци, і всі ми у безкінечному герці.
— Частоти можуть збігатися.
— Аякже. Чому, думаєш, ми разом? Чому люди іноді прекрасно розуміють, відчувають одне одного без слів, а іноді геть навпаки? Чому у людей різні погляди, світогляд, уподобання, навіть коли вони виховувались в одній родині?
— Гадаєш, у нас із тобою однакове звучання?
Агерін довго, якось глибоко й задумано дивився на Ейліс.
— Думаю, що дуже близьке, моя дівчинко.
Останнього дня перебування Ейліс в Ірландії вони сиділи на високому березі Кліф Могер і слухали шум океану. Могутнє тіло билося об скелі у тихому відчаї. Воно було суголосне Ейліс, і вона не хотіла їхати звідси. Коні поруч смачно паслись у траві, ритмічне "хрум-хрум-хрум" звучало заспокійливо й гармонійно. Обоє мовчали.
— Я побачу тебе, — чи то запитання, а чи ствердження пролунало в голосі Ейліс.
— І я тебе... — відповів Агерін.
* * *
Місто гуло, ревіло, вовтузилося й метушилося. У своєму безперервному русі набувало різних форм, поставало в нових образах і викликало неоднозначні емоції. Здається, Ейліс забула про все, з чим росла, забула про насиченість і невгамовність найдивнішого й найцікавішого міста світу. Всього два місяці вона пожила в іншому світі, та ні, — перенеслася туди в часі. Звідала щось геть відмінне, чарівне, дивне. В тиші та мрійливості Ірландії вперше зазирнула глибше в себе, вперше пірнула в зоряне небо, вперше закохалася — шалено, нестримно. Вона зрозуміла це там, на березі океану. Відчула, як не хочеться розривати нитку, яка з'єднувала з тим чоловіком. Поєднувала завжди. Те відчуття не вміла пояснити, новим було й воно.
І тепер, ідучи П'ятою авеню Мангеттену, мала враження, що вона спала й бачила чарівні сни, а щойно прокинулась. Хотілося назад, у сон. У Європу. До Ірландії й до повелителя коней.
Ще одну новизну відкрила в собі Ейліс: вона може відчувати себе самотньою, майже як серед безлюдних зелених лугів, в оцьому шаленому й багатогранному місті, де помежи гирлами двох річок зібралися люди з усіх кутків планети. Різні лиця й мови вживалися та розвивалися тут на диво гармонійно. І, лежачи десь на травичці в Центральному парку, вона буде більше серед людей, аніж на вулицях Мангеттену. А може, й там вона буде одна? Чи їй всього-на-всього бракує його... І де б уже не була, відчуватиме нестачу. Мов сирота...
— Привіт усім! — вигукнула до дівчат, заходячи в роздягальню танцювальної школи.
— Привіт, жабко-мандрівнице! — вітали подруги, знаючи з фейсбуку про її подорожі. Й відразу обступили дівчину з безліччю запитань.
Танцювала вона натхненно, з чіткою виразністю й особливою чутливістю. Віддавалася музиці, перебувала десь поза межами школи: чи то на білих пляжах Родоса, а чи на зеленому свіжому ірландському лузі, де його руки торкалися її.
— Бачу, на користь тобі велика подорож до Європи, — завважила вчителька після уроку, підійшовши до дівчини. Вона помітила зміну, хоча в танцях Ейліс завжди була хорошою: мала неймовірну пластичність і тонке відчуття ритму.
— Так, подорожі — це окраса життя.
В її інтонації відчувався досвід зрілої людини, котра, здається, перетнула усю планету вздовж і впоперек. І це було нове в Ейліс.
Вчителька приязно усміхнулася їй. Вона мала свої здогадки щодо змін у своїй учениці й була певна, що не помиляється.
Мегаполіс пожадливо втягував у свою вирву. Обвивав, наче спрут, людські тіла й вимагав з них данину енергією. Вечірки, виставки, презентації, театральні вистави, покази мод і, звісно ж, безупинні танці. Вічний рух і вічне свято.
У цьому коловороті Ейліс вдавалося забутися, не переноситись думкою й тілом у місця мрії, як почала називати Ірландію та Європу. Одного вечора їй зателефонував Агерін. Була вона тоді на гучній вечірці одного з модних місцевих митців.
— Моя маленька не сумує? — чи то докірливо, чи розважливо мовив Агерін, чуючи галас у слухавці.
— Я ж саме мистецтво, — зауважила Ейліс, — тому маю знаходитись серед митців. Нью-Йорк ніколи не спить, ніколи не відпочиває...
— Й ніколи не сумує.
— Неправда. Він тільки не дає сумувати, але ніщо не завадить мені пам'ятати...
— А коротка дівоча пам'ять?
— Не думаю, що вона коротша за хлопчачу!
— Бачу, вмієш тримати удар.
— Я ж обіцяла тобі вчитися... До речі, я записалася на лекції з культурології, для початку...
— То мені уже боятися?
— Зачекай хоча б рік...
За два місяці, які пролетіли наче два дні, вони жодного разу не згадували хоча б якось про майбутню зустріч. І цього разу, коли по закінченню розмови у його вухах ще довго бринів її сміх, який потонув у чужих голосах і звуках, Агерін уже знав, що скоро буде у Нью-Йорку.
Вічно живе й освічене тисячами вогнів місто у дні перед Різдвом перетворювалося на справжнісінький людський мурашник, який комашився у великому різнокольоровому світильнику. Вулиці виблискували прикрасами та оздобами, пишалися барвами і фантастичними декораціями вітрини. Все навколо — суцільний велетенський театр просто неба, де великі й малі знаходили собі виставу і розвагу до душі. А вже вночі все це ставало казкою.
Ейліс із Дороті сиділи за кавою в одному з величезних торгових центрів, відпочиваючи від святкової метушні й закупок. Дороті завважила якусь дивну меланхолійність і відстороненість Ейліс, мовби замріяна вона чи зачарована. А та й погоджувалась, бо вона справді переживає Різдво у рідному місті — наче вперше. Цього року все особливе. А може, це вона — особлива? Або ж просто не така, як завжди. Обоє сміялися й жартували щодо таких разючих змін. А коли озвався телефон, Ейліс багатозначно глянула на подругу: а ось і причина, мовляв.
Вони розмовляли — і світ навколо втрачав обриси. З кожним їхнім дзвінком розмови довшали, Ейліс розповідала йому про все, де була й куди збирається, що одягне сьогодні увечері, що пила і їла вчора, які її улюблені кав'ярні й де знаходить собі спокій. Що нового довідалася про культуру тієї чи іншої цивілізації або народу. Як до болю натерла пальці вчора на танцях. А сьогодні вона спитала, що хотів би він у подарунок на Різдво. Якусь мить Агерін помовчав, а потім відповів, що подарунки цікаві тільки тоді, коли несподівані.
Вночі Ейліс зле спала, все думала, що не сказала йому, та й не скаже ніколи, як хоче на це Різдво мати його поруч.
А наступного вечора, коли вона з друзями сиділа в барі після танців, їм принесли напої від чоловіка, який сидів за стійкою. З тієї миті Ейліс зрозуміла, що відчувають люди, мрії яких збуваються зненацька.
Різдвяні свята й зустріч Нового року стали для Ейліс незабутніми.
* * *
Наступна їхня зустріч відбулася на Великодні свята в Монте-Карло. Гра й розваги, розкіш, насолода, щастя, невгамовність і ненаситність одне одним досягали свого піку, але ніяк не виснажували. В обох било глибоке, бездонне джерело, котре прибувало водою й вибухало вогнем, як тільки торкалися одне одного.
Вони сиділи на терасі свого фешенебельного готелю, смакуючи сніданком. Під невловимий лагідний легіт виблискувало білим сріблом море у білих променях сонця. Захлинався спекою травень, цього року ранній. Ейліс погладжувала руку Агеріна й терлася головою об його плече, наче кішка.
— Знаєш, — промовила, — я бачила дивний і прекрасний сон цієї ночі. Стояла я на високій відкритій терасі невідомого будинку, навколо безодня, ніч і тільки міріади зірок над головою, а трохи вище над горизонтом палахкотіла Венера. Невдовзі край неба позолоченим боком показалося денне світило. Видовище було фантастичним. Зненацька хтось промовив поруч мене: "Отак починається цей танець...". Я повернула голову й побачила чоловіка, дуже схожого на тебе, тільки без волосся. Він був одягнутий у біле і скидався на жерця. Я чомусь усміхнулася йому, відчуваючи не страх, а довіру. Торкнулася його руки і прокинулась. І ще довго лежала із заплющеними очима, бо там, де побувала, було добре. Затишно. Так буває тільки вдома...
— Сняться танці танцівницям! Та й чи не начиталася ти у своїй культурології про Месопотамію, Єгипет або ще яку історійку древнього світу, ту ж Елладу, наприклад... Ну й, безперечно, я там мусив бути твоїм героєм, хоч лисим, хоч кучерявим, — реготав Агерін. — Зрештою, я той, хто завів тебе в небо...
— До речі, ти віриш у реінкарнацію? Бо в мене таке враження, що ми вже зустрічалися в інших життях?
— Звісно, — поблажливо-іронічним тоном продовжував Агерін, — у глибокому середньовіччі, пам'ятаю, тебе спалили на вогнищі, — таких рудих із котячими очима тоді особливо шанували.
— А де був ти?
— Мабуть, я був твоїм інквізитором...
— І твої руки приносили мені муки?
— Так, я запестив тебе до смерти.
— Яка ж то солодка мала бути смерть...
— Ти й досі помираєш і народжуєшся зі мною щоразу, коли ми кохаємося.
— І ця маленька смерть, — усміхнулася Ейліс, — буває в мене дуже бурхливою й солодкою.