Звідти ви підіймаєтесь по східцях, вкритих оксамитовим килимом. Чекаєте свідків. Та свідки не йдуть. Вони й не прийдуть. Чекати даремно. Тому, взявшись за руки, під звуки "Гімну великому місту" Глієра ідіть самі до місця страти... даруйте, до місця одруження. За столом вічно сидить з добре відшліфованою усмішкою тьотя. Так і не знімаючи усмішки з обличчя, вона каже: "Тут видають готові свідоцтва, а вам потрібно ще розписатися".
Ви, ледь не збившись з ніг, біжите до іншого столу. Там для вас підготовлена чудесна білозуба усмішка іншої тьоті. Вона підводиться і теж, не знімаючи усмішки, заявляє, що ви, по-перше, віднині найщасливіші люди на землі, а по-друге, з цього моменту ви чоловік і жінка.
У ці хвилини своїй подрузі можете шепнути: "Ну, тепер тримайся" і, зібравши рештки сил, ставте в книзі свої закарлючки. І тільки після цього вам дають омріяні свідоцтва.
Щоб відзначити таку подію в своєму житті, йдіть у кіно. Там неодмінно демонструватиметься "Засуджений до страти втік" або "За мить до смерті". Фільм підніме ваш дух. Після цього ви проведете свою подругу на площу Закоханих (там живе ваша дружина) з думкою: "От коли б її господарі виїхали хоч на одну ніч". Вона ж побажає провести вас із думкою: "От коли б його господарі пішли в гості хоча б до півночі". Та ні ваші, ні її господарі не збираються в цю ніч нікуди ні їхати, ні йти. Перед цим не забудьте віддати свої перепустки в магазин для молодожонів сусідам-пенсіонерам — у вас однаково грошей на покупки нема. А коли ж є, то не забувайте про пай в житлокооператив і розходьтесь по домівках.
Як починається перший день сімейного життя
Починається він із зустрічі в бібліотеці чи на вулиці, коли ваша законна дружина вам на вушко шепоче:
— Любий, я тобі хочу щось сказати.
— Ну...
— Давай краще підемо до мене додому.
— Та ні, ліпше в парк.
— Сьогодні мої господарі поїхали до своїх родичів.
— То чого ж ти мовчиш? — вигукуєте ви і квапитесь до виходу.
Так почався перший день вашого сімейного щастя. Дружина вперше в житті вирішує вам приготувати, між нами кажучи, свій перший обід. Ви вперше в житті відчуваєте себе одруженим чоловіком. Після обіду лягаєте відпочивати. Втикаєте в горщики кімнатних квітів цигаркові недокурки, дружина старанно витягує їх звідти і викидає в сміттєпровід.
Потім лягає поруч і запитує:
— Скажи, а чому ти саме на мені оженився?
— Як чому? Тому, що ти мені подобалась.
— Тільки подобалась? А тепер не подобаюсь?
Ви знехотя струшуєте попіл цигарки на улюблену хазяйчину серветку з Венерою та Амуром. Потім міцно затягуєтесь і кажете:
— Ну, що ти кажеш?! Я просто не так висловився. Навпаки, тепер ти мені ще більше подобаєшся.
— Усього-на-всього подобаюсь?
Пам'ятайте, що жінка — гірше слідчого. Вона надає значення кожному сказаному слову. Саме тому ви намагаєтесь відповісти як-найвлучніше і знову кидаєте:
— Чому ж? Я тебе навіть люблю.
— Навіть любиш?
— Ну, знаєш...
— Ну добре, не сердься. Скажи просто: я тебе люблю.
— Ну, я тебе люблю.
— Без "ну".
— Ну, без "ну".
— Ти, мабуть, обманюєш?
— Чого ж це я обманюю?
— А що, правду кажеш?
— Ну, так.
— Не обманюєш?
— Коли 6 обманював, то не женився б.
— Тобі ж треба було на комусь женитися.
— Звичайно.
— І ти вирішив на мені?
— Як бачиш.
— Ну, ясно. Де б ти ще таку дурну знайшов...
— Ну, навіщо ти так...
І так з півгодини, а тоді:
— А скажи, до мене у тебе дівчата були?
Це питання в житті молодожонів, як квартира, як повітря, хочете, як поцілунок, — у перші дні сімейного життя обов'язкове. А потім обов'язкове ще й таке:
— А до мене ти когось цілував?
Тут ви у надзвичайно важкому психологічному становищі. В цей час у вашій уяві постають Софа, Зіна, Ніна, Галя, Валя, Нонна, Лора, Дора, Нета, Катя, Клава. У цих випадках ніколи не можна брехати, як і говорити правду. З двох причин: скажете правду — образиться (краще б ти мені не говорив); збрешете — не повірить (так я тобі й повірю). Кажіть найліпше так:
— Було багато дівчат, але всі вони мене (вас, а не ви їх) залишали.
У цьому випадку жінка неодмінно скаже:
— І це тільки я одна, дурна, за тебе вийшла.
Для чого слід фарбуватися
Цей період життя ви несподівано для себе помічаєте у вашому старому місті незліченну кількість напрочуд гарних дівчат. Ви крадькома кидаєте на них погляди і думаєте: "А може, треба було ще погуляти?" Інших думок ви не допускаєте.
Відвідуючи установи, вам доводиться часто відповідати на запитання секретарок, чи ви одружені, таким тоном, ніби ви вчинили якийсь злочин: скажімо, когось вбили чи обікрали сейф у Державному банку.
І ще одне: одружившись, ви помічаєте, що у вашої дружини далеко не такий тонкий стан, яким ви його уявляли, значно товщий шар хімвиробів, ніж вам здавалося, і зовсім не той колір волосся, про який ви мріяли.
Тут ви, безперечно, згадуєте мудру пораду старших: брюнетам слід одружуватись на блондинках, блондинам — на брюнетках. Це золоте правило. І його не слід нікому порушувати. А ви брюнет і одружились на брюнетці.
В першу чергу вам слід було б її примусити, щоб пофарбувалася або відрощувала косу (необов'язково товсту, але значно довшу ваших кіс). Коли цього не зробить ваша молода дружина, негайно зробіть ви. Або фарбуйтесь, або стрижіться наголо. Якщо ви порушите ці вказівки, то вважайте, що ви забезпечені: на третьому місяці сімейного життя — безсонням; на четвертому — підвищеною нервозністю; на п'ятому — ненормальними ударами серця; на шостому — підвищеним тиском.
Ви пригадуєте, як, будучи хлопцем, ви любили запах її волосся, цілували це волосся. А тепер це волосся потрапляє в борщ, суп, картоплю, чай тощо.
Ви спокійно і лагідно (це обов'язково: в іншому разі автор не гарантує, що на вашій голові залишиться хоч волосинка) запитуєте дружину:
— Скажи, будь ласка, чи не можна було обійтись без цього навару?
Після цих слів, вважаючи себе оригіналом, витягаєте волосину і показуєте дружині. Але краще б вам її, передчасно заплющивши очі, проковтнути. Чому? По-перше, дружина скаже: "Це не моя, а твоя". І ніяке вам "я на кухні не був" не допоможе. По-друге, у вашій зачісці волосся значно довше, ніж у вашої дружини (тепер такі моди), і, по-третє, у вас обох одного кольору волосся. Звідси й вихід: або хай дружина фарбується, або фарбуйтесь ви. Тоді ви завжди будете праві. В іншому разі вам ніколи (!) й нізащо (!) не переконати ні в чому своєї дружини. Вона тепер, вийшовши за вас заміж, готова битися до останньої волосини і довести вам, що ця волосинка не її. Вона у вас вискубе весь чуб, поки не знайде потрібної за розміром і трохи вицвілої на сонці.
Як підшукувати кімнату
Кімнату рекомендується шукати вдвох, щоб потім не чути отого:
— Так ти шукав. Треба було мені самій піти.
— От завтра й підеш сама. Пошукаєш. Побачимо, що ти знайдеш. Приймають тільки студентів.
— А я хто?
— А я хто?
— Сказав би, що й ти студент.
— Сама скажеш.
— І скажу.
— Побачимо.
— От побачимо. Ти взагалі нічого не вмієш. І як я за тебе вийшла?!
— Ще не пізно...
— Що не пізно?
— Розлучитися.
— Ти хочеш?
— Я бачу, що ти хочеш.
— То розводься. Чого ж ти не розводишся?
— Ти розводься. Не думай, що я за тобою побіжу.
— Ну й я бігти не буду.
— Від мене теж не дочекаєшся.
І так до безконечності. А коли вже ваша злість досягла найбільшого апогею — неприязні, — то розходьтесь... до завтра. А ваші думки будуть такі: "І чого я, дурна, за нього виходила заміж?" — "І чого я, дурний, на ній одружився?" — "Були ж хлопці, і які!" — "Були ж дівчата, і які!" "А цей не має квартири своєї, то хоча б чужу шукав. Ще й сердиться". — "А були ж дівчата з квартирами. Тепер я розумію, звідки пішло оте — тільки дурні женяться з любові".
А назавтра:
— Ти ще сердишся?
Мовчання, а потім її мила голівка падає вам на груди, ви чуєте тепло її дихання. І знову:
— Ми такі дурні з тобою. І за що сперечаємось? І завжди через дрібниці. Ти ж мене любиш? Правда, любиш?
— Люблю.
— То підемо.
— Куди?
— Квартиру шукати. Так набридло в гуртожитку. Вже дівчата сміються.
— І мені набридло.
— То підемо?
— Ти ж казала, сама підеш.
— Я не хочу. Давай удвох. Ти ж мене любиш?
— А ти мені сьогодні снилась.
— І ти мені.
— То підемо?
— Ходімо.
Ходити треба від будинку до будинку. Бажано там, де особняки.
— Випадково ви, тьотю, кімнатки не здаєте?
— Вже здала, дітоньки.
— А може, порадите, до кого звернутись?
— Вам іменно на цій вулиці?
— Та хотілося б, а коли вже...
— У мене є одна знайома. Вона живе... А ви хто? Студенти?
— Студенти.
— Вам як — на двох чи на одного?
— Вже на двох.
— На двох? То воно можна, як ви студенти, і в мене.
— То, може, візьмете? Ми заплатимо. Скільки там...
— Ходімте. Мо', ще не сподобається.
Кімнатка вам сподобалась. От коли б у такій жити, то й стипендії не жалко. Тітонька (а за віком, за комплекцією і за сімейним станом — баба) каже:
— Мене звати Антоніною. Антоніна Петрівна, значить. Я до церкви ходжу. А ви ж студенти?
— Студенти, Антоніно Петрівно, студенти.
— Дивіться, щоб студенти були. А то тепер указ... Та й з пропискою трудно. Так ви студенти?
— Студенти, студенти.
— Дивіться ж, щоб не вийшло навпаки. Бо я баба пряма. Люблю правду в очі рубати. Красти не будете?
— Та що ви? Як ви могли подумати?!
— Про вас я й не думаю. Ви на артистку схожа. Мабуть, не будете, а він... чоловік ваш. Ви, значить, пробачте, щось трохи на мого сусіда. Точніше, я знала одного такого чоловіка, то ви — як дві краплі води схожі на нього... Значить, не будете?
— Не будемо.
— Ну, то й добре. І я ще курю. На вас дим не впливає?
— Ні.
— За кімнатку вісімнадцять карбованців. Тільки дивіться, щоб діточок... А то, знаєте, я цього не люблю.
З бабою прощаєтесь пізно ввечері.
— То як, будемо переходити?
— Ти знаєш, щось мені не хочеться.
— Знову отак житимемо два місяці?
— Жили більше, поживемо менше,
— Можеш жити, а мені вже набридло.
— То ще не пізно.
— Що не пізно?.. (Читай спочатку). І знову розходитесь... до завтра.
Яку кімнату ви знайшли!
Нарешті ви знаходите кімнатку в добродійки, яка тільки й живе, і дихає "ради квартирантів". Бачите, вона не може дивитися і навіть не уявляє собі, як це ще люди живуть без квартир, особливо молодята і, звичайно, студенти.