Молозиво, кажете? Ну ж бо, ну... Забиваю в пошуковику смартфона це слівце. Навіть Ютьюб тут, як тут. Ти ба! "Перше молоко від корови, яка отелилась." Так он воно що значить – "теля ловили"! Боже, який я ідіот; добре, хоч не встиг нічого зайвого ляпнути – зганьбився би навіки. Тут треба більше мовчати, бо сорому потім не оберешся: весь Го́род дізнається, пальцями ж показуватимуть.
Десять хвилин пішло на перегляд відео і я вже відчуваю себе спеціалістом по приготуванню незнаного й нечуваного раніше десерту за народним рецептом: така собі оригінальна запіканка, тільки й усього. Так, де моя ложка? О, яка текстура! А смак який незвичайний; навіть ваніль відчувається – справжні ласощі: не просто давні та кимось забуті, а взагалі для таких, як я, незнані. Банка вже наполовину порожня. "Годі тобі, – кажу сам до себе, – залиш на вечерю: в тебе, Глібе, роботи непочатий край", як любила казати баба Ліда, коли ставила переді мною та Жоріком якесь завдання, а ми не поспішали за нього братися.
Жорж, Гліб, – з нашими іменами свого часу цікава історія вийшла. Її у день нашого повноліття розповів наш покійний батько. Мати двох дітей – сина й дочку – вони з мамою планували ще до весілля. Єдине, в чому ніяк не могли зійтися, так це в іменах: мама хотіла чогось "сучасного й модного", а тато – оригінального, але, як не дивно, ці принципи жодним чином не зближували їхніх позицій, навпаки, лише віддаляли, бо кожен вкладав у них щось своє, не до кінця зрозуміле навіть самому собі.
Коли мамі повідомили, що в неї, швидше за все, очікується двійня, дискусії поновилися, й оскільки тато не хотів хвилювати маму, то запропонував компроміс: якщо дійсно народиться двійня і то буде хлопчик та дівчинка, мама дає ім'я дівчинці, а тато – синові. А якщо обидвоє будуть однієї статі, першу дитину називає мама, другу тато. Я вже точно не пам'ятаю, чому саме мамі хотілося доньку назвати Жанною, а сина Жоржем – здається,з Францією якось було пов'язано, але вийшло саме так. Тато ж усе коливався до останнього, не міг визначитися: все йому хотілося якогось незвичайного, навіть символічного імені. Коли він довідався, що став батьком одразу ж двох синів, на радощах виставив друзям добрячий могорич і вже напідпитку його осяяла ідея – назвати сина Хлібом. Бо хліб для деяких наших людей, чиї предки на собі пізнали Голодомор, річ дійсно сакральна на рівні підсвідомості, та й у газетах тоді тільки й писали, що "Хліб – усьому голова!" Батькові здавалося, що його почин схвалить уся тогочасна держава.
Але у РАГСі їх із мамою як-то кажуть, жорстко обламали: Жоржа записали Георгієм, а мене Глібом. Батько дуже обурювався й на підвищених тонах доводив зашкарублим клеркиням: "Але ж ходять в нас люди з іменами Пячегод[1], Даздрасен[2], Ревволь[3], Кукуцаполь[4], та навіть Серп-і-Молот! Чому ж я сина Хлібом назвати не можу?!" Утім клеркині покликали начальство і те строго відчитало обох – маму за її непатріотичність, а батька за його, буцімто, куркульство. Та попри все наші предки виявилися впертими і вдома часто звали дітей кожен по-своєму. Ми з Жоріком потім ще в першому класі мали проблеми, бо ніяк не могли зрозуміти, чому це наші імена звучать не так, як ми звикли.
Коли я розповів своїй нареченій цю історію, їй вона сподобалась і в хвилини ніжності Аліса кликала мене Хлєбушком. Дід із бабою, мабуть, теж дивувались, але мовчки. Думаю, ім'я Хліб їх чудувало не менше, ніж Гліб, але такого несприйняття, як до Жоріка, звісно, не було.
Беруся підмітати підлогу, але швидко сідаю перепочити: виявляється, не з моєю спиною це робити. І це ж, мабуть, найлегша з тутешніх робіт! Як я збираюся тут жити? І пилюки щось багато піднялося – он, проти сонечка стовпом стоїть. Здається, баба Ліда віник мочила... Стій, вона ж іще й з рота водою на підлогу пирскала.
– Є хто в хаті?
Незнайомий чоловічий голос застає мене зненацька. Виходжу в передпокій і бачу перед собою погано зодягненого, худого, темнолицього, тижнів зо два неголеного чувака невизначеного віку – можливо, молодшого від мене років на п'ять, а можливо, що й настільки ж старшого.
– Дратуте, – побачивши мене, чувак трохи нахиляє голову вперед, на мить фіксуючи її в передньому положенні, означивши тим рухом щось на зразок поклону.
– Дратуте, – машинально в аналогічній формі відповідаю я і сам собі дивуюся: вперше чую таке слівце.
– Казала тітка Гармашиха, що калодязь не робе, дик я аце прийшов. Два ключі на сімнадцять треба, – якось дивно акає чувак.
– Та в мене нічого немає, – скрушно розводжу я руками.
– Дик адкрий мені дідаву майстерню, – раптом нервується чувак, – там усе є.
– Дик у мене й від неї ключів немає, – дратуючись, передражнюю я майстра.
– Раззуй очі, – простягує він до стіни худу руку, – атам буде ключ.
На стіні передпокою висить якась малесенька шафка: відкриваю – дійсно, в ній на цвяшках кілька ключів і біля кожного підпис олівцем.
– Хаз-зяїн, бнах! – чую я за спиною мовби й собі під ніс, але досить виразне. Виникає спонтанне і цілком зрозуміле бажання, проте я беру себе в руки. Знімаю ключа і мовчки чвалаю з хати, а чувак чеше за мною і гундосить в спину:
– Я Гармашисі кау: "В мене сваєї работи па горла", а вана кае: "Прийди, чалавік з Іспанії приїхав, у наших ділах дуб дубам, треба памагти."
"А-а, так ось, виходить, що воно таке, отеє КАУ, – і сміюся про себе: – комунальне аварійне управління!"
В стельмашні за час моєї двадцятирічної відсутності відбулися зміни: видно, що механізація і електрифікація дісталися й сюди. Кау тим часом впевнено, як у себе вдома, мандрує через усе приміщення до протилежної стіни, де на облаштованому дідом стенді розвішані гайкові ключі, по-господарськи знімає кілька потрібних і обминувши мене, ніби якийсь неживий предмет, суне надвір. Хтозна, як складеться моя доля і що чекає попереду, тож я йду за ним, аби перейняти досвід.
Нічого складного в тій конструкції не виявилось: усе геніальне просте, як... як усе геніальне. Корпус насоса виточено з товстостінної труби якраз під діаметр поршня з двигуна трактора. Штанга зі сталевого шестигранника прикріплена до пальця поршня, перевернутого днищем униз, компресійні кільця на поршні створюють необхідну герметизацію. В днищі поршня є отвір і одним гвинтом кріпиться пропускний клапан з товстої грубої шкіри. Опускаєш коромисло насоса вниз – штанга тягне поршень насоса вгору, клапан закривається, створюючи в трубі вакуум і стовп води піднімається; за тим коромисло піднімаєш – поршень опускається, вода відчиняє клапан і через в отвір у днищі набирається в насосі вище поршня; знову опускаєш коромисло, вода притискає собою клапан, поршень піднімається і штовхає аквавіту нагору – куди простіше?
– Гатова, – буденно виголошує нарешті Кау, перебравши насос, замінивши на поршні кільця і шкіряний клапан на нові та накачавши для перевірки відро води.
– Скільки з мене? – питаю.
– Сто доларав, – не затнувшись навіть, прорікає майстер.
Очі в мене від його нахабства лізуть на лоба. Виходить, якщо ти приїхав з тієї довбаної Європи, то й ціну тобі будуть визначати як у Барселоні.
– Чому не євро? – питаю насмішкувато, хоча всередині мене клекоче грязьовий гейзер обурення і ось-ось вихлюпнеться на цього чувака.
– Пату́м шо, – багатозначно промовляє ремонтник і навіть не витерши брудних рук, лізе в кишеню по цигарку.
– Ти, бачу, вирішив, що тут мільйонер до вас приїхав. Так?
– Ну да, – шкіриться кривою посмішкою Кау, демонструючи некомплект зубів за лівою щокою.
– А тепер дивись, як платять у Європі, – я дістаю смартфон; Кау мовчить, нічого не розуміючи, тільки блимає примруженим оком.
Три хвилини клацання і відповідь готова:
– Середня зарплата в Україні сьогодні двадцять три тисячі на місяць, чистими нехай буде двадцять. Ділимо на сто шістдесят годин – отримуємо сто двадцять п'ять гривень за годину. Ти працював годину й сорок хвилин – отже, це дві сотні. Додам сотню за терміновий виклик – разом триста гривень. Ось, – виймаю з кишені й подаю йому три сотенні банкноти, – отримай і розпишися.
– Ну, нармальна, – мовби нічого й не трапилось, Кау забирає гроші, – це ж перевірка була. Випить є?
– Не п'ю, – зумисно відповідаю майже зі злорадством і аби не псувати остаточно стосунки, питаю:
– Тебе як звуть?
– Микола Сергіявич.
"Ох ти!"
– А мене Гліб, Миколо Сергійовичу. Спасибі за роботу.
– Ну, я пайшов. Зави, кали шо треба – я тут галавна рабсила, сервісний центр кутка.
Кау пішов, а я безмежно радий, що тепер із водою, волаю від транзитної хвіртки слова подяки Гармашисі.
– Гроші хоч не брав? – цікавиться та.
– Ну як це? – з усмішкою дивуюся я. – Просив сто доларів, зійшлися на трьох сотнях гривень.
– От паразит! – вигукує раптом Уляна Петрівна: – От Кау! Йому ж дід Сергій перед смертю свого "Москвича" віддав. Задурно. Шоб він, коли треба, чи могилки пудправив, чи в дворі щось ізробив. Ось хай тульки побачу його, я кожуха перед ним виверну: і хвуст, і гриву розчешу!
– Ти на нього не сердься. Воно, видать, пуд чаркою роблене, – на завершення знічев'я маше рукою Гармашиха.
А все ж у мене є тепер вода. І доступ до всього, що в господі під замком. І обід є, і на вечерю вистачить, і навіть на сніданок, а далі з харчем якось розберуся. У майстерні кинулась мені в очі велика щітка для підлоги – зараз же піду заберу, аби нею мести: справжній порятунок для моєї спини.
Навідалися два електрики з місцевої дільниці електромереж, зняли пломбу, під'єднали світло, веліли розписатися в журналі й пішли, а в мене тепер повноцінна цивілізація: що означає для сучасної людини електрика, починаєш розуміти тільки за її відсутності.