Того разу він приїхав зовсім несхожим на себе. Ми пішли до приміщення банку, в західному крилі якого була кімната для приїжджих, у якій часом він замешкував. Коли закривав двері, засунув з двох кінців штабу.
— Це так, щоб ніхто не добрався...
— Ну що ви!.. В нас мирне місто...
— Так-так... Прийде який дурак та дасть по голові...
Потім Петро Ілліч повів мені історію, задля якої і покликав, сказав, що в Києві почали рити, вигадали, що він писав рецензію на Стуса, а Стуса посадили, і він загинув у криміналі.
— Дивіться, якби там що, то ви не вірте...
Та я й не вірив, мало там хто про що балакає. Але на виборах прийшли архіви ЦК партії, рецензія і підпис консультанта відділу культури апарату. Почерк я впізнав, матеріали підписав у друкарню в набір. Прибігала Ганна Михайлівна.
— Спам'ятайся, хлопче, що робиш?!.
— А Ви хочете, щоб ночами снивсь мені Стус...
Ганна Михайлівна була розчарована, Петро Ілліч образився, а, думаю, даремно, був гріх, і треба було відпокутувати. Але він вирішив звести порахунки, і стерти в порошок редакцію. Покликали в райвідділ, Степан, бехеесес, потирав скельця в подвійних окулярах, монотонно запитував.
— Папір возив?..
— Возив... Як не возив...
— Де брав?..
— Як де... На комбінаті...
— Де дів?..
— На газети, по селах рознесли...
Рипнули двері, я плечима відчув, що зайшов хтось.
— Степан, брось...
Ламаною мовою, русско-украйонско, звернувся Володя Корюкін, заступник начальника.
— Не понимаешь, что делается?..
— Не панімаю…
Передражнив Степан.
— Йди, не заважай працювати...
Років два після подзвонила Ганна Михайлівна, попросила прийти. Зустріла, провела на кухню, поставила чай, повела поглядом на двері.
— Там Петро, піди переговори з ним...
— А що вже зміниться...
— Ну так, уже нічого...
* * *
Ми вже редакторами не працювали, а знову рядовими журналістами, на зиму редакцію зігнали в один кут, не було чим палити й платити за комунальні послуги. Нам випав коридор, але столи впиралися в батарею, і не було претензій. Летящей походкой пройшлася Марта, поетеса і журналістка, зупинилася, процитувала мовою оригіналу.
— Как мало пройдено дорог, как много сделано ошибок…
Я відразу подумав, де вчора ще був, що міг начудити. Олексій ще писав, відклав ручку.
— Слухай, як ти думаєш, вона не про мене?..
— Думаю, ні, не про Вас…
Він був старшим, я звертався на "ви", навіть як був він підлеглим.
— Про нас…
І Марта стане редактором, і як і ми, каліф на час. Наївні люди, ці журналісти, кому вона потрібна, їхня правда.
… Свобода слова…
* * *
Перший номер, тоді ще, як на дорозі в умовах конспірації здибались ми з лікарем Біланюком, випав нам на 13-те. Дуже вже не хотілось святу справу починати з такого числа, а тому на газеті я написав 14-е. А по селах пошта рознесла газету 13-го. Через декілька років, 13 грудня, мене знову призначали редактором, вдруге я вступав в одну і ту річку. Але співав Білоножко: "… Не повертайте на круги своя, нічого це, крім болю, не приносить…" А вже у грудні 2013-го голова підписував розпорядження про призначення генеральним директором обласної державної телерадіокомпанії. Під старий Новий рік мене покликали до телефону, на іншому кінці був кадровик комітету телебачення і радіомовлення України, повідомив про процедуру офіційного представлення.
— На 13-те…
— 14-те…
— Та ні, 13-те...
Я розсміявся. Розсміявся і кадровик.
— А… Ну да… 13-те…
Він ще порадив.
— Якщо хочете щось поміняти, то передзвоніть голові, без нього ми не змінимо…
— Та ні, міняти ми не будемо нічого…
— Ну да… Ще засміє…
— Ще засміє…
ДНІСТРОВСЬКИЙ КАНЬЙОН
— А що там на обрії?..
— То Миколаївка...
Це село на тім березі було для нас вже іншою планетою. І недосяжною, і загадковою. Втаємничені обриси поставали відразу за крайніми хатами, як дорога на Корнів. Десь там було багато Микол у тому селі за Дністром, а може, сам святий Миколай тримав над ним перст. Не знаю, залишився лише цей білий малюнок на обрії, як задавнена часами ностальгія. Про Дністер написати непросто, певно, нема таких слів. Хіба що в піснях. Та, може, в сказаннях, сивих легендах, оповіданнях письменників і віршах поетів. У районній газеті, що мала за назву "Колгоспник…", була сторінка для обдарованих — "На берегах Дністра стрімкого". Таланти, яких вибавив Дністер. Коли прийшов до них і я, вони спитали:
— Літературний псевдонім?..
— Горицвіт...
— А ти що знаєш як горицвіт цвіте?..
— Він горить…
— Горить-горить і не згорає…
Через багато років знайшов я квітку на горі за Хмелевою. Було це дивне відчуття — і відкриття, і одкровення. Тоді і зрозумів, що про Дністер, який такі багатства закладав у мене, нічого я не знаю. Так й не бував у Бескидах, де він бере початок. Десь там, біля гори Розлуч, на висоті 750 метрів — він гірська річка, стрімка і бурхлива. Як у горах спокійно і вони тримають хмари на шпилях, то Дністер тоді меланхолік. Пливе, та й пливе, несе свої води між берегами. А коли гори зноровляться, хмари порвуться, тоді він жорстокий. У пам'яті 1969-й. Усе наше село на горі, на корнівськім, а внизу — каламутні води валами. Несуть копиці сіна. Вони пливуть рівно, як і стояли на зарінку. А там несуть чиюсь корову, вона ще опирається, але чим далі, сили тануть, пливе пластом, скорившися стихії. А там несе Дністер хату. Невелика, певно, що з дерева. Вікна, двері, дах під бляхою, вона вже майже до половини у воді, ще трохи й зникне в безвісті. "Бистра вода", так про ріку, якщо із древньої. Давні греки називали її Тіріс, ще згодом Тірас. А римляни — Данастріс, Данаструс. А турки — Турла. Ясир, ятаган, людолови молодесеньких Роксолан. Різні народи населяли долину ріки, і різні пам'ятники їхніх культур: церкви, костели, монастирі, палаци, руїни замків і фортець. А які лише назви Дністрових приток — Свіча, Лімниця, Бистриця, Стрипа, Золота Липа, Серет, Збруч, Нічлава, Смотрич. Їх 386, і серед них безіменна, або просто Потік, як це в нас, на якій каскад водоспадів. У середній течії на поверхню виходять кристалічні породи — граніти, гнейси, сієніти, утворюючи невеликі пороги і перекати, гори підходять близько, переходячи в каньйон. Окремі частини скель нагадують швейцарський сир, весь у дірках від виходів печер і гротів.
Так про каньйон у природничій літературі, яка представляє його як найбільший в Україні та один з найбільших в Європі, що простягнувся на 250 км, утворюючи кілька десятків неповторно красивих крутих згинів-меандрів. Серед 26 городенківських сіл, що серед цієї природної краси, — Вільхівці. Сам Дністер — одна з найкрасивіших річок Європи, друга за величиною в Україні, загальною протяжністю 1362 км. Наймальовничіші береги — від ріки Золота Липа до ріки Збруч у межах прорізання Дністром Подільської височини з утворенням каньйоноподібної долини. Різноманітні за походженням скелі пройшли, як йдеться в дослідженнях, усі геологічні та біологічні епохи, були свідками багатьох еволюційних змін за останні 420 млн років, і за скельними відслоненнями можна прочитати велику історію планети на так званих стінках — пам'ятках природи. Вапняки, пісковики зі скам'янілими рештками та відбитками черепашок молюсків, голками морських їжаків, скелетами моховаток, коралами та зубами прадавніх риб, скріплені між собою мільйони років тому, утворюють окремі території нагромадження велетенських кам'яних брил, що нависають над каньйоном. Травертинові скелі — унікальні за своєю привабливістю геологічні утворення з химерними формами, печерами, гротами, навісами, водоспадами, сталагмітами, сталактитовими натічними утвореннями. Порода формується в джерелах, які вийшли на земну поверхню в процесі вулканічної діяльності забарвленням від білого до темно-горіхового відтінку — чим менше в камені сполук заліза, тим він світліший. М'якість і благородство відтінків роблять його ідеальним варіантом для стін, колон, будівель, травертинові елементи можна зустріти в облицюванні Колізею, в колонах площі Святого Петра в Римі.
На травертиновій скелі — оборонна вежа Раковецького замку, травертинова загата в гирлі потоку, що впадає в Дністер з боку Вільхівців, трохи вище — Скеля Монаха. Ще в парубочі часи брав я з собою вірного пса з кличкою Босий (не знаю, можливо, з-за того, що всім нам, вільховецьким, прозивалися босі) й починав десь від Корнева. Навпроти, на тому березі, Біла — кілька білесеньких хат і двоповерхове дерев'яне лісництво, де мешкав лісник. Я, коли приїжджав, мав наносити води з кринички, що посеред гори, та інколи ще нарубати дров, якщо взимку чи пізньої осені. Ще був там дбайливо оформлений, як це в усіх тодішніх лісництвах, природний щит: "Ботанічна пам'ятка природи Неопалима купина"; внизу — загальна площа заказника, який охоронявся державою, 0.5 гектара. Неопалима купина – білий ясінець, що зацвітає тільки раз серед дуже гарячого літа, і, як це йдеться в Біблійному писанні, горить, але не згорає. 17 вересня – день, коли згадується старозавітний епізод і "Неопалимою Купиною" називають Богородицю, маючи на увазі її життя і непорочне зачаття, народження Сина, чисті діяння і помисли. Сказано, що Мати Божа не опалилася вогнем Божества, оскільки була його вмістилищем — народила Ісуса. З цим пов'язана ікона Божої Матері "Неопалима Купина", написана на горі Синай (з IV ст. там діє грецький монастир святої Катерини), де досі росте той же терновий кущ. Перше зображення Богоматері "Неопалима Купина" було поясне, у тернових гілках, охоплених полум'ям. Там же, на хуторі Біла, якщо вийти вже на путівець, що веде на Золотий Потік, глянувши вліво, — побачите Дністер, і, глянувши вправо, — внизу побачите Дністер. Небагато на світі є місць, де на одну ріку можна би глянути з двох берегів одночасно. А з того боку — Корнів, і спомин про Соснину. На відкритій колгоспній машині ми їдемо з татом зранку в неділю, всі святково одягнені, там була сцена, співали до пізньої ночі. Такі тогочасні були фестивалі. Вона, як тоді, така ж незбагненна — Соснина, вічна тиша її й прохолода. Тут йшли козаки Богдана Хмельницького, як брали в облогу Раковецький замок, й опришки. В Романівці скеля з відбитком стопи і топірця — Скала Довбуша.
Відколи цей світ, шукаємо відповіді на головне запитання: хто ми? Хто веде нас по світу, взявши за руку дитиною, і через дні до останнього, Божого суду? Хто пише нам долю, кожен крок на землі? Мільйони людей усамітнюються, поєднавши небо і землю, відмолюючи день і ніч наші гріхи.