Ключ до вбивства

Бать­ко любив добрі вина чи гарні етикетки?

— Швидше за все... етикетки. Але найчастіше він любив поєднан­ня того й іншого...

— Наскільки я зрозумів, — вів далі капітан Дубль, — ви збиралися показати нам ще один "ключ до вбивства" вашого батька...

— Так, капітане. Але він не у мене... І не на дачі!

— Де ж, якщо знову ж таки не секрет?

— Десь у вас, капітане.

— У мене?! — капітанові брови здійнялися аж на чоло.

— Так, капітане!

— Рифе, — посміхнувся, оговтавшись, Дубль. — Якщо ви й далі так зі мною будете бавитися, боюсь, що я почну агітувати вас іти до мене в підручні. Стажером ви ж не погодитесь, правильно я кажу?

— Чому, капітане? Погодився б. Але в мене інша професія. Я журналіст — і найближчим часом не збираюся її міняти...

— І що ж за ключ у моєму кабінеті, Рифе?

— Петля, капітане. Зашморг, який задушив мого батька... Мого батька і мою матір.

— Матір?! Давайте пройдемося. Бо мені стає жарко на цьому холоді, — капітан, підходячи до озера, рвучко обернувся до Панчука— Ковалевського. — Ви сказали — матір?

— Так, капітане, матір...

— Ми маємо повернутися тим самим шляхом назад. Максиме Івановичу, — звернувся Риф до лікаря. — Якщо батько брав автомобіль, то він зачиняв ключем двері, а тоді назад так само в'їжджав і потрапляв на дачу тільки через чорний хід...

— Я нічого не второпав! Це не для мене, — промимрив Череватенко і похитав головою. — Алексе, ти все зрозумів?

— Щодо входу і виходу, то все... А от щодо смерті вашої матері, Рифе... Чому ж ви досі про це мовчали?..

— По-перше, капітане, — Риф зачинив зсередини двері гаража на засув, ключ поклав у батьків автомобіль. — Ви мене про матір не пи­тали: є вона у мене чи нема?

— Я гадав, що та жінка, котра була на похороні, — дружина вашого батька... Отже, ваша мати...

— Та жінка — коханка, капітане. Коханка мого батька... Він тільки мав узяти шлюб з нею. То Катерина Дашкевич. Мати ж моя повісилась десять років тому, коли мені виповнилося п'ятнадцять. Так само 7 листопада — і на тій самій мотузці, яка десять років то­му щезла з нашої дачі і, мабуть, тільки батько знав, де вона. І рівно че­рез десять років, так само 7 листопада, на ній повісили його самого...

Капітан витер піт з чола. Ще вчора він був переконаний, що ця справа його зовсім не цікавить, навіть дещо дратувався, що цей настирливий журналіст, як і більшість родичів у таких випадках, намагається довести, всупереч очевидним фактам, що небіжчик — зовсім не самовбивця, а жертва зловмисників. Психологічніше легко пояснити: якщо людина з власної волі йде з життя, тінь громадського осуду мимоволі падає на близьких — довели, мовляв... Ось знайдеться заповіт скульптора Панчука-Ковалевського (якщо, звісно, його не знайшов син), Макс Череватенко дасть висновки судмедекспертизи і всі крапки над "і" будуть розставлені, можна закривати справу... Однак події набували несподіваного, ба! — навіть карколомного роз­витку, мов у детективному романі. "Ну що ж, попрацюємо...", — зітхнув капітан Дубль і сів у авто, ще не знаючи, що за кілька годин йому знову доведеться повернутися на відлюдькувату дачу, але вже без сина небіжчика...

Розділ III

Жіночий санаторій "Лель", куди під вечір прибув капітан Дубль, розташувався у сосновому гаю, недалечко від дачі Панчука-Кова­левського. Головного лікаря санаторію він зустрів біля першого ж корпусу. Молодий, закоханий у себе й свою посаду, Едуард Аркадійович зустрів його не зовсім привітно. Пильно і безцеремонно розглядав відвідувача своїми сірими маленькими очицями, в яких, крім нахабст­ва і пихи, капітан не прочитав нічого. Крізь густу бороду і вуса, що за­крили майже все обличчя головлікаря, воно й не піддавалося описові. Перше враження капітанове: ця бородата істота без носа, рота і вух трохи нагадує людину, але точніша їй назва — начальник. Капітан Дубль з практики знав, що з такими краще одразу вести розмову відверто. Інакше тебе довго сприйматимуть за чергового прохача і замість того, щоб уважно вислухати, міркуватимуть, яку ж вигадати причину, щоб заздалегідь відмовити. А капітан Дубль і справді дещо збирався попросити у головлікаря. А саме: зібрати відпочиваючих — грибників та любителів лісових прогулянок поза межами санаторію. Ще точніше, тих, хто одразу після сніданку, десь приблизно до обіду 7 листопада, прогулювався чи намагався знайти гриби у районі дачі скульптора Панчука-Ковачевського. Таких виявилось майже пів санаторію.

Слідчий нічого не приховував від санаторників. Він розповів про трагічний випадок на дачі, про те, що господар, на думку судмедек­спертизи, повісився близько одинадцятої години ранку. Але є й інша версія: його могли спочатку задушити, а потім уже груп підвісити до гачка на стелі, імітуючи самовбивство.

Зала гула. Все це свідчило про те, що для них смерть скульпто­ра — новина. Голосно почали пригадувати, хто кого бачив, але конкретно ніхто нічого не міг сказати. Капітан Дубль припускав, що невідомий, вийшовши з дачі Панчука-Ковалевського, піднімався до траси через пагорб від озера, міг, видудливши пляшку вина, пожбурити її в кущі. Він у деталях намалював цю картину — і не поми­лився.

Несподівано піднялась уже немолода жінка. Власне, вона підняла високо руку, разом із своєю не середньої ваги статурою, ніби на­магаючись зірватися з місця і вискочити з одягу.

— Я бачила цього хлопця. Високий, худий, чорнявий... У рукавичках, без шапки. З випнутими татарськими вилицями і великими опуклими очима...

Зала затамувала подих. Усі, як на екскурсії, не приховуючи вогників заздрощів ув очах (от, мовляв, пощастило) дивилися на свою колегу-курортницю, яка так пізно збиралась народжувати і тут нині виходжувала майбутнє дитя під наглядом спецлікарів, аби не почалися передчасні пологи з небажаними наслідками.

— У що він був зодягнений?..

— На ньому була яскраво-голубого кольору куртка-плащовик. На шиї — червоний шарфик... Джинси, кросівки... Високий, худий... Руки довгі... Долоні широкі, лапаті... Пив з пляшки на ходу. А випивши до дна, викинув пляшку... Вийшов на трасу і проголосував. Автомашини довго не зупинялися. А потім пригальмувала якась іноземна автомашина — у марках я не розбираюся, але номери у неї червоні, та ще й не по-нашому написані...

— Хоч одну цифру чи літеру запам'ятали?..

Жінка заперечливо похитала головою:

— Ні. Тільки мені здалося, що він з кабіни озирнувся і так зле подивився на мене. А, може, мені й привиділося. Може, все це я собі надумала. Не знаю... Тільки його очі навіть наснились мені... Такі великі, опуклі. Ніби він хворий на зоб... Чи при яких там хворобах очі майже на лоба вилазять і блищать?..

— Де викинув пляшку — можете показати?..

— Аякже! Він закинув її за кущ глоду...

Капітан подякував усім і вийшов з Анастасією Іванівною за територію санаторію "Лель". Пляшка з етикеткою "Старий замок" київського горілчано-винного заводу справді лежала ціла і неушкоджена: хоч бери і до пункту прийому склотари... Капітан вийняв носо­вичка, хоча наперед знав: слідів ніяких. Та все ж служба є служба...

Дубль перехопив погляд Анастасії Іванівни й озирнувся. Від дачі Панчука біг, якщо цю імітацію можна так назвати, сержант Ягідка. У завжди стриманого капітана несподівано почастішав пульс: знав-бо, що сержант так просто не бігтиме.

— Невже знайшли?!.

— Достеменно так. Ви не повірите... З першого заходу! Тільки за­кинули "зонт", підняли — і я одразу помітив знайомий ключ. Точно такий, як синок показував.

— Я вас вітаю, сержанте, і дякую!

Капітан присів на переднє сидіння автомобіля, дверцята якого були відчинені, й замислився. "Йду начебто по сліду Рифа. Так, дивись, недовго й на мілину сісти. Щось дуже все легко і просто. Ніби не я розслідую, а розслідує за мене Риф… а мені тільки підказує, куди йти і що робити. Я нібито його сліпий виконавець... Підозріло все це..."

— Ну що, сержанте, збирайте бригаду — і поїхали... Поки що нам тут робити нічого, — наказав капітан.

Троє хлопців-міліціонерів, які у вільні від служби дні, за деякою інформацією, час від часу закидали сітки у дикі озера, закинули та­ку сітку і цього разу, і досить успішно: "ключ до вбивства" лежав на колінах у капітана.

— А ви молодці! — похвалив їх Дубль.

— Ми й не таке, шеф, витягуємо, — похвалився один з них. — У моїй практиці траплялося, як золоту обручку з Дніпра витяг. З самісінької глибини...

— Парасолькою, Лантух? — поцікавився Дубль.

— Що ви, пане капітане... — ображено мовив міліціянт. — Спінінгом!

— Золотий у тебе спінінг, Лантух! — посміхнувся Ягідка.

— Руки золоті, пане сержант!

— З мене кожному по пляшці, якщо ви усі троє зараз сядете на телефонні апарати і ударите по кількох міжнародних дзвінках. Маю на увазі усі київські посольства. Мене цікавить одне: чий автомобіль іноземної марки з червоними номерами 7 листопада зранку, ближче до обіду, повертався до Києва з боку Обухова... Переможцю — сувенір за принципом "американки", тобто сам замовляєш марку коньяку...

— Ви сьогодні щось щедрі, пане капітане...

— Ти мене знав скупим, Лантух?..

— Та ні... Але, кажуть, якщо у вас успіх на роботі — ви половину своєї зарплатні на преміальні витрачаєте.

— Правильно, Лантух. Але це поки що слова. Я хотів би, щоб ти сам пересвідчився в цьому...

Повернувшись до управління, капітан Дубль насамперед зателефонував до Спілки художників. Трубку зняв відповідальний секре­тар спілки.

— Мене цікавить два питання, — відрекомендувавшись, чітко ру­бонув капітан. — Де розташована майстерня, якщо така існує, скульптора Панчука-Ковалевського?..

— Ковалевського-Панчука, — чемно поправив відповідальний се­кретар. — Нині вже, на жаль, покійного.

— Абсолютно правильно, пане...

— Ви що, гадаєте, цей дивак не сам повісився, що йому "допомогли"?..

— Де мортус аут бене, аут нігіл! — холодно зауважив у трубку капітан Дубль.

— Пробачте, пане Дубль... Я, звичайно, не маю рації... Беру свої слова назад. Ваше друге прохання?..

— Ви мені не відповіли на перше...

— Вулиця Перспективна, — мовив секретар, уточнюючи номер будинку.

— Чи не могли б ви назвати людину, з якою він мав найближчі стосунки? Маю на увазі на даному етапі жінку...

— Найближчі стосунки він таки мав з жінками...