А ні, то Церква Господня завжди має змогу нагадати їм про це.
— До слова, при дворах кількох імператорів та королів визріває зараз ідея хрестового походу на Константинополь, задля визволення його від мусульман.
— Висловлюйтеся виразніше: цю ідею їм нав'язує сам герцог де Невер Палеолог.
— Принаймні дає зрозуміти, що проблеми з вибором імператора Нової Візантії у них не виникатиме, — визнав Одіні. — Й оскільки існує реальний претендент на візантійський престол, то й існують моральні та релігійні підстави для його повернення природному спадкоємцеві. Словом, ідею визволення Константинополя ми повинні...
— Не про похід на Константинополь зараз має йтися, архієпископе, — жорстко увірвав його доповідь папа римський. — Треба думати, як нам зупинити османську чуму, що вже підступила під саме серце Європи. Ось вони: тут, тут, тут!.. — врізався він вказівним пальцем у пергамент мапи, стоячи впівоберта до Одіні. — Куди не кинь оком, усюди османи, всюди мечеті, всюди полки яничарів, які чинять наругу над християнством та його святинями.
— Згоден, ваша святосте. Коли йдеться про хрестовий похід, то маються на увазі лише ті славні традиції, що були породжені цими походами.
— У більшості своїй безславними, — пробурчав Камілло, знову зависаючи над мапою. — І ви, архієпископе, чудово знаєте це.
— Відаю, ваша святосте. З-поміж них ставалися й такі, що спрямовані були на руйнацію Візантійської імперії та знищення Другого Рима.
— І цей факт змушує нас замислитися, — знову постукав пальцем по мат Камілло, потрапляючи цього разу якраз на Босфор. А коли Одіні теж наблизився до столу, щоб і собі глянути на спеціально для Святого Престолу накреслену мапу католицького світу, папа, ледь притишивши голос, додав: — Світові завжди потрібен був тільки один Рим. І не на Босфорі, а той, посеред якого підпирають небеса хрести ватиканських шпилів. Тому, навіть якби у нас уже завтра з'явилася реальна можливість посадити герцога де Невера в нинішньому Стамбулі, нам із вами слід було б добре подумати, перш зважитися на цей крок. Добре подумати і дуже довго сумніватися.
Одіні ошелешено глянув на папу римського, але, не зустрівши його погляду, заплющив очі й різко похитав головою. Досі Камілло Боргезе навіть натяку не подавав на те, що в нього існують якісь розбіжності з герцогом де Невером, тому сьогоднішня його відвертість неприємно вразила Одіні, який ось уже впродовж року залишається незмінним посередником між папою та бунтівливим і не дуже вихованим головним "міліціянтом" Європи.
А ще за якусь хвильку, на приставному столику, Одіні помітив аркуш рудуватого пергаменту. Одного погляду його було достатньо, щоб визначити: щойно папа перечитував декрет папської Конгрегації "Індекс заборонених книжок", яким, серед інших, було заборонено книгу Миколи Коперніка "Про рух небесних сфер", через яку, власне, й розпочато було інквізиційний процес проти Галілео Галілея, що став основним пропагандистом праць Коперніка.
Архієпископ знав, що папа перечитує цей декрет ось уже вкотре за останній місяць. Очевидно, щось не давало йому спокою: чи то запальність, із якою накинувся був на Галілея, Коперніка та інших "боговідступників"; чи невпевненість у тому, що кимсь там, Господом чи апостолами, — ба, може, й самим Сатаною?! — справді дане йому право вершити суд над грішниками, що зуміли увірватися за завісу небесного таїнства.
Одіні ще пам'ятає, як, обґрунтовуючи необхідність інквізиторського суду над Галілеєм, Камілло Боргезе запально вигукнув: "Вже за одне те, що Галілей, як і Копернік, стверджує: "Сонце не рухається навколо Землі, і Земля не є центром Всесвіту", його варто спалити на інквізиторському вогнищі посеред Рима!".
Секретар Одіні намагався стримати його, натякаючи, що часи інквізиторських судів відходять у небуття, і не гоже папі римському обкурювати свою тіару і Святий Престол димами нових інквізиторських вогнищ. Зрештою, жодному папі-попереднику інквізиторські шаленства ні слави, ні святості не додали. Для інквізицій існують всі оті підступні єзуїти, затяті домініканці та хитруваті підбурювачі капуцини, від діянь яких завжди можна відхреститися. Бо тільки Господь знає, що там і навколо чого крутиться, і що там насправді становить осердя Всесвіту
Господь, та ще єзуїти, оскільки єзуїти, як вважають їх адепти, знають геть усе, навіть про те, про що не знає Сам!..
— Запевняємо, ваше святосте, що кардинали будуть довго й ґрунтовно сумніватися, перш ніж погодяться коронувати герцога де Невера на візантійського правителя, — нарешті сумирно запевнив папу римського архієпископ Одіні.
— І погодяться лише тоді, коли матимуть згоду Святого Престолу, — уточнив Камілло Боргезе.
— Хоча й, отримавши цю згоду, ще довго й щиросердно сумніватимуться, — осяяв своє пергаментне обличчя єзуїтською посмішкою архієпископ.
3
Десь на небокраї, під рожево-блакитним німбом, раптом вималювалися обриси корабля. Узрівши їх, командир азабів вихопив із ремінного чохла підзорну трубу і з хвилинку вдивлявся у це морське марево, аж поки воно не розчинилося у мрійливому піднебессі і не щезло.
— Тільки б дияволи не наслали на нас ще якогось "венеціанця", — похитав головою Ардалл. — Чергового нападу цих запеклих венеційських піратів нам уже не витримати.
— Аби лиш добутися до бухти, там ми протримаємося навіть супроти трьох "венеціанців", — запевнив його Сулима, проте командир азабів ніяк не відреагував на ці його слова.
Знову піднісши підзорну трубу до очей, він ще з хвилинку спостерігав за хмариною, що зійшла на море саме в тому місці, де щойно розчинився "заблудлий" вітрильник. Однак увагу самого Сулими привернула постать, яка майнула на схилі порослого чагарями пагорба, що підпирав собою дві похмурі, оголені штормами та зливами скелі. Хто б не був той чоловік, але, напевне, він давно стежив за наближенням "Ісмаїла-паші", та й тепер, мабуть, подався до села, що ховається за гористим узбережжям, аби повідомити про появу в бухті турецького корабля. Знати б тільки, якого роду-племені люд живе в цих місцях.
— ...Насправді ж, — повернувся Ардалл до перерваної розмови, — мені хотілося стати великим воїном, як Сулла, Марк Камілл чи Квінт Серторій. Мій батько походив із роду вождів наймогутнішого іллірійського племені — далматинців, од якого, власне, й походить назва цілого краю — Далмації, та котре свого часу найдовше чинило опір римлянам[9]. Хто тільки з римських полководців не водив свої легіони проти далматинців: Марцій, Метелла, Сціпіон, Юлій Цезар; хоробрий, але нещасливий у далмаційських битвах Антоній, і лякливий, проте амбітний та удачливий Август. Аж раптом на чолі легіонів та великого загону найманців і союзників з'явився жорстокий поневолювач моїх предків Стацій Тавр. Не знаю, чому остаточно зламати гордих і незламних далматинців вдалося саме цьому, непомітному на тлі славетних римських полководців, консулові, чи ким він там насправді був, але історія мого племені зберегла саме його ім'я.
— Звичайно ж, хочеться, щоб завойовник теж був славетним, тоді не такою прикрою видається поразка.
— Маєш рацію, скіфе, не такою прикрою. Нащадки твої мають знати, що ми склали свої голови у боротьбі з гідним супротивником, із суворим войовником, який уславився своєю хоробрістю та нещадністю.
А, тим часом, Судимі пригадалася одна з тих розмов, тільки вже про події з давньої історії Польщі, які зрідка дозволяв собі вести з ним, "як шляхтич із шляхтичем" канцлер та коронний гетьман Станіслав Жолкевський, у якого козацький отаман колись служив керуючим маєтками: "Коли я безжально карав повстанців, — звірявся залюблений у свою "крилату гусарію" польський полководець, — які виступали під козацькими хоругвами цього зрадника корони Северина Наливайка, то жорстокість моя породжувалася не тим, що вони пролили безмір польської крові, а тим, що з їхньої волі два великі та могутні війська — Речі Посполитої і Січі — змушені були витинати одне одного, в той час, як землі наші плюндрували татарські орди, а турецький султан одверто знущався у своїх листах до Варшави зі слабкості польської корони, зміцнюючи свої гарнізони на морських берегах та по гирлах річок, аби навіки відрізати нас, у такий спосіб, од моря, від торговельних та військових портів, од усього південного світу".
Сулима розумів, що вина в затяжному двобої між козаками та Річчю Посполитою лягає не на "зрадливого" Северина Наливайка, вірніше, не лише на нього, і легко зумів довести це. Та суть не в полеміці, а в тому, що слова Жолкевського не раз примушували його замислюватися над долею козацтва, долею українського й польського народів, які й справді щедро проливають кров одне одного саме тоді, коли конче потрібно об'єднуватись у боротьбі проти спільних ворогів — вічних і непримиренних.
— Але навіть остаточне підкорення ворогом наших предків не сприймається нами як ганьба, — повернув Сулиму на палубу "Ісмаїлапаші" голос Ардалла. — Вони скорилися силі зброї і волі богів. Ми багато чому навчилися від римлян та багато чого перейняли від них. До речі, саме походження батька дозволило мені з часом очолити один із загонів іллірійського ополчення, що виступило проти турків.
— Та згодом вам дуже не пощастило, оскільки потрапили в полон до османів, а не до венеціанців чи генуезців, де й справді могли б стати одним із полководців новоявлених римлян.
— Генуезці та венеціанці — то вже не римляни. Так само, як сьогочасні, пригноблені османами греки не мають нічого спільного з еллінами, яких вів у бій цар Леонід. Тому якомога рідше згадуй у моїй присутності про свою дикунську Скіфію, — несподівано завершив Ардалл.
— Чому б вам не повернути підзорну трубу на схід, побачили б свою патриціанську Іллірію.
— А так, справді, патриціанську, — незворушно підтвердив Ардалл, демонстративно ігноруючи вкладену в слова "скіфа" іронію.
На "Ісмаїлі-паші" всі знали, що й Ардалл, і частина його азабів походять з Іллірії. Хоча Судимі так і не вдалося з'ясувати, чи то вони потрапили в азаби з мамлюків, чи, може, просто подалися в найманці? Сам Ардалл про походження своє теж раніше не розводився, мабуть, побоюючись заповзятих моряків-мусульман, особливо капітана.