Потім ледь дотягнув до квартири, яка була на другому поверсі. Сили в мене не вистачило, то залишив їх спати прямо в коридорі.
На другий день згадав, що потрібно ще деякі документи підписати в Красиміри. Повернути машину, передану в користування. Розірвати договори, за якими нам можна було виставити штрафні санкції. Хотілося перестрахуватися, адже вже знав з ким маємо справу.
Виходить, що треба мені зустрічатися з боржницею, а вона на зв'язок більше не йде.
Питаю в бухгалтера, як її знайти, а вона не знає. Каже, що тільки зрозуміла з розмови по телефону зі своєю начальницею, що знаходиться та в Україні, в місті Ізмаїл, проживає нібито в готелі, де живуть моряки.
Зроблено тільки пів діла, тож треба його доводити до кінця.
Прощаюсь із хлопцями, в яких ще були в Сілістрі свої справи, щиро дякую господині, яка відмовилася взяти з нас гроші за проживання, беру білет на річковий пасажирський катер і відправляюсь на Батьківщину.
Болгарську митницю проходжу без проблем. Здивовано подивились на мене митники, бо всі інші пасажири везли з Болгарії великі поклажі різного товару, тільки я був із портфелем у руках. Сказав їм, що я адвокат, їздив у справах, показав папери в портфелі. Це їх повністю задовольнило.
Катер по річці летить швидко. За бортом пролітають болгарські та румунські краєвиди. Правда, широкий глибоководний Дунай виявився не голубим, як про це читав у шкільних книжках, а зелено-жовтаво-коричневим.
Теплий день, із вітерцем на палубі, приніс мені задоволення й послаблення, але, як виявилось, розслаблятися ще було рано. В моєму портфелі, поміж паперів, яких я спеціально для маскування доларів, набрав велику кількість, було більше двох тисяч чужих баксів – величезна сума. І тепер на одному мені лежала відповідальність доставити їх за приналежністю. З одного боку гріла думка, що шеф Вітя пообіцяв мені десять відсотків, і він слова свого вмів триматися, а з другого, якщо щось піде не так, попробуй доведи, куди гроші поділися.
В Ізмаїл катер прибув, коли вже стало темно. Пасажири вишикувалися в довгий ряд для митного огляду. Я став десь посередині ряду. Проте, коли підійшла моя черга, мене чомусь, оцінююче оглянувши, відвели в бік. Всіх пропустили й тоді зайнялися мною.
– Хто такий? Звідки їдеш? Чому без багажу? Що везеш із собою забороненого? Чи є в тебе іноземна валюта? – посипалися на мою голову питання.
На мої пояснення, які я вже давав болгарським митникам, наші не зреагували.
В моїй голові швидко промайнуло, що треба їм щось дати в жертву, бо будуть обшукувати, й тоді мені кінець. Заберуть чужі долари, ще й може контрабанду пришиють.
Кажу їм, що валюта є, але тільки така – й достаю купу наших купоно— карбованців. Швидко перелічили мою купу та заявили, що будуть її вилучати, бо розмір набагато перевищує дозволений.
Я тут же приймаю рішення влаштувати скандал, зосередити митників тільки на цих грошах, які фактично були мізером порівняно з тими, які лежали у мене в портфелі поміж паперами. Починаю голосно доказувати, що вилучати мої гроші вони не мають права, бо при виїзді я їх задекларував (навіщо тоді це зробив – сам не знаю). Подаю копію зім'ятої декларації, що завалялась у мене. Довго риюсь для цього в портфелі. Показую митникам, що там тільки папери й більш нічого немає.
Біля мене зібралися, мабуть, всі, хто був тоді на пункті пропуску. Такого нахаби їм, напевно, бачити ще не приходилось. Стали пояснювати мені, що українські гроші повинні були в мене забрати ще на виїзді. Я кричу на них, що то не мої проблеми. Оскільки я задекларував, а їхні колеги не звернули уваги та пропустили, то тепер вилучати гроші не можна, бо буду з ними всіма судитися, бо я ж адвокат і їх не боюся, бо я не якійсь там купи-продай, а київський досвідчений юрист.
Сперечалися довго. Мої опоненти пробували кудись дзвонити, але ніхто не відповідав, бо вже було пізно. Вони розуміли, що ситуація була явно не стандартна, а моя впевнена й нахабна позиція вводила їх у сумніви.
В думці ж я чітко держав своє – сперечатися до неможливого, якби тільки не поміняли предмет суперечки та не перейшли до обшуку.
Порадившись між собою, митники нарешті мене відпустили, загадково на щось натякнувши, що мовляв тут тобі не Київ, ще подивимось, чия візьме.
Якесь напівсвідоме почуття небезпеки заставило мене, коли тільки відкрив вхідні двері з митниці на вулицю, шмигнути за ці широкі масивні двері й затаїтися. Подвір'я було яскраво освітленим, а біля дверей – тінь, що відбивалася від навісу. Поки в тіні – мене не повинно бути видно з подвір'я.
Простояв кілька хвилин. Коли ж бачу: з припаркованої поблизу машини вийшли троє здорових чоловіків явної, як на тодішній час, рекетирсько-бандитської зовнішності. В спортивному одязі, з накачаними бичачими шиями.
Подумав: "За мною, чи що?.. Чи то у мене від страху щось у голову лізе?".
Чоловіки пройшлися коло входу, пооглядались, пообдивлялись, зайшли в приміщення. Звідти відразу вискочили, вже разом із одним митником.
– Та куди ж він міг подітися? Ми ж весь час ока не спускали з виходу. От же гад! Таки втік! Ну нічо, далеко не втече!
"Спортсмени" кинулися до машини, поїхали по дорозі спочатку в одну сторону, а потім розвернулися в іншу.
"Ото я попав! Краще було б віддати ті кляті купоно-карбованці, не мав би тепер клопоту! І що зараз робити? Куди бігти, де сховатися?"
Я виждав, коли чоловіки в спортивному одязі від'їдуть, і швидко перебіг дорогу на інший бік, у суцільну темряву. Пройшовся по темній стороні, натрапив на якогось робітника, який порався біля контейнерів із сміттям. Його вигляд і праця справляли на мене довірливе враження. Розпитав того чоловіка, що і як тут із того, що мене цікавило.
Виявилось, що готелів поблизу немає. Є два постійно причалених річкових кораблі, в яких здаються місця на ніч, але сьогодні на них відбувалися якісь великі вечірки, тому на нічліг нікого не пускали. Трохи далі є готель, в якому живуть моряки. До самого міста треба йти з пів години по єдиній дорозі. Поза дорогою пройти можна, але там кущі, можна попасти в невелике болото, або канаву.
Щоб не натрапити на моїх переслідувачів, пішов в обхід дороги. По темряві. Орієнтиром слугували вогні міста, тож збитися було неможливо. Болота, канав, непролазних кущів вдалося уникнути, хоча йти, не бачучи нічого під ногами по бездоріжжю, було доволі таки неприємно.
Через невеликий проміжок часу підійшов до дуже освітленого великого будинку. За зовнішніми ознаками визначив – це і є той готель, про який розповів мені чоловік, що працював біля контейнерів.
В темному місці простояв трохи коло готелю, оцінив обстановку. Біля входу стояли декілька водіїв таксі. Машини "спортсменів" видно не було.
Надумав зайти до готелю, розпитати, чи не живе в них болгарська жінка на ім'я Красиміра за такою-то зовнішністю й чи не можна в них переночувати.
Чергова великодушно повідомила, що Красиміра вже тиждень, як з'їхала. Вона часто тут буває, її всі знають. Куди з'їхала – невідомо, а переночувати неможливо, бо місць немає. Місця повинні бути в нічліжці під назвою "Колгоспний двір". Йти туди з пів години пішки, міський транспорт вже не ходить, хіба що на таксі. Проте вона мені не рекомендує там ночувати, бо це місце не для мене, якщо судити з мого вигляду, однак, в інших місцях із ночівлею теж нічого не вийде, тому не знає, що й сказати, що порадити.
Оскільки ніхто мене не ждав, окрім, як у "Колгоспному дворі" – пішов туди. З таксистами вирішив не зв'язуватися. Вони, на мою думку, є завжди джерелом інформації, в тому числі, можливо й для моїх переслідувачів у спортивних костюмах.
В центрі міста поблискував хрестами в світлі ліхтарів великий гарний храм. Зупинився. Постояв трохи коло нього. Перехрестився й дійшов до думки, що все-таки зі мною товаришує везіння, а не якісь мої здібності. Сміливцем я себе ніколи не вважав, а шукачем пригод був завжди. І вони, ці пригоди, постійно тягнулись до мене. В такі часи, десь в середині мене, змішувалися страх, цікавість, потяг до незвіданого, ризикованого та ще щось схоже на драйв. (Тільки недавно почув таке слово). Саме тепер я, здається, драйвував.
В одинокого перехожого запитав, як дійти до колгоспної нічліжки й подався в путь. Знову темрява та нічого не видно. Йшов, ішов – вже й прийти повинен, але нічого на готель чи гуртожиток і видно не було. Тільки темні неосвітлені будинки.
Раптом із одного будинку виходить літня пара. Прощаються з господарями, ще раз вітають когось із днем народження. Засиділися, видно, спеціально для мене. Питаю в них, як потрапити до мого місця ночівлі. Показують, що я вже пройшов, але дають точні прикмети, кажуть, треба добре постукати в ворота, щоб проснулися й відчинили.
Так і роблю, як сказали. Сонна жінка довго шукає журнал для запису відвідувачів, довго роздивляється мій закордонний паспорт, бурчить, що потрібен наш паспорт, що так пізно до них не заходять, що всі вже давно сплять. Та врешті решт пускає в приміщення. Питаю в неї, який в мене номер кімнати, на що вона в'їдливо регоче:
– А я відразу помітила, що ти хлопче не туди попав! Зранку не жди поки всі піднімуться, менше будеш проблем мати, бо тут у нас ще той контингент. Завтра базарний день, з'їхалися! А ліжко твоє, як зайдеш, відразу зліва коло дверей. Спокійної ночі!
Виявилося, що це дійсно була нічліжка, інакше називати її було б нечесно відносно тих гуртожитків і готелів, в яких мені до цього приходилось побувати.
В моїй кімнаті було ліжок зо двадцять. Зваживши на перестороги жінки, яка оформляла мене на ніч, підійшов до свого ліжка тихенько, навшпиньках. Поклав під себе портфель, частину грошей, щоб не ризикувати всіма, засунув у штани. Накрився з головою затхлим покривалом, яке, напевно, ніколи не було в пральній машині, та впав у сон, неначе в яму.
Встати раніше всіх, як задумав, не вийшло. Проснувся від чиїхось кроків. Швидко схопився й побіг до туалету, зрозуміло, що разом із своїм безцінним портфелем.
В туалеті роздивлявся в пощерблене, брудне дзеркало один із вчорашніх спортсменів. Хоча може то так мені здалося, що вчорашній. Скоріш за все, таки здалося. Бриті голови, товсті накачані шиї, спортивний костюм із іноземними написами були візитівкою багатьох таких "спортсменів", і це не давало можливості їх добре відрізняти.
Хазяїн накачаної шиї оглянув нахабно мене з ніг до голови та вибовкнув:
– Оппа! А ти с какова бока здєсь такой з партфєлєм нарисовался?
Я, відчуваючи чергову небезпеку, не задумуючись випалив у відповідь:
– З перевіркою ми! Протокол будемо складати, якщо хто без паспорту поселений!
І вийшов у коридор.