— Сьогодні наші фронтовики-односельці запросили вас на зустріч. Вони дивляться на вас ще живими очима. Серед них і ваш дід. От і дайте їм відповідь, чому влада у вашій особі не шанує їхню пам'ять...
Впала якась незручна для обох мовчанка. Голова ще раз кинув озирк на панораму світлин, спішно потис Роману Михайловичу руку.
— Дякую. Вважайте, музейне питання зрушило з місця.
ГРІШНИК
Не думалось, не гадалось Роману Михайловичу, що він побачить ще одну війну. Вона не охопила всю Україну, але то справжня війна.
Недавно Роман Михайлович прочитав книжку про війни Росії проти України у ХІІ-ХХ століттях. Багато їх було. Жахливі, криваві. Ой, а три голодомори з більш як 10 мільйонами жертв! Хіба злічиш злочини московії проти України? Прикро і небезпечно, що ще багато людей вірять: Росія — наш родич, старший брат. Пам'ятають, що в Союзі була субпродуктова дешева ковбаса по 2.20 крб., горілка "Московська" по 2.70. Не вивітрила того навіть нинішня підла війна.
Про неї у Романа Михайловича щоденні свіжі болі. Там вже три роки його онук Сергій. Лейтенант. З її початком пройшов двомісячні навчання у підготовчому таборі "Азова". Займався після роботи. Ранком, одного дня вийшов з своєї кімнати в екіпіровці до батьків: "Я їду воювати." Ох, сцена! Рюкзак за плечі — у дворі машина з друзями. Пройшов короткотермінове навчання на військовій кафедрі університету. Артилерист. Артилерія — Бог війни. О, а скільки ще довелось рідним докладати, аби належно екіпірувати захисника, до бойової техніки придбати прилади, навіть запчастини шукати!.. Дещо привозить дідові для нової експозиції, — частини того, що посилає нам ворог, але воно, на щастя, минуло наших хлопців. Найцінніший експонат за склом книжкової шафи. На світлині онук з побратимами тримає сєпарський прапор з гербом ДНР, який вони взяли у розгромленому штабі-землянці.
Щодень ловить дід ефірні вісті, бо кожної миті може статись непоправне. Водночас і гордість чує: то ж і його кров оберігає Україну. Ех, був би молодим... Певно ж, з ним був би. Свято в хаті, коли Сергій виривається з того пекла, на хвильку заскакує до діда і баби. Правда, було, ой, не приведи, Господи, таких приїздів! З побратимами доставив у цинку свого друга Віталика Комарницького. З сусіднього села хлопець. Бував у їхній хаті. Гарний, ставний, гарячий. Роман Михайлович теж поїхав провести його в останню путь. Боже, що то був за похорон! До могилок труну несли на руках, дорога устелена квітами, люди проводжають, стоячи на колінах. Зчорніла від горя мати. То смертельно підстреленою чайкою квилила, то вичитала, то лицем припадала до холодного металу, то намагалась віддерти запаяне віко домовини. Наче похитнулася розумом. Все просила: "Віталичку, синку! Чого ж ти рідну матір до себе не впускаєш? Хто тобі таку холодну хату збудував, які злії люди зачинили тебе там? Кровиночко моя! Відчини матері! Я хоч зігрію тебе, як гріла маленьким. Такий ти великий вже виріс і йдеш від мене. До кого ж мені прихилитись, кого чекати? Ну, скажи, синочку, коли ти прийдеш? Я зготую тобі твої улюблені вареники з вишнями. То нічого, що весна і дерева лиш цвітуть. Я вимолю в Бога, синочку, для тебе." Материнський біль різав серця. Першими озвались жіночі. Схлипування переросли в масове жалісне ридання і лише бас отця Бориса притлумив тужливий реквієм.
Жах, але навіть побратими не могли дивитись на те, що вороги зробили з тілом Віталика, коли його виторгували за дві тисячі баксів. Бачили вони багато, але таку наругу, глум, вперше. Вже над мертвим.
Полягали в той вечір Бортники рано. Та сон не брав. Не йшов — і все. Роман Михайлович, мабуть, вже годину мовчки, незрушно лежить з заплющеними очима на спині, вдаючи, що поринув у приємний світ. Насправді, думки нуртують в голові бурхливіше, аніж удень. Лілія не криється, зітхає, повертається з боку на бік, ніби їй мулько у м'якій і теплій постелі. Мулько. Тільки не для тіла.
— Романе, — нарешті не втерпіла. — Я ж знаю, не спиш. Ти з Сергієм мав розмову?
Так не хочеться те зачіпати! Хоч і йому воно теж болить. Сама Сергієві не каже, коли він тут буває. Підштовхує його, мовляв, то чоловіча тема, хоч більше жіноча: пора, мовляв, заводити сім'ю, хай інші повоюють. Бог і так оберігає його. Тому й мовчить Роман Михайлович. Міцно "заснув". По хвилі знов Лілія озивається. Марно.
— Німець! — кинула голосно і різко, ображено одвернулась до стіни.
Роман Михайлович зрозумів, що вже назавтра погоди в хаті не буде. Повернувся, спробував обійняти дружину, але вона сердито відкинула руку.
— Ліліє, — Роман Михайлович аж сів у постелі. — Я тобі обіцяв, але після похорону Віталія чесно скажу: з Сергієм про те не говоритиму...
Лілія Адамівна ніби почала відтавати.
— Так, Героя люди ховали. А мати сина. Матерям не мертві герої, а живі сини потрібні. Може, вас, товстошкірих чоловіків, воно не так проймає?
— Знаєш. У кожного свій градус болю і радості. Жінкам, як бач, не дано залізти в чоловічу, а чоловікам — у жіночу душу.
— Ти що, в Сергієву заліз?
— Схоже.
— І що там побачив?
— Спрагу воювати і помститися віковічним ворогам. Твоя порада для нього образлива. Я б теж хотів, аби він жив десь тут, завів сім'ю, на літо привіз до нас правнуків. Мабуть, у чоловіків є свій вимір змісту життя.
Філософствувати далі Лілія Адамівна не дала. Найменше посягання на авторитет жіноцтва повинно бути зарубане на корені.
— Який там вимір! Вже з перших тижнів війни скільки молодих бичків напудили в штани, поховались під материні чи жінчині спідниці, драпонули за кордон, або так раптово запалали любов'ю до Бога, що аж, аж... Тільки пішли не до церкви, а в секти, де віра каже не брати в руки зброю. Он Віктор казав про двох синків директора автозаводу: раптово захворіли, інвалідами їх визнали навіть.
— Таких я б не вважав своїми синами.
— Ну, а таких як ти і твій онук, мало є.
— Неправда. А Віталій, його побратими? А хто, зрештою, зупинив і стримує оту московську потвору?
— Ой, скільки їх, сердешних, голови склали. Царство їм Боже.
— П'ятнадцять тисяч полягло. Кращі сини і дочки України, — по хвилі тяжко зітхнув Роман Михайлович. — Зрада влади, бездарність генералів. І продовжують гинути. Дорогою ціною платять за свободу. Хоч то і логіка життя. На пацифізмі держави не збудуєш, нації не згуртуєш. Он Білорусія. Хотіли мирно пройняти Лукашенка. Наївні. Нема у білорусів того духовного, національного стрижня, який не дає зламатись Україні. А без нього ми могли стати другою Білоруссю. У час розпаду Союзу йому не дали впасти Львівщина, Галичина, Західна Україна, Рух, вчорашні політв'язні, Народна Рада у Верховній Раді.
— Що то таке той пацифізм?
— Як би тобі сказати, — зосередився Роман Михайлович. — Пацифісти проти всяких воєн, насильства, примусу, опору. Їм все одно на якій мові ти говориш у своїй державі, яку релігію сповідуєш, патріот ти чи ворог. Головне, що ти людина.
— І ти проти?
— Розумієш. Вони ніби добрі. Добротою хочуть змінити ворога. От мені бандит вліпив у праве вухо — я йому ще й ліве підставлю. І в нього руки опустяться. Гроші вимагає віддати — віддавай. Владі всякій корися, хоч би вона була тиранічною. А війни... Пацифісти за те, щоб ми цих кривавих бандюг замість кулеметів, гранатометів, артилерії зустрічали хлібом-сіллю, обнялися з ними, до щедрого столу запросили. Тоді, мовляв, крові, насильства не буде. А що буде?
— Страшно уявити. Не хочу й говорити.
Роману Михайловичу легше стало на душі: здається залучив дружину до своїх однодумців. Бо все ніколи, ніколи. Обійняв, притулився щокою.
— Розумнице моя.
Лікнеп неочікувано продовжився.
В неділю Лілія Адамівна повернулася з церкви. Роман Михайлович зібрався порадувати її своїм фірмовим щавелевим борщем і сирниками. Не вийшло.
— Що ти там натворив? — кинула вона вже з порога.
— Де? Про що ти? — полізли його брови вгору.
— Тобі краще знати. З чого б то отець Борис радив тобі ревно і щиро молитися? Каже, може, тоді Господь пом'якшить твоє серце і прийме молитву.
Роман Михайлович навіть усміхнувся.
— Роздягайся, пообідай, я тобі розповім. Не все так просто.
Одначе заведений жіночий механізм не гальмувався.
— Ти мене обідом не тіш. Думаєш, мені приємно було від священика таке чути? А йому, бач, ще й весело.
Роман Михайлович про ту спірку і не гадав дружині казати. Тепер колотись треба. Власне, отець Борис сам є призвідцем.
— Ну, трохи пошарпались, коли з похорон їхали тоді додому. Сергій якраз зачепив дуже болюче: наругу над Віталієм. Його побратим доповнює: то почерк московсько-сєпарських істот. Наших закатованих полонених, місцевих патріотів у Луганську спалювали, мов у крематорії, на одному заводі. Як закінчив, кажу: "Хлопці, дорогі мої! Дяка вам велика від мого покоління. Душіть ту саранчу, бо знищить вона нас і Україну". І руку до серця, вклонився. А отець Борис: "Не закликайте до кровопролиття. Це гріх". Еге, молитвою тих нелюдів не проймеш. Їх переконує куля. А він — моліться, мовляв, щоб Господь не допустив, аби злоба душею не заволоділа. Нагадав про "Отче наш", що Святе Письмо вчить любити ворогів своїх. "Отче, — кажу. — З сьогоднішнього дня я буду просити за прощення "винуватцям нашим" без москалів. Як ти думаєш, мати Віталія молитиметься Всевишньому, аби простив його убивць? Полюбить їх, цілуватись з ними буде?.. Може, на Прощену неділю нашому Президенту поповзти до патріарха Кіріла, попри те, що його та Церква освячує зброю, якою вбивають наших хлопців?
Темна хмара набігла на чоло Лілії Адамівни. Мовчить. Слів бракне. Таке страшне питає...
Одчіпним отець відбувся: "Все в руках Божих. Але любов до Бога переможе". Я йому: "Так, отче. А до ворогів
— ненависть, якої нам бракує". Він знов дорікнув, що проявляти її — гріх. Мовляв, любов і ворогів перемагає. Може й не треба було те казати, але мене ніби антипко[V] під'юдив. "Отче, — кажу, — а коли б москаль, який вбиває наших хлопців, не приведи Господи, ввірвася б у вашу хату, зробив глум над вашою матушкою, то ви б ще й дочку запропонували? Бо ж Святе Письмо радить: врізали тобі в праву щоку, — підстав і ліву. Чи молитву читали б гвалтівнику замість того, щоб якоюсь довбешкою тріснути йому по макітрі?" "Богохульствуєте,
— сердито каже.