Григір, хоч і дивувався сам собі, але не відкидав цих настроїв, не робив внутрішньо найменшого поруху їм опиратися, навпаки, його вабило це відчуття в собі, кликало, інтригувало, і він слухав себе і йшов за волею чуттєвих хвиль.
З віком Григір збагнув, що впертий раціоналізм багато в чому шкодив йому, особливо, коли він не дослухався власної інтуїції, коли безоглядно хотів перебороти обставини, змусити себе не звертати уваги на внутрішній голос, який кудись кликав його, від чогось остерігав.
Вірність ідеї, логіці, розумові і вірність собі не завжди співпадають, а не раз і протилежні. Чим раніше вдасться осягнути цю бажану середину, золотий перетин, на якому поєднуються воля й інтуїція, тіш повніше проживеш життя, тим більше зможеш зробити.
Може, тепер він урешті дістається цього, може тепер щось зміниться і в його непростому житті?
Григір слухав і себе, вдивляючись під час екскурсії у вражаючі історичні пам'ятки Стамбула — Константинополя. Тут загинула під навалою Османської імперії чудова візантійська культура.
У величній підземній водоймі, що нагадувала велетенський палац у чарівному підземеллі, під кількома колонами екскурсовод показав їм великі різьблені брили ще вочевидь візантійського походження. На двох з таких брил були вирізьблені голови Медузи. На одній Медуза сміялась.
Григір ніколи раніше не бачив усміхненої Медузи.
Що таке зло? Що таке добро? Чому що служить? І коли і як служить краще? Що означала ця усмішка?
Колись Медуза була дуже гарною дівчиною. Такою гарною, що рівну їй красуню важко було знайти. Була вона донькою морських богів Форкія і Кето, які в свою чергу були народжені від бога води Понта — звідси назва моря по-грецьки "понт" — і Геї-Землі. У Форкія і Кето народились три доньки Ґорґони — Пефредо, Еніо і Медуза, які жили в підземному царстві Тартарі. Дві старші були безсмертні, а Медуза смертна.
Ґід, що розповідала історію Медузи, висока стримана суховата туркеня, видно добре і детально вивчила міф про Медузу, бо тисячі туристів задають тут нескінченні запитання.
То ж у підземному царстві і запізнала Медуза бога морів Посейдона.
Вони покохали одне одного, і втекли на землю, аби насолоджуватись своїм коханням. Спершу вони зустрілись на квітчастому чудовому полі, і певний час раділи тут своєму щастю, але змушені були згодом вернутися до своїх володінь за законами, в яких жили.
Згодом, однак, вони зустрічались знову і знову. Для своїх любовних утіх вони уподобали один з храмів богині Афіни, віддалений від людських поселень і майже завжди порожній.
Випадково Афіна дізналась про це, навідала свій храм і захопила в ньому блудників.
Розлючена богиня перетворила тіло Медузи на тіло потвори, а з чудового волосся Медузи Афіна витворила безліч дрібних змійок, що вились тепер навколо обличчя Медузи. Посейдон утікав від гніву Афіни разом з Медузою в море. Його не зміг зачепити гнів богині війни, але його кохану — так. Посейдон тримав Медузу на руках, коли тікав, обличчям красуня Медуза притулилась у страсі до грудей Посейдона і тому воно так і лишилось незаймане прекрасним. Медуза повернулась в Тартар потворою. Та попри все кохання її до Посейдона лишилось так само сильним і обличчя так само прекрасним.
Однак від її погляду тепер кам'янів кожен, хто глянув би на неї. Посейдон і далі кохав Медузу, мріючи про те, аби звільнити її від прокляття Афіни. Афіна знала це, і їй було мало помсти. Вона вислала славного воїна Персея, аби він убив Медузу. Дала йому свій блискучий щит, і багато інших чарівних причандалів. Персей дістався Тартару, і, дивлячись у віддзеркалення Медузи на своєму щиті, відсік їй голову, коли вона спала.
Він забрав цю голову з собою, й Афіна згодом прикріпила її на свій щит, тепер використовуючи погляд Медузи, як зброю.
Медуза, однак, була вагітна. Оскільки її тіло було спотворене Афіною, вона не могла народити, але коли Персей відсік їй голову, то з її шиї з'явилось двоє дітей — діти Медузи і Посейдона.
Один з них був славний воїн Хрісаор, ім'я якого означає "золотий меч".
Інший син Медузи і Посейдона був Пегас.
Оце так! Пегас — син Медузи і Посейдона? Це дивина! Про таке Григір ніколи нічого не чув!
Він слухав розповідь гіда дуже уважно, бо йому справді було цікаво і чомусь здавалось зараз надзвичайно важливим досконально пізнати історію Медузи і її нащадків.
Посейдон не раз виступав у образі морського коня чи морського кентавра, отож один з його синів і був Пегас, кінь, наділений чарівною силою.
Ім'я Пегаса пов'язують з Еос, богинею світанкової зорі, він є серед числа небесних сузір'їв.
Однак його головна справа — час від часу бувати на Олімпі і приносити туди для Зевса блискавки.
А також, як крилатий кінь він став пізніше символом високого духу, поезії, творчого натхнення, недаром упокорював Муз, а отже — це ваш бог, ваш символ, панове письменники, — усміхнулась наприкінці пані гід.
Чи знала Медуза, яку ціну вона має заплатити за кохання до Посейдона? Чи короткі миті кохання, піднесення, шалу, забуття довколишнього, минулого і майбутнього вартують спотвореного життя, і наступної жахної смерті?
Ґід не знала, чому саме Медуза із трьох Ґорґон була єдиною смертною.
Це було таємницею, певне і в міфології.
Врешті, не так це важливо, хто ти і звідки, важливо, який ти, що несеш у житті, ким стаєш, і що є твоєю метою.
За що усі платимо, коли нас спіткає нелюбов, розчарування, чиясь жорстока помста, чиясь зрада?
Чому усе людське буття складається з довгих химерних пошуків, очікувань, переймань, страждань, якщо ти прагнеш хоч би якогось ідеалу, навіть тимчасового?
Самозакоханість вбиває в людині людину, перетворює її на потвору, від погляду якої кам'яніє життя.
Чи не можна бути гарним і добрим? Чи не можна любити без озирання на реалії будня?
Легше і краще живе той, хто не дбає про вище, задоволений середнім, не чекає і не шукає, просто бере те, що підкидає життя.
Григір зітхнув, крокуючи в шерезі письменників, що жваво обговорювали принади підземної велетенської цистерни, раптом замислившись про себе, про своє хаотичне, сповнене марних пошуків і розчарувань життя, і враз спіткнувся й, аби не впасти, ухопився за веселого Пітера Курмана, що йшов перед ним.
Усі розреготалися, Григір теж, враз забувши про свої роздуми, і вже в автобусі, який правив до наступної стамбульської дивини, видатного, знаного на цілий світ ансамблю Топ Капі, замислився знову.
Чому Медуза сміялась під тими колонами?
Ці в морі, що плавають, круглі, прозорі, пливкі створіння, називаються медузами. Афіни — це тільки одне місто в Греції, нехай і столичне, а Медузи скрізь, у всіх морях… Тому що Посейдон? Завжди і скрізь Медуза, отже, лишилась із Посейдоном, тільки в іншому вимірі…
Пегас теж символ творчості у всьому світі. Все творче, отже, пішло від Медузи, від високого злету її почуттів і пристрастей, від її вірності Посейдону і спроможності вийти поза закони богів. І я теж, подумав Григір, усі ми, письменники, теж відтак завдячуємо нашим творчим пошуком, нашим неспокоєм Медузі…
Григір так і не зміг подолати думок про Медузу до самого вечора, вона раз по раз спадала йому на гадку, щось мучило його в погляді тієї Медузи, що сміялась, за цим стояла якась таємниця, вона була десь поряд, але Григір не міг її осягнути.
Це був останній день його перебування у Стамбулі.
Григір хотів було після екскурсії спочити трохи в готелі, але прийнявши душ, полежав з півгодини, одягнувся і вийшов у місто. Шкода було останнього вечора в таємничому, так і не пізнаному ним місті. Зустріч з письменницькою групою призначена була в ресторані "Чотири пори року" на восьму годину. Лишалось півтори години — погуляти, роздивитись трохи довкола, і зайти у "Чапі". Григір хотів побачити Лідію. Попрощатись, сказати кілька слів, просто її побачити.
Він подумки усміхнувся. Теж мені, можна сказати, романтична історія зустрічі двох земляків на далекому турецькому березі.
На вулиці до нього вчепився чистильник взуття, хлопчик років дванадцяти.
Григір відмовлявся чистити черевики, але малий не вгавав, плівся за ним і щось белькотів по-турецьки, бо англійською знав лише кілька слів.
Врешті Григір зупинився і вирішив його сфотографувати. Хлопчик розгубився, але сів на свій стільчик, як показав йому Григір, біля якоїсь вивіски з оголошенням при кав'ярні і Григір прицілився апаратом, і тоді, дивлячись на хлопчика, раптом збагнув, що він його вже десь бачив. Григір клацнув об'єктивом, хлопчик підвівся з місця, підійшов і показав на годинник на руці у Григора.
— Сім, — сказав хлопчик, — "Чапі", сім годин, Лідія. Григір витріщив на нього очі.
— Що? Звідки ти знаєш Лідію?
Хлопчик ствердно хитнув головою і показав напрямок.
— Йди! "Чапі"!
— Ходімо разом! — сказав Гри гір.
Хлопчик йшов з ним поряд, вже не питав про чищення взуття, не метушився, лише скоса зиркав знизу на Григора. Він був доволі приємний, хоч обличчя було важкувате, з рисами, які з хлопчачих вже переходили ніби не у підліткові, а зразу в чоловічі.
Враз він зиркнув на Григора гак, що у того аж мурашки поповзли по спині.
В погляді було щось приємне, дуже приємне і водночас вороже, навіть загрозливе.
Де він бачив такі очі? Такі чорні, великі, навіть важкі, розкосі очі, де він бачив цей погляд?
Григір внутрішньо здригнувся, роздратований зі своєї реакції на погляд малого.
— Ґуд бай! — сказав хлопчик. — Іди! Лідія! — Він показав угору, де містився ресторан.
Григір знизав плечима, і несамохіть на прощання провів рукою по голові хлопчика. Тепло дитячої голови і дотик цупкого короткого волосся знову здалися Григорові знайомими, але враз його аж пересмикнуло, немов якийсь струм вдарив у нього від голови дітвака, і Григір раптом захвилювався, його пойняв уже знайомий неспокій, якого долати він не міг.
Хлопчик знову зиркнув на Григора, широко усміхнувся і подався геть.
Дещо розгублений, Григір підіймався ліфтом на останній поверх до ресторану, гадаючи, що забагато справ і вражень в короткий час і тому реакції в нього на все вже неадекватні, голова наморочиться, треба сьогодні міцніше випити за вечерею і добре виспатися.
Він зайшов у передпокій ресторану і зупинився. Якраз сьома година. До нього підбіг офіціант.
— Ви самі? Хочете вечеряти?
— Ні… Я хотів би бачити Лідію…
— Лідію? Вона вже є.