Зі сходу йшла пахуча кедрова деревина й золото. У них було все, завдяки прекрасній богині їхнього міста, смарагдоокій, мудрій, відважній Інанні. Це вона не побоялась поїхати до самого Енкі й виманити в нього одвічні та могутні закони МЕ. А хто володіє законами, той володіє життям. Ось вона! Угорі, горить рівномірним, пишним вогнем. Здійняв руки до неба, потопаючи очима в його водах. Ця ріка — манлива, вічна, рухома й одночасно незмінна, повноводна, могутня. Вона годує їх, збагачує, як і земні ріки. Він це знає, як знали його діди. А люди, мов човники в цій ріці, пливуть собі та й пливуть, інколи борсаються і прибиваються якогось берега, але приходить час — і ріка манить, забирає до себе й відносить. Вони — вічні подорожувальники, і якої б слави, влади, багатства не досягнув отут, на одному з берегів, — коли води небесної ріки вирішать, що прийшов твій час, зануришся в їхній потік голий і босий, таким, яким вийшов із цього потоку. О, він давно зрозумів це сам і цьому вчив його мудрий дід. А всі оці дари, що закладають вони з кожним вельможею в усипальниці, зостаються в часі отут, на землі і в землі. Ні ріка небесна, ні підземні води Енкі не приймають їх. У водах розчиняється лише голе тіло.
Десь там великою підземною рікою пливе човен із його коханою дружиною й донечкою. Так і не встиг відчути у всій повноті батьківське щастя. Не встиг навіть насититися тими дарами, якими обсипає людину мить любощів. Так, одна мить. Солодка, млосна, всеохопна мить. Ще одна людська ріка, води котрої, бурхливі й нещадні, накривають із головою, від її хвиль не хочеш рятунку. Хочеш потонути, з'єднатися назавжди. У тих солодких, сповнених ніжности й шаленства, вичікування й нетерплячки, жаги й боротьби, непокори і відданости, водах вони виплекали свою доню. Такою краплинкою випірнула з материнського лона, маленькою, прозорою краплинкою, яка зародилась у злитті їхніх навіжених потоків.
Вони пішли майже разом, одна за одною, невдовзі після пологів. Ніякі заклинання, ніякі цілющі трави не врятували їх. Так вирішило небо: віддати їх підземній ріці. А тепер воно принесло йому оце крихке, худе, дикувате дівча з великими очима богині. "Дякую тобі, Інанно! Я не мав можливости пізнати любов рідної дитини, ані всю красу піклування про неї, тож тепер ти дала мені таку можливість".
Завтра він складе ще один славень в ім'я покровительки, ще одна ода слави увінчає її світлу голову. А сьогодні — ще одне спостереження, мовчазне спілкування з небом, цифри й позначки.
Його сніданок, як і вечеря, уже не був самотнім. Дівча у світлі дня, помите й доглянуте, світилося зсередини. Її шкіра здавалася тонкою вуаллю, котра оповивала якусь сутність у тілі поки що не зовсім виразної статі. Худющі, гострі плечі, так само ледь загострені горбики ще дитячих грудей, гострий ніс, довгі, худі, але міцні рученята. Дівча скидалося на тонке, але тверде лезо: торкнешся необачно — а поріже глибоко. Туніка звисала на ній, мов на жердині. Йому стало сумно: хто знає, як доводилося цьому створінню на її короткому віку.
У місті вони піклувалися про дітей. Навіть у простих землеробів діти були доглянутими й ситими, з веселими, безтурботними очима. А в цих очах, неймовірних і незбагненних, сховано щось більше, ніж в очах багатьох старців.
— Як спалося? — спитав.
— Незвично...
— Гадаю, ти задоволена?
— Ситий та доглянутий завжди задоволений.
— Мала такий досвід?
— Не зовсім. Але такими виглядають нагодовані вівці, — несмілива усмішка торкнулася суворих вуст.
— У твоєму плем'ї більше турбувалися про овець, — не спитав, а ствердив жрець.
— З них більший зиск.
— Це не зовсім так. Все, що створили боги, має свою придатність і користь.
Дівча стенуло плечима. Вона була на диво розумною від природи, але, як і кожен природній дорогий мінерал, вимагала зусиль: спочатку вичистити його від ґрунту й пороху, а потім надати правильної форми, вправно відшліфовуючи кожну грань. Що ж, це довга і клопітка робота, але в його грудях зародилася палюча іскра: він дуже хоче цієї роботи і навіть знає, що вона принесе йому насолоду.
— Віднині з тобою буде працювати вчитель, пізніше приєднається жриця храму. А коли будеш готова, приймеш і мої знання.
Дівчина дивилася на нього всепоглинаючим поглядом, так, мовби чіплялася за кожне слово не лише вухами.
"Вони — як криниці", подумав жрець і приступив до сніданку.
У храмі він із неймовірним натхненням та любов'ю таки написав славень на честь богині. Згадав і про Енкі, про подружжя Нергала й Ерешкігаль, хай будуть добрими до милих його серцю людей у своїх володіннях. І почав приготування з іншими жерцями до свята проводів Думузі у підземний світ. Підходив час літнього Сонцестояння.
Г отувалися славні і плачі за Думузі, численні жерці вправлялися на музичних інструментах, відтворюючи сумні мотиви розлуки Інанни та її коханого. Інші жерці складали цілі списки дарів. Дарів, які мали супроводжувати бога родючости у підземний світ, аби там йому було що їсти й пити, допоки Інанна знову не визволить його. Писали нові славлення ануннакам, які володіють усіма мертвими. Задобряли богів словами й дарами, аби піклувалися про тих, хто відійшов до підземного царства, не маючи дітей, котрі могли б подбати про їхнє існування там молитвою і пожертвою.
Всі дари буде закладено у човен, який перевезе божество через ріку, і його перевізник, Ур-Шанабі, теж одержить свою частину.
Жрець мав багато обов'язків і справ, він був одним із головних та відповідальних за традицію, за нерозривний зв'язок минулого з майбутнім. А водночас — вічний споглядач неба, астроном і астролог, геометр і математик, архітектор та поет, посвячений у традицію предків і тих, хто дарував людям первісні Знання.
Збігали дні. Він бачився зі своєю підопічною тільки вечорами і ранками, помічав, як чорніє її голова, й вона стає подібною на маленького їжачка. Спостерігав зміни у поведінці, впевненіші й управніші рухи за столом, поважне миття рук, неквапне прийняття їжі. Милувався отим казковим спалахом вогню в її очах, свіжим, здоровішим рум'янцем на щоках. Та на розмови часу в нього не було. Зрештою, вона має ще довгий шлях свого першого, підготовчого, етапу.
* * *
Минав час і разом з ним — літня спекота. Стікали за обрій задушливі зоряні ночі, клопіт ранків і турбота днів. До храму звозили дари полів: від різноманітних овочів — до золотого зерна пшениці, ячменю, проса. Все це рахували, вимірювали вагою, записували й закладали в комори. Щось має годувати взимку, щось має піти на продаж. Із чогось буде виготовлено борошно, цілющі напої й сушені смаколики. Ціле військо заклопотаних рахувальників із пильними очима й загостреною увагою снувало подвір'ям храму. Життя в зикураті мало свої ритми і свої правила. Тут навчалися нові рахівники добра, нові будівничі міста, нові складальники поем та славнів, нові володарі чисел і вимірювань, зрештою, нові жерці. Тут давали лад усім багатствам міста-країни, готували приписи для кращого зберігання сирів, створювали нові закони. Тут відбувалися церемонії, вершилися суди, тут вибирали нових правителів. Тут знаходили прихисток чимось обділені, а справедливість — чимось ображені. Тут гартувалися списи захисників міста. Інакше й не могло бути: зикурат — це центр Уруку, а разом із тим — його голова.
Жрець мав свою печатку із сердоліку, яку тепер доводилося використовувати безперестанно.
Уже минули святкування осіннього Рівнодення і жертвоприношення ануннакам, усі амбари пашіли здоров'ям і пахощами заливали двори храму. Чекали перших осінніх дощів. Жрець часто вечорами затримувався на даху свого будинку, розмовляючи з небом і зі своїми думками, втягував на повні груди аромати осінньої благодатної пори. Цей рік був добрим до них, багатим на все. Рік був добрим і до нього.
Він присів у своє крісло-гойдалку, й непомітно його здолав сон.
Була така глибока темрява, наче згасли усі зорі. Неначе він потрапив у підземне царство, туди, куди не проникає навіть найтонший промінчик світла. І було тихо. Тихо, аж довкілля дзвеніло приглушеним, незрозумілим звуком. Він намагався вслухатися в ту тишу, аби знайти хоч якийсь рятунок, бо його зненацька оповив страх і морок. Зловісний і первородний. Крутився в усі боки, розводив руками, мовби хотів торкнутися чогось... Опори! Якоїсь опори, бо не розумів, ні на чому стоїть, ані чим дихає. Порожнеча. Здається, він у порожнечі, темній та глухій. Але, на диво, груди його помалу починали вільно наповнюватись повітрям — і минала первинна паніка.
Тиша... Вона все-таки лунала! У стані спокою й довіри, які прийшли до нього не відомо звідки, він починав краще чути її голоси. Тонкі, ніжні, заспокійливі. Мовби це була музика раю. Вона звучала все чіткіше, і здавалося, що навколо нього розливаються не звуки, а веселка: всіма тими кольорами, що над Євфратом після грози. Та ні... Кольорів було набагато більше, яскравіших і тьмяніших. Вони то виникали перед очима виразними барвами, то танули, немов туман. Зненацька все довкілля заграло кольорами й забриніло нотами. Він ніколи не чув і не бачив чогось подібного. Здається, ноти були кольоровими, а колір звуковим. Візерунки переливалися з одного в інший чудернацькими, дивовижно гармонійними схемами! І невідомі інструменти звучали з-під невидимих рук.
"Тут усе.... тут усе...", — почув він приглушений голос, який линув не звідкись, а звучав безпосередньо в його голові. "Ти впізнаєш мене?.. Ми йдемо цією дорогою разом...". Голос губився, і він бачив уже блискучу від білого сяйва дорогу, широку та простору, якій не було кінця і не було початку. Він несміливо ступив на ту дорогу й пішов. Хтось тепло торкнувся його руки, і він стрепенувся...
Розплющив очі й побачив зоряне небо над головою. На вустах ще застигла усмішка і відчувалося тепло доторку тієї руки. Він згуста бачив сни, іноді дивні та пророчі, але цей був особливим і надто вже живим. Так, живим! Відчував усім єством, боячись поворухнутись, аби бодай отак затриматися ще на мить там, щоб ще раз відчути, що все те було насправді. Враз відчув щось інше поряд, різко повернув голову. Це була вона, сиділа схрестивши ноги майже поруч і дивилась на нього широко розплющеними очима.