Проти переконань

Люди відійшли, погубилися десь їхні нащадки, але імена, дати й велич були задокументовані на камінних сторінках цвинтарного літопису.

Уздовж алей, скриті за розбуялою зеленню, німо страж­дали камінні почорнілі й повищерблювані постаті святих мучеників, тут і там у зелених тінях біліли смутні постаті мармурових янголів, що застигли в нерухомості при ки­данні на могили таких же застиглих в леті й нерухомих рож та лілей, у своїм вічнім болі німіли епітафії, які вже більше не зворушували нічийого серця.

Серед цього занедбаного світу віджилих смутків, роз­пачу та жалоби Березовський був єдиним живим винятком зі свіжим болем у грудях, і цвинтар, як не можна ліп­ше, відповідав його бажанню — поховати те, що могло вмерти. Ігор чинив кривавий ґвалт над собою, вириваючи з серця своє перше кохання, а біль, що його відчував при тому, здавалося, відбивався на почорнілих і повищерблю­ваних обличчях мучеників, на білих постатях смутних мар­мурових янголів і відживляв свіжою кров'ю мертві слова давніх епітафій.

Був так зайнятий собою, що не помічав життя, яке бу­яло і кипіло понад мовчазними могилами. А воно йшло своєю дорогою і поставало у нових формах і нових про­явах саме над цим місцем, де витала смерть. Свердлили ти­шу своїми тонкоголосими сопілками солов'ї, даючи зна­ти цілому світові, що саме тепер у м'якеньких гніздах від­бувається велике таїнство у сірих горошинах яєць; прудкі метелики грали й парувалися, розгортаючи і звиваючи бар­висті стрічки свого лету, і крізь м'яку верству перетлілого торішнього листя пробивалися наверх ніжно-бадьорі па­гінці нових зел і квітів.

Та Березовському це все було байдуже. Він навіть не помічав, що ліворуч від нього, по другому боці алеї за великим гробівцем, зложеним на подобу гроти з великих брил каміння, нишпорили за чимсь двоє дівчат й кидали в його бік цілком виразні зачепливі погляди. Чи вони прийшли раніше від нього, чи пізніше, — того Ігор не за­уважив. Він взагалі напевне ніколи б про них не знав, ко­ли б не сталося чогось зовсім несподіваного.

— Нате вам! — впало просто перед ним, і він, підвівши очі, побачив перед собою зовсім молоденьку дівчину, що простягала йому китичку білих фіалок.

Можна було б сказати, що Березовський страшно зди­вувався, коли б він в цю хвилину не знаходився думками так далеко. Але він попросту не розумів нічого, і сидів не­рухомо далі, поглядаючи непритомним поглядом то на дівчину, то на простягнену до нього китичку. А дівчина, стоячи з простягненою рукою, так нестерпно червоніла, що на неї аж шкода було дивитися.

— Не хочете взяти? — спитала, паленіючи від сорому.

— О-о, дуже дякую... — врешті обізвався Березов­ський, приймаючи квіти. — Тільки, з якої ж це нагоди?..

— Без нагоди, так... Моя товаришка сказала, що я нізащо не насмілюся. А я взяла і... — дівчина мобілізувала всю свою відвагу, бажаючи показатися сміливою, але полум'я ніяковости й стиду, що заливало її обличчя, зв'яза­ність рухів і тремтіння голосу свідчили якраз про щось протилежне. — І... Хіба ж у цьому є щось поганого?

— Поганого? Звичайно, нема, — мимовільно усміхаю­чись, заспокоїв її Ігор таким тоном, як заспокоюють ді­тей. — Це навіть дуже мило з вашого боку. Дякую...

А сам пильніше дивився на свою кумедну знайому. Мала яких років п'ятнадцять, або шістнадцять — не біль­ше, була дуже гарненька, але її рожева сукня в червоні рожі, оздоблена якимись недоречними і скупо зморщеними (ясно ж — брак матерії!) шлярками, що стирчали на всі боки, виглядала жахливо. Темно-каштанове волосся, за­плетене в дві не дуже довгі, але грубі коси, злегка кучеря­вилося над чистим чолом, а біля вух було підрізане у дав­но вже немодні "пейси", що надавали обличчю простаку­ватого вигляду. Взагалі дівчина виглядала типовою мі­щанкою з передмістя і була тільки додатком до своєї мі­щанської сукні. Її врода, занадто пересичена барвами, на­гадувала копію з дешевого літографічного образка "ти­пової красуні": мала личко, як то прийнято казати, "кругленьке й рум'яненьке, мов яблучко", ясні карі очі "мов зорі", "коралеві устонька", брови рівні й чорні, "як шну­рочки", зуби "як перли", — от лишень додати вишивану сорочку, керсетку, квітчасту спідницю, намисто на шию — і готова тобі "тихенька Галя", або "соромлива Маруся" з сентиментально-побутового роману дев'ятнадцятого сто­ліття. Без жадного ґанчу[1], без найменшого відступу від шабльону — все, мов на замовлення. Березовського аж замлоїло, ніби відчув в устах смак сахарини.

Друга дівчина стояла оподалік на доріжці й порскала сміхом, якраз настільки голосно, щоб звернути на себе увагу, але й не так, щоб кокетерія перейшла всі межі. Її го­лова з віддалі скидалася на щойно випалений шаршавий горщик з червоної глини, на якому дотепний карикатурист тицьнув двома плямами широко розставлені блакитні очі, крутнув на місці носа підковку, а під нею, щедро мазнувши карміном, провів довгу лінію з краю в край. Для допов­нення карикатурности образу на оберненому догори денці цього горщика жовтів жмуток розчесаного клоччя, що звисало аж на вуха і спереду було прищеплене претензійною шпилькою.

Поки Ігор критичним зором розглядав непрошених порушниць своєї задуми, дівчина, що стояла перед ним, видимо, мучилася, не знаючи, як скінчити так нещасливо почату розмову. Було виразно по ній пізнати, що найохотніше чкурнула б, скільки духу. А все ж кріпилася, робила героїчні зусилля і, шукаючи виходу з нестерпної ситуації, додала зовсім недоречне пояснення:

— Це — білі фіалки...

— Не може бути! — вдав здивованого Ігор. — А я ду­мав, що вони фіалкові... Гм... Дивно... І де ж ви їх знайшли?

— А он там... — не помітивши клинів, простодушно відповіла дівчина й показала в бік гроти. — Раніше їх була тьма-тьменна, але хтось повиривав з корінням.

Інший хлопець напевне скористав би з нагоди і нав'я­зав би з цієї розмови знайомство. Але Березовському тепер були осоружні всі жінки в цілому світі, а тих дві дівчини, що його зачепили, зокрема. Дивився на ту, що стояла пе­ред ним, і бачив Зою. Яка ж страшна різниця! О, Зоя ніко­ли б не зробила такої незугарної дурниці! Це не означає, що у неї не вистачило б відваги на щось подібне. Навпаки, в її характері лежало — робити всякі безумства, але вона уміла їх робити граціозно, з певністю, з невимушеною усмішкою, перетворюючи кожний найбільше ризикований крок в неповторну оригінальність тільки їй одинокій при­таманної вдачі.

Зоя!.. Холодна розумом, але гаряча серцем, одверта до безстидства, егоїстична, вирахована, жорстока, але все ж непереможно приваблива жінка...

Тим часом бідне дівча стояло ні в сих, ні в тих, і пала­ло під критичним оглядом Березовського. Раптом воно підшморгнуло носом, зігнулося і, діловито підкотивши подолок сукні, підтягнуло панчоху. Зробило це зі зворуш­ливою простотою дитини, несвідомої ні гріха, ні сорому, і треба було товаришці аж розреготатися на ціле горло, щоб воно спам'яталося. Тоді крикнуло з переляку голосом чайки, крутнулося на п'яті й помчало до товаришки. А та, вхопившись за голову й хиляючись від реготу, вже гнала наперед, і незабаром вони обидві щезли в глибині алеї.

Березовський іронічно подивився їм услід і з несмаком скривив уста: міщанки. Одна, ота, що стояла здалека, вид­но, хитра, як лисиця. Нема сумніву, що саме вона хотіла йото зачепити, але не дуже то надіялася на свою зовнішність і тому послала цю другу. А те дурне теля й послухало. Одне хитре, але дурне, та ще й бридке на додачу. А друге щире й гарне, але ще дурніше.

Ха, от і "романтична пригода"!..

Ігор з досадою підвівся. Цей глупий випадок мав бо­дай ту добру сторону, що розпорошив його увагу, скуп­чену довкола неактуального вже питання. Адже ясно, що з Зоєю, раніше, чи пізніше, мусіло скінчитися саме так і ніколи не інакше. Вони обидвоє здавали собі справу, що їхній роман був лише гарним, гостро-хвилюючим епізодом, але нічим більше. Тепер Ігор уже не приплющував очей на один випадок, про який не любив згадувати. А було воно так:

— Знаєш, Горю, — сказала одного разу Зоя, — я ніяк не можу зрозуміти тих дурнів, які ходять реєструватися до ЗАГС'у. Одже це — страшна образа для людської амбі­ції! Чи ж не ліпше попросту вивісити на видному місці оголошення такого змісту: "Ми, нижчепідписані, подаємо до прилюдного відома, що з такого і такого числа, такого місяця і такого року починаємо наше інтимне життя"...

Ігор спочатку усміхнувся, а потім пригорнув до себе Зою і, заглядаючи їй глибоко в очі, сказав:

— Моя королева, як і личить бути королеві, горда. Але вона не лише горда — вона розумна і послідовна. Так, Зоє, любов не потребує ніяких реєстрацій, а співжиття без любови буде тільки розпустою, хоч би її й тисячу разів оформити в ЗАГС'і чи деінде. Справжній шлюб — це повне поєднання двох кохаючих істот.

— Н-ну, не зовсім... — якось змішалася Зоя і визволи­лася з його обіймів. — Все ж таки сторони мусять дати як собі, так і людям, право називати себе супружжям.

Ігор від цих слів почув холод, що стягнув його облич­чя в непорушну маску й остудив цілком його недавній по­рив. Стало йому соромно й гірко: Зоя виразно підкреслила, що вони подружжям не були. Та він і сам того ніколи не думав. Але в цю хвилину Зоя повинна б була сказати щось ніби: "От ми, Горю, є справжнім подружжям, хоч про це ніхто не знає". Вона ж натомість сказала щось зовсім іншо­го — і це його заболіло. Боліло тим більше, що Зоя вже не питала, "чому Зевс має бліде лице і тверді уста", ані не дала найменшої надії на те, що колись і вони будуть називати себе подружжям, — не сказала нічого взагалі.

Попрощалися після урваної розмови дуже стримано, й Ігор потім довго ходив по місті, передумуючи все сказа­не. Врешті, прийшов до висновків, що справді не пора афішувати свої зв'язки. Бо й для чого? Про родину ж він не міг зараз мріяти, поки сидів на шкільній лаві. То ж чи не краще тішитися таємним коханням? Чи не був він гордим уже з самого факту, що Зоя вибрала саме його, бідного студента педагогічного інституту? Правда, він був красенем, його уважали найгарнішим мужчиною в місті, й не лишень жінки, а часто й чоловіки задивлялися на його вроду. Але все ж стати коханцем Зої Колосовської — відомої красуні й доньки видатного лікаря — на це треба було мати щастя.