Знала, що тут живуть хижаки, але вміла ховатися, вміла знаходити дорогу, вміла відчувати й завжди безмежно поважала його. Це все прищепив мені батько. Я пам'ятаю, з якою любов'ю він показував мені трави та розповідав, що вони лікують.
Завдяки йому я з дитинства мала звичку не рвати квітів просто так, не робити вінків і не прикрашати зірваними рослинами житло. Я любила сади, особливо королівський. Але після смерті батька вхід туди став для мене закритим.
Я відчувала, як починається жар. Мої очі шукали три рослини, з яких я зазвичай робила мазь. У лісі я зможу хіба що пом'яти листя і прикласти, а після цього надіятися, що не помру. Перші дві я знайшла майже відразу: вони росли повсюдно. Третю ж слід було шукати у болотистих місцях, низько до землі; потрібно було буквально плазувати по-зміїному, щоб її помітити. Я важко зітхнула і почала свій пошук.
Розділ 2
Сонце піднялося вже високо. Я брела лісом. Голова дуже сильно боліла, в очах двоїлося. Батько мене вчив виживати, і я виживу. Мені думалося, що коротенький перепочинок допоможе набратися сил для нового ривка, тож я присіла буквально на хвилиночку. Але коли зібралася вставати, сонце вже зайшло за дерева.
Мій одяг забруднився, я смерділа як свинарник: повзаючи під кущами, кілька разів втрапляла у вогку землю і заляпала штани болотом. Очі втомилися від нескінченної напруги, мені ставало дедалі гірше.
Я глянула на руку — величезна кірка з жовтувато-білястими краями, що вкривала рану, мала огидний вигляд. Що б зробив батько? Я заплющила очі й уявила його поруч. Це завжди допомагало заспокоїтися і знайти правильне рішення. За спиною почувся ледь вловимий звук, схожий на шипіння. Я здригнулася.
Тут, унизу, вже збиралися нічні тіні. Я напружила зір, щоб роздивитися, звідки йде звук. Підкравшись до найближчої сосни, я побачила двох змійок — чорну і білу. Біла потрапила в капкан.
У нашому королівстві зміїна отрута високо цінувалася. Нею лікували рідкісні та складні хвороби, але зустріти змій було непросто, а спіймати — й того складніше. Тому існувало змієловче ремесло та спеціальні капкани змієловки, що зливалися з листям рослин, які росли біля боліт. Що година, то й новий клопіт.
Дивлячись на змій, я не відчувала страху, хоча мене здивувало, що чорна не намагалася атакувати, а лише трохи підвелася. Біла теж, хоча їй було складно: голова заплуталася в капкані. Щоб розплутати, потрібен був ніж. Я пошарила здоровою рукою по нижніх кишенях штанів. На щастя, мій "малюк" — крихітний мисливський ножик — був на місці, хоч я боялася, що поки плазувала по землі, він випав. Коли я його підняла, обидві змії насторожилися.
— Я не вчиню вам зла, — пообіцяла я, вправно розрізаючи сітку біля змійки. — Була б моя воля — знищила б усі змієловки в королівстві, — біла змійка обережно, трохи невпевнено, поворухнула головою. Чорна підповзла до неї й обвилася навколо її тіла.
— О, так у вас кохання! — усміхнулася я. — Напевно, нестерпно боляче бачити, як твоя кохана чи коханий у біді, а ти не можеш нічим зарадити, — я зітхнула.
Згадалися тітчині слова про сина м'ясника і заміжжя. Останнє, чого хотіла я в цьому житті, — це вийти заміж. Дивлячись на руку, я гірко усміхнулася: можливо, доля вбереже мене від цього, подарувавши смерть у лісі?
Поки я вела внутрішній монолог, змії зникли. Я подивилася на змієловку і мало не закричала від щастя: під нею росли квіти, які так були потрібні для зцілення. Нарвавши пелюсток, я перетерла їх в долонях і приклала до рани.
Думаю, якби вчора Бородань вилив мені на руку бульйон, я б відчула легке пощипування порівняно з тим, як пекли ці ліки. Мене всю ломило від болю, я закричала і впала на землю, бо було важко стояти. Рот наповнився присмаком заліза — я прокусила губу до крові.
Притулившись до стовбура дерева, я важко дихала, по лобі величезними краплями котився піт. Тільки зараз я зрозуміла, що весь день не пила і не їла. Проте голоду не було, тільки дика спрага. До річки йти далеко, але десь поблизу має бути струмок — здавалося, я чула його шум.
На ліс уже опустилася ніч. "Хвилину передихну і піду", — подумала я, заплющуючи очі. Мені наснилося, що змійки повернулися і повзали по моєму тілу, а навколо розливалося дивне світіння. Потім вони сплелися і ніби заповзли під шкіру, а точніше — в рану. Тіло охопив жар, а потім страшний холод.
Я прокинулася від щебету птахів. Сонце піднялося і висіло десь у соснах. Одяг промок наскрізь. Я подивилася на свої забруднені штани та чоботи. Сорочка була розірвана в кількох місцях, волосся збилося в ковтуни, як у вівці під хвостом.
Рука! Моя рука! Рани як не було. Навіть шраму не залишилося. Як таке можливо? Я терла передпліччя, не вірячи своїм очам. Звісно, трави виліковують, і я добре знала всі стадії зцілення, але жодна трава не позбавить ран за ніч. Ще й безслідно!
Я озирнулася — ця частина лісу мені не була знайома. Шум струмка привернув мою увагу. Я дуже хотіла пити, та й помитися хоч трохи не завадило б.
Дійшовши до води, я вгамувала спрагу, поїла ягід аронії, що росли біля струмка, і почистила, як змогла, одяг. Озирнувшись ще раз, впевнилася, що точно не знаю цього лісу, і треба вибратися з нього якнайшвидше. Йти туди, куди тече вода, — найкраще рішення. Це я знала з дитинства і, не вагаючись, пішла вздовж кришталево чистого потоку.
Минуло багато часу, перш ніж за деревами показалися будинки. У мене ще не було плану, куди саме я піду, коли вийду з лісу. Ступивши на кам'яну дорогу, я натрапила на двох вігіліїв. Один із них подивився на мене підозріло і запитав:
— Хто ти? Що робила в лісі?
Вігіліїв я не любила і ще за життя батька знала, які вони безчесні. Я назвала своє ім'я і сказала, що заблукала. Виявилося, що за ніч я пройшла підозріло багато і тепер була дуже далеко від свого села.
Перший вігілій звинуватив мене в тому, що я полювала. Він почав смикати мене за одяг і нишпорити по кишенях. Мій ніж миттєво опинився в його руках. Мене схопили та повели до в'язниці. Ідучи вулицями, я розуміла, що не впізнаю їх — я тут ніколи не бувала. Проходячи повз мандрівних циркачів, я спробувала втекти й загубитися серед натовпу. Але мене впіймали й сказали, що я зробила тільки гірше: тепер мені світить камера тих, хто чекає страти. Опинившись у в'язниці, побачила ще чотирьох жінок, одна з яких виглядала нездоровою.
— Чого ви тут? — спитала я її.
— За крадіжку. Мої діти хворіють, двоє вже померло. Мені були потрібні ліки, — відповіла вона і заплакала.
Моє серце стислося від жалю. Торкнувшись її плеча, я мовила:
— Ви теж хворієте. Я бачу, у вас жар. І вже не перший день, — я поклала долоню на її лоб. Він здавався розпеченим.
— Нас завтра усіх стратять, тому яка вже різниця? — сказала зажурено жінка.
— Це ми ще побачимо, — заперечила я і покликала стражника, що стояв неподалік. Моє прохання надіслати листа королю від імені одного з кращих генералів його розсмішило. Я вирішила пізніше спробувати ще раз — хоча б хтось зі стражників відгукнеться на моє прохання. В будь-якому випадку я намагатимусь звідси втекти.
Я знову подивилася на хвору жінку. Треба спробувати їй допомогти. Порившись у кишенях штанів, я знайшла кілька листочків трави, яку зірвала в лісі. Саме вона з тих трьох, потрібних для зцілення ран, мала здатність знімати жар. Але того, що я нашкребла, не вистачило б для лікування. До того ж її треба було заварити. Але де взяти окріп? Я важко зітхнула і запитала в однієї зі співкамерниць, коли буде обід чи вечеря. Та відповіла, що десь за годину, і це буде пустий суп. Що ж, краще, ніж нічого.
Коли його принесли, я висипала листочки у гарячу рідину й віддала хворій жінці. Вона випила і лягла на мішок із сіном, який слугував ліжком. Я сіла біля неї та поклала руку на плече. Чому не можна зцілювати дотиком руки, як у казках? Якби був живий батько, я б, певно, пішла вчитися медицині.
Дивлячись на нещасну, що лежала з заплющеними очима, під якими залягли сірі тіні, я думала про те, скільки б мені довелося розділити чужого болю, якби я стала лікаркою. Чи витримала б я його?
Листя мало б подіяти, адже суп був достатньо гарячим. Обережно погладжуючи плече жінки, я уявляла, як ліки зцілюють її, а тепло моєї руки це прискорює. Жінка заснула. Я задрімала біля неї й прокинулась серед ночі від грюкоту — до сусідньої камери привели нових в'язнів.
Ніч видалася ясною — я ще не бачила такого великого і красивого місяця. Милуючись ним через вікно камери, я уявляла, як лежу на лісовій галявині серед квітів. Моя рука піднялася — і здалося, що місячний промінь цілує її. По спині пройшло легке тремтіння. Я спробувала ще раз, але нічого не сталося. Напевно, краще спати. Зранку буде відомо, що на нас чекає. Але яка ж прекрасна моя, сподіваюся, не остання ніч на Землі!
***
Весь наступний день пройшов у очікуванні. До нас час від часу приводили нових жінок. На страту нікого так і не забрали. Жінці, яку я вчора намагалася вилікувати, дійсно стало краще, але їй треба було ще випити відвару. Я пройшлася по кишенях і засмучено скривилася — жодного листочка не залишилося.
Під вечір я, на свій подив, виявила, що жінці стало ще краще, хоча ніяких ліків вона, звісно, не приймала. Коли стемніло, я знову почула гуркіт — це вже були двері нашої камери. Усіх, окрім мене, вивели. Я кілька разів спитала стражників, що це означає, доки один не процідив крізь зуби:
— Завтра їх усіх стратять.
— А зі мною що буде? — запитала я, відчайдушно дивлячись на нього.
— Завтра взнаєш, — відповів він і гидко зареготав.
Двері камери зачинилися. Я стала навпроти вікна і похнюплено дивилася на небо. Ніч знову видалася ясною і напрочуд зоряною. Дивлячись на місяць, я намагалася розгледіти щербинки — мені здавалося, що це найдосконаліше, що існує у світі. Сонце недоступне — воно обпікає своєю красою, а ось місяць — ні, місяць дозволяє милуватися ним і ніжитися в його променях.
Я знову подумки перенеслася на квіткову галявину. Стокротки! Як же їх багато! Під ногами вся трава ними наче поцяткована. Чиясь рука ласкаво погладила моє волосся. Від неї пахло ягодами — такий п'янкий аромат з ноткою терпкості. Це ж суниці! Так, запах суниць.