Мені щодня приходили сувої з важливими свідченнями щодо подій у домінії, королівстві та за його межами. Вельможі мали можливість отримувати новини напряму до своєї бібліотеки, у той час, як звичайні фейрі купували їх у головній міській бібліотеці, що розташовувалася на центральній площі Акуллору. Я завжди багато читала, щоб бути в курсі новин та змін у світі. Мені подобалося бути обізнаною в усьому, що мене стосувалося або могло торкнутися. Знання давали відчуття озброєності.
Закінчивши з листами й новинами, я спустилася до оранжереї — свого улюбленого місця, де збиралася зустріти дядька Ренаджа. Її на весілля подарував мені чоловік, щоб наповнити моє життя у сніжній та похмурій домінії Гласієм кольорами та ароматами півдня — у Вольтрії я жила в теплій, сонячній частині королівства, де завжди буяли квіти. Про моє походження він теж знав: домінія Каміння була розташована на березі океану. Гранатові й цитрусові дерева, кактуси й пальми у мене завжди асоціювались лише з нею. В оранжереї їх посадили з перших днів, і я не могла натішитися кожним кущиком й квіточкою. Поступово добра частина приміщення відійшла під гібіскуси, жоржини, соняшники та інші квіти, які нагадували мені сонце.
На підвіконнях, подібно факелам, квітли вогняні гладіолуси та клівії, трохи нижче тяглися полиці з чорнобривцями, чий солодко-пряний аромат завжди відчувався насичено й терпко. По сусідству росли п'янкі лілії, велетенські пелюстки яких ніби поцілувало сонце, і вони вкрилися густими веснянками. На найнижчому ярусі радували око пишні шапки циній, хризантем та газаній. Я вже й забула вигляд колон та арок — настільки густо їх оплели жовтогарячі настурції та троянди з крихітними бутончиками, які наповнювали оранжерею медовими ароматами. В ній пахло літом, теплом і сонцем. Я підживлювалася цією світлою струмливою енергією, поки бувала тут. Нерідко, торкаючись пелюсток, подумки переносилася на набережну Аквамарина, повітря якої було насичене ароматом солоної води, і блукала нею, роздивляючись арки, вкриті бугенвілліями, та скульптури, обплетені квітучими ліанами.
В оранжереї також стояв великий камін і дві софи обабіч. Навпроти нього — шкура ведмедя та з десяток подушок. Я любила лежати на них, роздивляючись смарагдове листя ліан на стелях. Особливо вночі. У зимові місяці тріскучий мороз вкривав скло інеєм, і зорі, які я бачила крізь цю діамантову вуаль, набували чарівного сяйва.
Насолоду від тиші й гармонії могли порушити лише монстри, які прибігали із Зеленої зони: їх манив мій оазис серед снігу. До кордону з нею було менш як тридцять тисяч кроків. Для монстра — не відстань. На щастя, лізли переважно малі, але вони примудрялися прогризати дірки в стінах, залізати всередину та об'їдати соковиті пагони й солодкі бутони. Я не боялася цих створінь: чоловік свого часу навчив мене спритно управлятися з косою — гострий клинок перерубував голову або тіло шкідника навпіл. Далі монстр уже небезпеки не ніс. Проте так легко вбити можна було лише вчасно помітивши загрозу. Якщо ж чудовисько беззвучно підкрадалося і, зачаївшись, вибирало вдалий момент для атаки, шанси вижити падали майже до нуля.
Раніше вони приходили вкрай рідко, але останнім часом дещо змінилося: їх чомусь усе більше приваблювала моя оранжерея. Я розв'язала цю проблему — купила у місцевого жерця Меритія магічні сітки та впіймала кількох монстрів за декілька днів. Їх одразу ж убив мій охоронець. У палаці вартових було чимало, але до свого улюбленого місця мені не хотілося підпускати незнайомців, тому вони чатували в саду, неподалік від дверей до оранжереї.
Здавалося, незвані візити із Зеленої зони припинилися, проте з місяць тому одну з сіток хтось порвав. Тоді я переступила через свої переконання і дозволила охоронцеві ночувати всередині. Уже через декілька днів знайшла його мертвим. Судячи з виїдених мізків нещасного, він зіткнувся з прінкаєм — це той, що стрибає жертві на голову і хвацько розколює череп, ніби яйце, аби поласувати його начинкою.
Довелось найняти іншого охоронця. Проте і з ним трапилася така ж халепа, хоч і не від прінкая. Зараз в оранжереї сидів третій, і я вже була готова почути, що і його загризло чудовисько.
Увійшовши до оранжереї, я застала охоронця біля каміна. Він сидів у кріслі, яке принесли спеціально для нього, щоб той не користувався софами, оббитими дорогою тканиною. Чоловік ліниво крутив у руках кинджал, роздивляючись різьблене руків'я. Помітивши мене, підвівся, привітався і спитав, чи не заважає. Я не любила зайвих вух, тож попросила вийти.
Розмістившись на подушках навпроти каміна, знову задумалася про Моракса. Турнір в Акуллорі був ідеальною нагодою — я знатиму точний час його прибуття і цього разу впіймаю брата, хоч яким невловним той не здавався. Мої спроби побачитися почалися одразу, як я дізналася про зникнення магічної шкаралупи над домінією Каміння. Однак куди б я не прийшла, Моракс або зникав, або скасовував візит.
Опинившись зі мною віч-на-віч, він не стане тікати. Я мимоволі зітхнула — найміцніші скелі домінії Каміння були м'яким податливим оловом у порівнянні з характером мого брата. Про нього багато пліткували: називали безжальним, зарозумілим і непоступливим. Для мене це не було відкриттям — найгірші чутки не передавали й третини того, що про Моракса знала я. Він умів завдавати болю у власний чудернацький спосіб, який я називала витонченою жорстокістю. Моракс говорив зверхньо та холодно, майже не рухаючись, чим виказував глибоку байдужість, що викликала відчуття гнітючої нікчемності й бажання вмерти тієї ж миті. Минуло двісті років, а я досі не забула, як усередині мене все вкривалося кригою, варто було почати з ним розмову.
Однак я знала дещо цінне: Моракс керувався зиском у всьому, що робив. Це підкріплювало мої сподівання на те, що з ним можна домовитися. Я безупинно сушила голову: як повести бесіду так, щоб він побачив у моєму поверненні вигоду? Запропонувати йому угоду? Але що я можу дати? Одружитися з кимось зі знаті? Я досі для них опальна. Та й не хотілося б виходити заміж за тих, хто, можливо, причетний до смерті моєї матері.
Двері легенько скрипнули, і з морозного саду увійшов усміхнений Ренадж у хутряній накидці та високих засніжених чоботях. Я підскочила і побігла до нього, сміючись, як дівчисько.
— Мила моя Елу, — протягнув він вдоволено, цілуючи мене в обидві щоки, — як я за тобою скучив! Не вірю, що нарешті побачилися.
— Я теж, дядьку, — похитала головою я, пританцьовуючи на місці від радощів. — Дуже чекала твого приїзду. Ти ж залишишся на ніч?
Я подивилася на нього з надією і за жалем, що блиснув у його очах, зрозуміла, що ні.
— Мені прикро, крихітко. Маю їхати, бо зранку в Ардорі аудієнція з верховним правителем. Але пробуду з тобою весь вечір.
— Ти, певне, голодний. Зараз покличу слуг.
Я миттю торкнулася намиста, що висіло біля дверей. Виготовлене зі спеціальних камінців, які передавали звук на відстані, воно слугувало зв'язком зі слугами на кухні. Тільки-но я покрутила його, як уже через кілька хвилин до оранжереї вбігла служниця й, отримавши мій наказ, хутко вийшла.
— Розповідай, що нового,— я запросила дядька до каміна.
Він зняв накидку і начепив на вішак біля дверей. Я замилувалася його ошатним вбранням: як завжди, у бездоганно зшитому костюмі кольору гіркого шоколаду і сорочці відтінку пряженого молока — скільки пам'ятаю, Ренадж завжди вважався неабияким чепуруном.
— Я бував у Лісітеї, — почав він. — Проте не в Аквамарині, на жаль, — його очі знову подивилися із легким сумом.
Я зітхнула:
— Бачив когось з аристократії?
— Лише генерала Данделлона та міністра Оріакса. Ясна річ, я нічого не питав щодо… — він кашлянув, — твого повернення. Про це варто говорити лише з Мораксом.
— Звісно.
— Я привіз тобі смаколики. З домінії Каміння, — я з радісним здивуванням подивилася на нього, на що мій гість одразу ж уточнив: — Купив їх у столиці Лісітеї — Тефіді. Там тепер теж є правитель. Аррон.
— Здається, це син колишнього правителя домінії Мистецтв, — пригадала я.
— Правильно, — кивнув Ренадж. — Намісників, які століттями засідали в столиці й представляли домінії Лісітеї, Моракс стратив.
— За яким правом? — мене вразила ця новина. Звідки у мого брата стільки повноважень?
— У тому-то й справа, що ні за яким, — зітхнув він. — Не скажу, що небезпідставно. Він усе провернув цілком законно, але вони з Тіарнаном…
— Син Дорнана, колишнього правителя домінії Опівнічного Місяця?
— Саме він. От вони удвох і підминають Лісітею під себе.
— Ти вбачаєш у цьому небезпеку?
— Для Еніфії — ні. Та й для Вейрерії навряд чи. Однак ці двоє — дуже сильний союз, — на обличчі Ренаджа була добре помітна збентеженість. — Правитель столиці теж із ними, до речі. У їхніх руках зосереджено дуже багато влади, — дядько похитав головою, — і намірів її збільшити.
Тим часом служки принесли їжу на тацях і накрили невеличкий стіл.
— Мені не дає спокою одне питання: як інші правителі Лісітеї пробачили моєму братові? Він же син і племінник двох загарбників, які вбили майже усіх правителів під час Великої війни.
— Йому й не пробачили, крихітко. Моракс — хитрий жук і вміє домовлятися на вигідних умовах.
— Які вигідні умови можу запропонувати я? — я заглянула йому в очі, шукаючи там відповіді.
— Не поспішай, — мовив він дуже серйозно. — Ще встигнеш придумати, що запропонувати. Спочатку зустрінься, щоб показати, якою ти стала. Підготуйся до розмови. Ти не повинна мати вигляд тої, що втратила надію. Ти не у відчаї, золотко, — Ренадж пестливо погладив мою руку, дивлячись у вічі. — Ти процвітаєш у нових умовах. Однак бажаєш отримати те, що належить тобі за правом. Не говори з ним зверхньо, проте й не принижуйся. Ти — принцеса, — останнє він сказав з теплою усмішкою.
— Наполовину, — всміхнулась у відповідь я.
— Твій характер робить тебе повноцінною, — Ренадж ніжно погладив мій зап'ясток. — Ти стала частиною вищого світу Вейрерії, куди зазвичай бастардів не пускають. Потім одружилася з аристократом з Еніфії, володієш чи не королівським палацом і маєш спадок, якому позаздрить будь-яка фейка домінії, — замовкнувши на якусь мить, він продовжив: — Не знаю жодної незаконнонародженої принцеси, яка мала б стільки досягнень.
Я засміялася:
— Вони всі завдяки шлюбу.