Одягнута в шорти й блузочку з дрібними кольоровими метеликами на білому тлі. З метеликами? Може, то про неї есемеска? Вона — той метелик на камені? Принаймні вона щось знала про скарб.
— Ми приїхали з Києва. Стоїмо з наметами ген в улоговині, — обізвалася Наталочка, аби зав'язати розмову.
— А я живу в селищі. Недалеко звідси, — мовила татарка.
Наталочка знала, де селище. Навряд чи то недалеко.
— Тут гарно, — сказала вона.
Перед ними, скільки сягало око, синіло блискуче від сонця море.
— Так, гарно... Я люблю це місце. Тут стояло татарське село. Колись у ньому жили мої рідні.
— Село? — перепитала Наталочка.
Вона обвела поглядом пагорб, на якому вони сиділи, гору, що піднімалася позаду темною високою короною, тоді яр, за яким струменів у небо кипарис. Від села мало б щось залишитися: хоч би якийсь слід від вулиць, дворів, будинків. Тут не було нічогісінько. Навколо лежала дика, укрита поодинокими сосонками та сухою травою місцина.
— Куди воно поділося, оте село?
Асіє нахмурилася:
— Сюрґюн... — і, зиркнувши на Наталочку, додала: — Вигнання.
А й справді: колись давно татар вивезли з Криму.
— Розумію, — кивнула головою Наталочка, — людей забрали — і село зруйнувалося.
— Село зруйнували! Будинки валили бульдозерами, місце розрівнювали й утрамбовували гусеницями, а зверху посадили ліс. Щоб не залишилося ні сліду! — у чорних очах Асіє блиснув гнів. — Але ми повернулися.
— Сюрґюн, — і собі мовила Наталочка, ніби пробуючи слово на смак. Воно було протяглим, наче голосіння.
— Вивезли мою прабабусю, — обізвалася Асіє, — і бабусю, з братиком і сестричкою, ще зовсім малих.
— А прадідуся?
— Прадідусь воював на фронті. Там і загинув.
Наталочка здригнулася. Який пекельний розум це придумав — забирати жінок і дітей, руйнувати домівки, поки чоловіки на фронті?!
— Асіє-е! — долинуло здалеку.
Гора Аю-Даг (Південний берег Криму)
— Я тут! Іди сюди! — Підхопилася Асіє та замахала руками. На схилі гори стояв хлопець, який теж помахав їй. — То Абдюль, мій брат, — пояснила вона Наталочці.
Абдюль спустився, і Наталочка зрозуміла, що зараз ці діти підуть геть, і вона вже нічого не дізнається про скарб, який десь тут захований. (Тепер вона не сумнівалася в його існуванні. Імовірно, його заховали татари перед тим, як їх вивезли.)
— Ви не хочете купатися? Покупаймося разом! — рішуче запропонувала вона.
— Яхши, — сказав Абдюль.
— Так, добре, — переклала з татарської Асіє.
Діти зійшли в улоговину, і тут Наталочка згадала: стежка! Жахлива стежка над урвищем! Але Абдюль уже спускався, упевнено крокуючи вниз, Асіє подалася за ним, і Наталочці нічого не залишалося, як і собі рушити слідом. Не могла ж вона показати себе боягузкою. Ноги тремтіли, але ступали крок за кроком. Дівчинка відстала; на стрімкому закруті Асіє зачекала на неї і мовчки подала руку. Хороша людина ця Асіє!
Вони довго купалися. Плавали, пірнали, бризкалися солоними бризками, ганяли зграйки рибок у темних кучерявих водоростях між валунами. Грілися на сонці. І знову плавали, хлюпалися, пустуючи й сміючись.
Було гарно ось так гуртом купатися і лежати на гарячій гальці. Адбюль розказував, як називалися далекі виступи гір:
— Ота блакитна смужка, ледь помітна, — Аю-Даг.
— Хіба то не Ведмідь-гора?
— Татарською — Аю-Даг.
— Яхши, Аю-Даг, — погодилася Наталочка.
— Ближче, за виступом гори — селище Туак.
— Туак? Там Рибаче.
— Його татарська назва — Туак.
— Яхши, Туак.
— А ген там, на сході, ледве мріє — мис Меганом, — показував Абдюль.
— Це його татарська назва?
— Грецька. У Криму жило багато греків. Їх також вивезли.
Тільки про скарб не говорили, хоча думалося саме про нього, бо не можна так зопалу, бо то чужа таємниця.
Море ряхтіло сонячними зблисками; гаряче проміння обсушувало шкіру, залишаючи на ній дрібні кристалики солі. І вже не заважали камені-валуни, навіть крута стежка майже не страхала. Нарешті це був той привільний, чудовий відпочинок, який Наталочка собі науявляла.
— Прийдете завтра? — спитала вона, коли Асіє з Абдюлем стали збиратися додому. — Приходьте, разом веселіше!
Асіє запитливо глянула на старшого брата.
— Яхши, — сказав той. — Ярингадже!
— До завтра! — переклала Асіє.
— Ярингадже! До завтра! — радо повторила Наталочка.
Розділ 4. У пастці
Тато з Богданом і Михайлом повернулися із селища на рідкість задоволені життям. Вони натрапили на невеличкий татарський ресторанчик і наїлися та-аких чебуреків! Цілу гору їх принесли із собою: з м'ясом, з картоплею, з помідорами, та найдужче Наталочці посмакували ті, що із солоним татарським сиром сюзьмою.
— А які вони в Рустема! — прихвалював тато. (Рустемом звали власника ресторанчика.) — Гарячі, хрусткі! їх подавали просто з вогню. Пальчики оближеш! А яка в Рустема кава!
Маму брали завидки. Вона також хотіла Рустемової кави.
— Ну, усе! Завтра я теж іду в селище! — заявила вона.
Крім чебуреків, чоловіки принесли всілякої всячини, і мама з тіткою Тетяною взялися давати тому раду. Овочі склали в тінь за наметом, солодкі булочки повісили на дереві, щільно зав'язавши в целофановий кульок, щоб не добралися мурахи. Ковбасу теж повісили якомога вище. Дерево тепер скидалося на різдвяну ялинку. Крім кольорових торбинок із хлібом, цукром, печивом, на ньому білів рулон паперових рушничків і поблискувало мамине дзеркальце. Гілка з ним похитувалася, і дзеркальце гойдалося, пускаючи на всі боки веселі сонячні "зайчики".
Наталочці загадали роботу: назбирати хмизу для вогнища. Удвох із татом вони піднялися на пагорб, що височів на схід від улоговини, і дівчинка ахнула від захоплення: за пагорбом розкинувся крутий схил, який укривали кущі скумпії. Її пухнасті кетяги світилися проти сонця, тому здавалося, ніби схилом стелиться легкий білий димок. Вище стояв дубовий ліс із низькорослими покрученими деревцями, під якими валялося скільки завгодно сухого гілля. Та тільки Наталочка стала збирати його, як навколо неї закружляли розлючені оси, а одна вшпилила її в литку. Дівчинка ненароком наступила на нірку, яка виявилася осиним гніздом. З вереском вона побігла геть. Тато кинув біля осиної нірки оберемок хмизу, позначивши небезпечне місце, щоб надалі обминати його.
Наталочку знову лікували. Добре, що в тітки Тетяни була мазь від укусів комах. Мама докоряла, що Наталочка надто неуважна. Адже можна наступити на хтозна-що!
— Тут і змії водяться, — зітхала вона.
Потім усі купалися. Наплававшись, Наталочка лежала на гарячій гальці й дивилася на кипарис. Зеленою свічкою він стримів на схилі гори, притягуючи її погляд, мов магнітом. Шукай, де тінь кипариса... Десь там біля нього лежить камінь із зображенням сови й метелика. Треба лише піти й знайти його.
Її відпустили прогулятися берегом під вечір, коли спала спека. Завернувши за обривистий виступ, на якому стояв кипарис, Наталочка знайшла стежку на гору. Вона виявилася набагато зручнішою, ніж та, що вела до їхньої улоговини. Але і звідси дівчинку відділяв від кипариса яр: дерево росло на вузькому гірському гребені з глибокими ярами обабіч. Якщо піднятися вище, яр можна обійти. Щоправда, стежка занадто відхилялася вліво; довелося зробити чималий гак. Та нарешті Наталочка дісталася до кипариса. Він був високий і старий, з густою темно-зеленою кроною. Під призахідним сонцем від дерева падала довга тінь, що сягала яру, у якому зливалася з тінню гори. Але жодного каменя, із совою чи без сови, під деревом не виявилося. Було багато дрібних колючих камінців, як то звичайно в горах.
Тінь лежала на схід від кипариса. Уранці вона падатиме в протилежний бік, поступово пересуваючись до теперішнього місця. Наталочка обнишпорила гребінь, доки могла сягати тінь, позаглядала в обидва яри. Проте все марно. Не було жодної прикмети, яка б позначала місце скарбу.
Дівчинка розгубилася. А порадитися не мала з ким.
Сонце заходило, простеливши по морю золотосяйну доріжку. Тонка хмарка, рожева, мов малинова карамель, відбилася в морі, забарвивши воду червонястим відтінком.
Сонце заходило! Наталочка надто затрималася. Чого доброго, батьки почнуть хвилюватися, що її довго немає. Треба чимшвидше повертатися.
Щоб зрізати гак, який робила стежка, дівчинка пішла навпростець. Дорогу перетнув крутий схил. Не надто високий, тож Наталочка злізла. Далі стелилася рівна місцинка, а ген за кущами вже, напевно, і стежка. Проте за кущами було приховано урвище. Тому стежка огинала це місце.
Картаючи себе за згаяний час, Наталочка повернулася до схилу. Але вилізти виявилося непросто. Сухий кущ, за який вона трималася злізаючи, тепер, на лихо, висмикнувся із землі від її ривка. А більше не було за що вхопитися, щоб вилізти. Тільки голий крутосхил, тільки суха глина, яка осипалася з-під рук. Ноги зісковзували, не знаходячи опори. Якби хто-небудь подав згори руку! Тоді Наталочка видряпалася б. Але нікого не було.
Вона потрапила в пастку.
Це був невеликий трикутний виступ, що різко видавався в яр. Вибратися яром теж не вдасться — там осип, що поповзе донизу, якщо на нього ступиш. Та й невідомо, куди виведе яр. Біля моря він, однак, переходить в обрив. Можна опинитися в ще гіршій пастці. Залишалося єдине: кликати на допомогу. Від батьків, звичайно, влетить, але що робити?
— Еге-гей! Ма-а-мо-о! Та-а-ту-у! — щосили закричала Наталочка.
Відповіді не було. Тільки море шуміло. За шумом прибою в улоговині її навряд чи почують.
Накричавшись до знемоги, Наталочка сіла на землю, обнявши руками коліна. Її шукатимуть. Треба чекати.
Сутеніло. Може, нарвати сухої трави та зробити собі постіль? На випадок, якщо доведеться заночувати тут. Трава стояла густа й висока, а в ній... Мовби переливався, перетікаючи з місця на місце, тонкий сірий струмочок. Змія! Не вуж, бо голова без жовтих "вушок". Наталочка вмить зірвалася на ноги. Змія підповзла до схилу, на який дівчинка не змогла вилізти, і втягнула своє довге тіло в дірку під кущем глоду. У неї там нора! У Наталочки всередині все похололо. Вона залишилася сама-одна серед гір, що у вечорових сутінках різко, якось раптом почорніли. А поряд у норі під кущем зачаїлася змія.
— Ма-а-мо! Та-а-ту! Пане Богда-а-не!
Ані відгуку.
Наталочка перейшла на самий край виступу, щоб подалі від зміюки. Тут вона стоятиме всю ніч.