Так само і тут, все було аналогічно домашній обстановці і відповідному затишку.
Готель був на половину пустий, якщо не більше, тому особлива увага до кожного тутешнього гостя, а особливо того котрий прилетів з далеку, відчувалася одразу і була настільки ж приємною, як і тутешній клімат.
Пані Ермільда, неймовірно доброзичлива співвласниця цього самого готелю, з першого ж погляду, як тільки вона побачила Миколая, полишила свої справи та ринулася до гостя розпитувати про все на світі аби тільки знайти спосіб хоч якось йому допомогти, за що молодий фотограф був дуже вдячний, хоча ніякої допомоги, власне, і не потребував.
— Як пройшла Ваша перша ніч на новому місці, спали добре? – Із характерним іспанським акцентом, на диво доволі непоганою англійською говорила неймовірна енергійна пані.
— Просто чудово. Спав, як немовля. – Із відповідною щирою посмішкою промовив Миколай.
— Прекрасно… просто прекрасно. – Із захватом повторювала паняночка, не перестаючи широко посміхатись. – Ви знаєте, це не дивно, оскільки ми з чоловіком зовсім нещодавно змінили у всіх кімнатах матраци, Антоніо стверджував мені без зупину, що це марна трата коштів і що старі й без того зручні, однак я настояла і з тих пір, як ми замінили матраци на нові, принаймні досі, всі постояльці готелю наголошують на тому, що у нас їм спиться наче в самому Paradise.
— Повністю з Вами згоден.
— Сеньйор, пробачте мені мою нечемність, ви тільки прокинулись, а я… можливо Ви би бажали чашечку кави? У нас, в Аргентині, кава не гірша ніж в будь-кого у сусідів, просто про нашу знають лічені одиниці, повірте вона вартує Вашої уваги!
— Дякую Вам за пропозицію, однак я якраз планував вперше пройтися містом і знайти щось перекусити там.
— О, в нас дуже багато гарних закладів. Тільки не йдіть в ці місця для туристів, краще зазирніть туди, куди стікаються місцеві, нас легко не сплутати з усіма іншими.
— Як і завжди: коли приїздиш на нове місце завжди довіряй тим смакам, котрі припали до душі людям що мешкають тут все життя.
— Краще і не скажеш, сеньйор. – Її доброзичливість та бажання обдарувати гостя всіма кольорами душевної теплоти одразу ж нагадали Миколаю про його рідну матір, котра аналогічно обходилася з усіма гостями в їх рідній домівці і, звичайно ж, в цій приємній жіночці аж зовсім не було нічого схожого з його матусею, але він зміг зрозуміти одне: материнський дух спільний у всіх куточках нашої планети.
— Дозвольте поцікавитися: скільки років цьому місцю?
— О, цим готелем керував ще дід мого чоловіка, сеньйор. Він придбав його в середині минулого століття, переїхавши з Європи, для своєї родини, але потім почалися певні матеріальні труднощі і він перетворив його у готель, котрий, як бачите, служить нашій родині і нині.
— Рід Вашого чоловіка з Європи?
— Так, як і мій. – Знову із посмішкою відповіла вона. – Хоча моя мати із індіанців, предки батька прибули сюди ще у кінці дев'ятнадцятого сторіччя.
— А предки Вашого чоловіка.
— Вони оселилися тут після війни і вони… вони прибули з Німеччини.
— Дуже цікаво. – Ствердив молодий чоловік, в глибині душі бажаючи розпитати в господині якомога більше по даній тематиці, але він відчував певний дискомфорт з її боку та вирішив дослухатися до власної ж ввічливості.
— А Ви, як я розумію з…?
— Я з України, з Києва.
— А, звичайно, Шевченко!
— Саме так. – Стримано відповів молодик.
— Пару років назад в нас були гості, група альпіністів, котрі направлялися до Андських гір і серед них було подружжя з України, Madre яка чарівна пара і які добрі люди… прекрасна дівчина намагалася мене навчити готувати одну з Ваших страв, але в мене досі не виходиться так як треба. От тільки забула як називається…
— Дайте вгадаю: борщ чи можливо вареники?
— Ні, ні… так головний інгредієнт картопля…
— А, деруни! – Із захватом вигукнув Миколай.
— Так! Саме так! – Із не меншим захватом підтримала його пані Ермільда. – Боже, чарівна страва. В нас теж є дещо схоже, однак принцип зовсім інший.
— Знаєте, пані Ермільда, мені важко похизуватися, що я багато де бував у цьому світі, але так чи інакше розумієш – що люди повсюди однакові, серед всіх є добрі або ж нещасливі, однак врешті-решт кожен здатний знайти такого, як він сам.
— Без сумніву, сеньйор, без сумніву.
Вона була дуже приємною співрозмовницею і Миколаю аж ніяк не хотілося припиняти цю чарівну бесіду із не менш чарівною пані, але бажання скуштувати щось смачненьке та, в якійсь мірі, для нього екзотичне було набагато більшим за силу дійсних слів.
— Так кажете варто звертати увагу на те, в які заклади стікаються місцеві?
— Безперечно. Рекомендую Вам зазирнути до невеличкого ресторанчику, тут прямо під боком. До того ж ним володіє мій кузен Хуан. Повірте мені, Ви не пошкодуєте. Та ще дещо сеньйор.
— Звичайно.
— Вам не завадить тримати постійно перекладач під боком, оскільки в нашій країні, на превеликий жаль, не так вже й багато людей зможуть підтримати із Вами навіть просту розмову англійською, тому будьте постійно напоготові, адже нам ніяк не хотілося б щоб у Вас виникло погане враження про ці казкові місця, а вони дійсно є такими.
— Дякую за пораду, сеньйора Ермільда, я обов'язково прийму все до уваги. Гарного Вам дня!
— Навзаєм, сеньйор, і обов'язково пройдіться нашою набережною, вона сама поезія.
— Як і саме життя… як і саме життя.
***
Заклад, котрий порекомендувала пані Ермільда дійсно вартував уваги. Звичайно, Миколай очікував побачити тут щось більш унікальне за доволі сучасне та, в якійсь мірі, звичне кафе, але в результаті всіх думок просто прийшов висновку, що рекомендація неймовірно приємної жіночки ґрунтувалася ні на чому іншому, як бажанні привести своєму любому кузену додаткового клієнта, ще й в розпал буднього дня.
Він аж ніяк не засмутився і чудово зрозумів цю доброзичливу паняночку та, скоріше за все, на її місці сам би вчинив подібним чином, оскільки важливіше родини не повинно бути нічого, оскільки ті кого ти любиш і є живим втіленням справжньої земної чарівності.
Власне, сам заклад був доволі приємний та виглядав дуже привабливо. Він нічим не відштовхував, а тільки те й робив, що приманював своєю теплотою.
Опинившись всередині хлопець одразу ж звернув увагу на чисельну кількість різноманітних фотографій, котрі майже одразу кидалися в обличчя кожному хто вирішував завітати в цей затишний ресторанчик, а для Миколая ці фотографії так взагалі були чимось унікальним та аж ніяк не звичним, оскільки на них були зображені краєвиди з усього континенту і, до того ж, не одвічні фотографії зроблені в Ріо-де-Жанейро, а справжні витвори мистецтва, котрі відображали всю величність Амазонки та колорит племен, що проживають біля її берегів так само як і їхні предки століття тому. Фотографії зроблені в підгір'ї могутніх Андських гір та з їх вершин. Зображення най південнішої точки на мапі Південної Америки та обличчя тих, хто пройшов цей непростий шлях.
— Buenos días señor! – Мовив до нього приємний чоловік середніх років, що стояв за барною стійкою.
— Вітаю. – Відповів англійською Миколай, попутно шкодуючи про те, що коли була така можливість в шкільні роки обрав вивчення німецької, а не іспанської мови, хоча хто ж тоді знав, що саме знадобиться в житті. – Мені порекомендувала Ваше кафе сеньйора Ермільда.
— Так, звичайно! – Акцент чоловіка відчувався в рази виразніше, ніж у його родички, хоча це тільки те й робило що добавляло його особливого колориту. — Чудово, проходьте, обирайте будь-яке місце. – Добродушно промовляв чоловік, всадивши молодого фотографа за невеличкий столик, в майже цілковито порожньому закладі. – Звідки Ви прибули, мій друже.
— Я з України.
— А, це біля росії?
— Скоріше вони біля нас.
— ХА, ми так само кажемо про Бразильців.
— Буває. – Із щирими посмішками відповіли вони один одному.
— Бажаєте кави для початку?
— Так, із задоволенням і, взагалі, я бажав би трохи перекусити.
— Звичайно, сеньйор, зауважу що зазвичай у нас із кавою беруть Medialunas, але якщо Ви бажаєте щось ситнішого то наше багате меню до Ваших послуг.
— Medialunas?
— В Європі це… якщо не помиляюсь – круасани.
— А, чудово. Знаєте, скільки би не подорожував по світу постійно дивуюся тому, як повсюди ряд одних і тих самих страв іменують стількома різними назвами.
— Мій дід був родом з Італії, так казав що в них Medialunas називали Cornetto.
— Цікаво, а моя бабуся постійно каже на них рогалики.
— Світ цікава річ, сеньйор. – Приговорював чоловік готуючи каву для свого гостя.
— І не кажіть…
— Щось обрали?
— Так, хочу спробувати що таке на смак Lomo.
— Повірте, мій друже, Ви зробили правильний вибір. – Із дуже переконливим поглядом подивився на нього чоловік. – Ви обираєте так, наче вже тут бували.
— Справді? – З характерним для нього сміхом запитав Миколай.
— Так, так, можливо не як справжній аргентинець, але точно не як турист.
— Я вперше в Вашій чарівній країні.
— Вона дійсно чарівна, повірте мені. Тільки б мала нормальні дороги і грамотних політиків, а не ідіотів, ціни би їй не було.
— Гадаю це дилема більшості націй у світі.
— В цьому можна не сумніватися. – Погодившись мовив чоловік.
— Зате куди б нас не завела доля ми здатні знайти спільну тему для розмови.
— Саме так, сеньйор. Ваше Lomo буде готове десь хвилин через десять, наші кухарі люди вправні, тому не переживайте, довго чекати не доведеться.
— Дякую.
Миколай провів трохи часу в тиші та просто роздивлявся все навколо. На перший погляд місце здавалося цілковито звичним, але з ним довело познайомитися так само, як пізнають людей: клопітливо та з увагою до деталей, оскільки те, що здавалося банальним, на ділі опинилося більш цікавим та автентичним ніж все інше з того, що поки що довелося побачити молодому чоловікові в його подорожі.
Значна кількість старовинних ваз та безліч різноманітних квітів в них, раритетне радіо, котре напевно пам'ятало ще часи колоніалізму та головне, що більше за все привабило хлопця – по-справжньому древній фотоапарат, місце якому було в музеї, але він вірно та покірно займав своє місце на одній із поличок в цьому затишному кафе.
— Мій брат придбав його під час однієї зі своїх подорожей до Перу.