Але, це ж нісенітниця, лідери країн постійно міняються, проходять через вибори. Як можна впливати на таку велику масу людей?
– Не така вона й велика ця маса, в кожній країні є іноземні посольства, впливові міжнародні організації, вони мають можливість тиснути на керівництво певної держави, свідомо чи несвідомо виконуючи волю ЦК. Керівників тримають у покорі, використовуючи різні відомі способи. Мають на них компромат, купують їх, даючи гроші на вибори, дозволяють тримати статки в закордонних банках, держать їхні країни в фінансовій залежності, страхають переслідуванням сім'ї, дітей, особливо коли ті живуть за кордоном. Є багато різних способів змусити людину робити те, що від неї хочуть. Врешті-решт ми знаємо багато випадків, коли лідерів держав просто вбивають, якщо не можуть добитися покірності. Приручені урядовці при потребі можуть виступати проти інтересів свого народу.
Щодо виборів. Так, вони реально відбуваються, керівництво країн дійсно здебільшого вибирають. Проте й на обраного лідера можна впливати, можна заздалегідь просувати потрібних кандидатів, можна фальсифікувати вибори. Фальсифікація виборів у нашій країні та деяких сусідніх країнах набула таких масштабів, що відрізнити чесні вибори від нечесних майже неможливо. Нам уже відомі приклади, коли підтасовка голосів може бути ледь не стовідсотковою. Є вже такі технології. Зрозуміло, що вони відомі не тільки в пострадянських країнах. Ми часто тепер чуємо про фальсифікацію виборів то в одному, то в іншому місці. На виборах у деяких країнах мають місце нечувані до цього випадки: офіційні дані показують повний виграш одного кандидата в президенти, а екзитполи навпаки – повний його програш. Хтось, виходить, може зробити таку картинку, яку замовляють. Що безпосередньо на виборах, що на вибіркових дослідженнях, яким ще недавно так довіряли.
– Сам подумай, шо говориш. По-твоєму всі керівники держав підкоряються якомусь міфічному центру, як ти кажеш – маленькій купці людей. Бути такого не може. Як змусити всіх? Це ж не можливо.
– Ковід, чи точніше ковідний карантин наглядно показав, що можливо. І раніше було можливо й таке відбувалося, але не було для нас такого яскравого прикладу.
– Добре, візьмемося за те, що раніше. Радянський Союз точно нікому не підкорявся, його керівництво ні з ким не рахувалося. Вся твоя теорія сиплеться наче борошно крізь сито.
– Радянський Союз?.. Не сміши... Ще й як підкорявся. Почнемо з того, що той Союз був створений за спеціальною програмою. Для його створення були виділені страшенні кошти, які надходили від творців програми, тобто від самого ЦК або його уповноважених осіб. Викинути на політичний, здавалося б, на сумнівний і ризиковий проект, такі значні суми могли собі дозволити тільки одиниці найбагатших світових можновладців. Жодний простий бізнесмен на таке не пішов би. Фінансування цього проекту розтягнулося на десятиліття. Спочатку потрібно було підготувати, навчити, організувати армію активістів-пропагандистів, самих їх завербувати-зазомбувати ідеєю марксового вчення, яке теж потрібно було заздалегідь замовити й розробити в чіткому психологічно-привабливому вигляді. Хтось мав перекласти на російську мову марксові твори, викласти їх у спрощеній доступній формі, надрукувати у вигляді книг, брошур, газет в сотнях тисяч, якщо не в мільйонних, екземплярах, систематично доставляти цю друковану продукцію через різні кордони, обманюючи й купуючи багаточисельні заслони поліції, жандармів, митників тощо. Згодом роками треба було навчати в підпільних гуртках сотні й тисячі активістів, аби вони потім ще довго сіяли революційний дурман серед багатомільйонного малограмотного російського народу, чекаючи сходів засіяного. Одночасно з цим у царській Росії було організовано, профінансовано й підготовлено дуже значну кількість терористів, які підривали генералів, губернаторів, членів уряду й царської сім'ї. Створювались чисельні революційні партії, партійних лідерів часто переховували за кордоном, організовували їхні втечі з тюрем і заслань. Це була колосальна робота, за цим мала стояти надзвичайно сильна таємна організація. Світ не знав нічого подібного. Ставка робилася тільки на Росію, в жодній іншій країні світу такого не було. Після ідеологічної підготовки населення, коли набралася критична революційна маса, потрібно було завозити зброю, оплачувати багатотисячні страйки, мітинги, демонстрації, закидати країну агітаційними листівками. Один із царських генералів згадував у еміграції, що на його фронт під час Першої світової війни щодня надходило близько десяти тисяч примірників газет революційного спрямування. Для того, щоб ослабити й створити умови для революції, Росію втягнули спочатку у війну з Японією, а згодом, коли перша спроба революції не вдалася, у Першу світову. Один і той самий спосіб ослаблення Росії війною аж кричить в доказ зговору.
– А я вважаю, що недолуге царське керівництво само втягнулося у ці війни, революції ж фінансувалися за рахунок таких, як російський бізнесмен Морозов.
– Ага, Морозов-Морозов… Такий всемогутній, що міг знайти й відірвати від себе астрономічні суми, витратити їх під носом у достатньо сильної царської поліції. До речі, крім майже міфічного Морозова радянська історія чомусь більше нікого не записує в інвестори революціонерів, не знайшла таких хоча б для замилювання очей. Ніяким російським багачам не було під силу профінансувати навіть малу долю тих величезних потреб, яких вимагала багаторічна підготовка революцій. Жоден уряд будь-якої країни не міг такого зробити, оскільки такі гроші мали б обов'язково "засвітитися", виділяти їх на протязі десятиліть із офіційних джерел не було навіть теоретичної можливості. Такі кошти могли надійти лише з приватної кишені когось з найбільших світових магнатів. Є багато доказів того, що революцію в Росії, а згодом і Радянський Союз фінансував Волл-стріт.
Після поразки російської революції в 1905 році майже всіх керівників-революціонерів – сталіних, лєніних, дзержинських, їх чисельних поплічників царська охранка відправила в Сибір, у найвіддаленіші, найглухіші місця. В розрахунку, що втекти звідти буде неможливо. Від великих центрів і шляхів вождів революції відділяли тисячі кілометрів суворої місцевості. Проте втекли. Була проведена кимось грандіозна операція. Ледь не всіх лідерів революційного руху вивезли за кордон. Щоб таке вчинити, щоб організувати таку втечу потрібні були знову великі кошти й сильна таємна організація. Вивезених революціонерів розмістили й утримували близько десяти років у комфортних умовах, здебільшого в європейських країнах та США. Як тільки в Росії підготували умови для нової революції в 1917 році, вождів повернули назад. Їхнє повернення було таким неймовірним, проведено таким дивовижним шляхом, що аж волає до нас у доказ існування ЦК.
– Яке там ЦК?.. Лєнін і його соратники були німецькими шпигунами, про це всім відомо. От німецький уряд і дав йому гроші та заслав його в Росію, аби розвалити свого ворога зсередини, аби розпочати революційний рух, який мав ослабити царський уряд.
– Лєнін міг бути, як то кажуть, хоч сто разів німецьким шпигуном. Але, як могла Німеччина провезти його через кордони цілого ряду країн, як вона могла змусити Швецію, Фінляндію пропустити опломбований вагон із Лєніним та його спільниками? Врешті-решт: як Німеччина могла заставити Тимчасовий уряд Керенського прийняти зграю революціонерів, які їхали явно, щоб знести цей Тимчасовий уряд? Як взагалі таке стало можливим? На мій погляд, списувати все на Німеччину так же несерйозно, як і не сміятися з витівки з опломбованим вагоном. Але, якби ж тільки Лєніна так везли. Потім цим шляхом, залізницею, через Швецію й Фінляндію, безперешкодно завезли до Росії ще значну кількість організаторів-революціонерів. Одночасно з Лєніним у Росію із США кораблем направили іншого терориста-революціонера – Троцького. Одночасно! І знову через кордони різних країн, і знову з купою спільників. Троцького затримали в канадському порту Галіфакс, як відомого міжнародного терориста, однак вмішалися такі сили, що канадські служби поспішили відпустити цього терориста. І знову таки є важливим те, що й Троцького прийняв до себе Тимчасовий уряд. Де тут Німеччина?.. Хіба це не є безперечним доказом того, як діє ЦК, як з його подачі долаються всі перешкоди, підкоряються уряди багатьох країн, навіть всупереч своїм інтересам? Хіба могла б таке зробити хоча б якась офіційна владна інституція?
На мій погляд, можна сказати, що ознака дії-присутності ЦК: це коли в світі робиться щось таке, яке надзвичайно вміло організоване, потребує величезних фінансових вкладень, і яке не під силу вчинити жодному уряду.
Коли більшовики захопили владу в Росії, проти них зібралася міжнародна коаліція. Значні військові сили, зібрані з багатьох країн, профінансовані багатьма країнами, взяли в кільце-оточення більшовицьку державу. Здавалося, що існуванню червоних неодмінно мав прийти кінець, потрібно було зробити лише невеликий крок до цього. Однак, ні. Іноземні війська ледь не в один час розвернулися й пішли назад, ніби за помахом чарівної палички, за єдиною для всіх командою. Воювати ненадовго залишилася тільки мала частина білої армії, яка не могла справитися з насильно мобілізованими й задурманеними мільйонами червоноармійців, яких стали забезпечувати зброєю іноземні держави. Країна небаченого-нечуваного тероризму й людожерства залишилась існувати. Царське золото було вивезено з Росії, царська сім'я – єдиний спадкоємець цього величезного багатства, страчена. Інвестиції вкладені в революцію повернулися. ЦК приступив до реалізації нового проекту – побудови економіки радянської держави. Вчорашні вороги більшовиків раптово змінили своє до них ставлення й почали будувати для червоних великі заводи та фабрики. Волл-стріт став тепер відкрито закачувати шалені кошти в радянську економіку, оскільки це була економіка тої держави, яка була створена за програмою ЦК. Вкладені кошти не мали шляхів повернення! Ніхто не міг уявити, як їх повернути. Інвестиції в Радянський Союз, який будувався на руїнах, могли повернутися тільки через багато десятків років, жодний справжній бізнесмен не погодився б на таке.