Добре, що взяла в дорогу книжку.
Ось і останній ранок в готельному номері. Слава з нетерпінням чекала Олесю. Та з'явилася близько десятої, розмовляла з жінками, що залишилися, з кожною наодинці. Прийшла не сама. З нею була ще одна жінка, трохи старша й виглядало на те, що давненько тут. Вона й справді проживала в Греції вже не один рік. Тож було домовлено, що жінок, котрі без роботи, візьме до себе. Заодно допоможе їм у пошуках роботи, але не за "дякую", а за триста зелених. Тут капіталізм і все платно. Славу Олеся покликала наостанок.
— Що скажете мені доброго? — нетерпілося знати свою подальшу долю.
— Щось маю для тебе... Але підемо спершу пообідаємо тут поряд. І поговоримо заодно.
Три жінки попрямували на вихід з готелю. Це була, власне, перша прогулянка Слави вуличками поблизу центральної площі. До цього виходила лише поїсти в Макдональдс поблизу готелю. Далеко не заходила, боялась загубитися, відчувала, що зовсім не орієнтується в місцевості та все ще перебуває в обіймах недовіри й страху перед лицем мегаполісу. Перед лицем, якого ще не побачила повністю, але й чомусь не хотіла бачити. Напевно, щоб застерегти себе від розчарування, що вже наростало.
Шум, гамір, безкінечний рух автомобілів, натовп людей, вузькі тротуари, сморід. У вечірніх вогнях все було інакшим, привабливішим. Здається, занурювались у якісь цементні дебрі, де не було не те що деревця чи пальми, як на центральній площі, а взагалі нічого цікавого чи привабливого. Будівлі, однакові й нічим не виразні, нависали над головою. Чорношкірі дівки, виваливши спереду і ззаду все назовні, спацерували туди-сюди вулицею. "Якого біса?.. Це ж повії! — підказував обурено якийсь голос ізсередини. — Але й гальмо ти!". Куди веде її Олеся? А як вилупилися на неї оті чорномазі хлопи дикими, зголоднілими очима! Жах...
Враз жінки зупинилися перед входом у якесь приміщення. Двері були скляні й Слава побачила ряд столиків, накритих картатими скатертинами. "Їдальня", — знову той голос підказував їй. На щось ліпше не виглядало. Зайшли всередину. Низький, опецькуватий і череватий, чимось огидний з обличчя чоловічок подався їм назустріч. Розпливався у посмішці, крізь яку на світ вилуплювались жовто-чорні зубиська. Розвів широко руки й почав почергово обіймати жінок, цілуючись із кожною. Щось базікав по-своєму з Олесею, а далі подав руку й Славі. Добре, що все завершилось лише цим жестом. Оглядав її з ніг до голови, вже аж надто відверто. Далі кивнув головою на столик в кутку. Присіли. Незабаром підійшов офіціант, підносячи склянки й графин із світло-рожевою рідиною. Розіклав тарілки, ножі й виделки, кілька видів закусок. Троє про щось постійно розмовляли, Слава не випускала ні звуку. Що має сказати Олеся, те й скаже, коли прийде на те час. Жувала помалу сир, печений смачний хліб, посипаний якимось запашним зіллям, м'ясні биточки, кругленькі, як м'ячики, й роздивлялась навкруги. Кілька невеличких картинок та фотографій на стінах, камін посередині приміщення, чомусь без вогню, зелений пишний вазон у протилежному кутку. Оце і все.
Нарешті Олеся згадала про Славу й повернулася в її бік.
— Слухай, Славочко... маю тобі таке... — почала здалеку, жуючи слова, — можу познайомити тебе з одним паном, котрий хоче нашої жінки, до життя, розумієш... Як буде вам добре, то й одружиться, з часом...
— Т-а-а-к, — протягла спантеличено Слава, — але ж я роботу шукаю, а не заміжжя. Мені заробіток потрібен. До того ж, я вам винна.
— Все влаштується, не гризися. Він буде оплачувати тобі, щомісяця, як положено. Може не те, що заробляють інші, але як розумієш, ти нічим не переробишся.
— Я й мови не знаю... Чи розмовляє він англійською, як маємо порозумітись? — белькотіла Слава, ще не розуміючи, як належить сприймати таку пропозицію.
— Цього я уже не знаю, — відповіла Олеся, — якими мовами він балакає. Але скоро довідаємось, за кілька хвилин він має бути тут.
"Оце так справи! — роздумувала Слава, — не встигла оговтатись і на тобі — заміжжя!.. Скоріше на злучку подібне... Хіба цього я шукаю?.. А куди подітися, сьогодні з готелю треба йти, з грошей пару доларів лишилось. Знову з порожніми руками. З англійської, як видно, толку мало, бо ще ніхто тут цією мовою не заговорив... Що робити?" — питала себе в паніці, шукаючи й не знаходячи виходу з ситуації, що несподівано гупнула на неї. Її долю вирішували інші і ось що навирішували. Але хіба не їм, цим іншим, вона довірилась?! Хіба не їм вручила цю долю в руки, навіть не задумуючись? А чи, може, задумалась? Та, певно, ні, бо якби думала, то й духу її тут не було б. Слава дивилась на події, як на фільм, де грала головну роль. Та ба, чи то головну...
Думки перервав чоловік, що підійшов до їхнього столика. Невисокий, чорнявий, немолодий, але й старим не назвеш. З лиця також чимось неприємний. Насуплене обличчя, густі й величезні чорні брови над темними горошинками очей, відвислі губи і непропорційно маленький ніс. "Що вони, як жаби тут усі?", — подумала Слава. Руку для знайомства подав тільки Олесі, отже, з двома іншими знайомий. Далі повернувся до Слави з галантною посмішкою. Хоча, здалося на мить, було в ній щось приховано-хтиве й разом з тим байдуже. Назвав ім'я, але в пам'яті воно не відклалося. Автоматично назвала своє. Чоловік присів, притягуючи до столу вільного стільця, й почалася розмова. Через деякий час Олеся знову звернулася до Слави:
— Це той чоловік, про котрого я тобі говорила.
— Я зрозуміла, — відповіла Слава. Певно, мало задоволення чулося в її голосі, бо Олеся одразу ж продовжила:
— Ти не дивись, що він не першої свіжості, головне — гроші, чи не так? Вони є, а далі — якби таки вам не пішло, то вивчиш краще мову та й даси собі раду. Розумієш? Така моя думка. Ти йому сподобалась, уже готовий забрати до себе.
— Як із ним порозумітися маю?
— То спитай, бо я його, як і ти, вперше бачу.
Слава звернулася до чоловіка. Зрозумів, про що його питають і відповів, що англійською володіє досить слабенько, тому доведеться їй вчити грецьку, а він допомагатиме. Якщо, звісно, вона згодиться спробувати з ним свого щастя. А також те, що вона йому дуже подобається. Все це Слава зрозуміла з перекладу Олесі. "Ще б пак! Я йому подобаюсь!.. І головне — спробувати щастя!" — іронізувала подумки Слава. У її випадку надія залишалась на удачу.
— Я піду до нього, — різко випалила, — але поясніть, будь ласка, що хочу краще пізнати його спершу, звикнути, а там уже й станемо парою. Хай не буде це одразу, з порогу, — намагалась пояснити Олесі. Олеся зрозуміла, про що йдеться, й почала натхненно йому роз'яснювати. Той тільки кивав головою, час від часу відповідаючи.
— Не бійся, він чоловік добрий, не образить тебе — переказувала їй Олеся, — має терпіння й розуміє ситуацію. Але від себе скажу, не думай, що задарма буде годувати довго. Всі вони тут хочуть свого. А люди ви дорослі, тож або туди, або сюди.
І пішло туди, куди справилось.
Невдовзі вся компанія попрямувала до готелю. Слава піднялась по валізу, попрощалася з Олесею та її подругою, котра пообіцяла провідати її на днях. Виявляється, знає, де живе цей пан. Чоловік зловив таксі й вони вирушили до його помешкання. Втім, Славі не приходило в голову спитати ще раз його ім'я, щоб якось запам'ятати. Ніби ні до чого воно їй.
Квартира була невелика, але досить простора, без зайвого в інтер'єрі. Здається, цей чоловік мало часу проводив тут. Показував усе мовчки, весь час посміхаючись. Знову зловила себе на думці, що не відчуває в тій посмішці щирості. Зайшли в спальню. Відчинив шафу і почав пояснювати, що може перекласти його одяг в іншу половину, щоб звільнити місце для своїх речей. Тих речей у
Слави було не так вже й багато. Та й воліла би їх зовсім не виймати з сумки, бо відчувала, що тут вона ненадовго. Показав і на ліжко, пояснюючи, де буде спати. Та ось чи буде сон...
— Сіга-Сіга[*], — відказала, ніби в лихоманці, грецькою. Кілька слів і фраз все ж вдалося запам'ятати за той тиждень, що провела в готелі.
— Сіга-сіга, — закивав і той головою.
Вечір минув перед телевізором, а далі, прийнявши душ і одягнувши піжаму, Слава вклалася на край ліжка. Чим більша відстань поміж ними, тим краще. Хоча, хто знає, чи надовго це зможе врятувати її від "доленосного акту". Та поки що мусить показувати свою неготовність, а там видно буде.
Цієї ночі її ніхто не потурбував. Навіть не намагався, як і було домовлено. Чоловік перевернувся на другий бік і невдовзі захропів. Від того храпу спала погано і повністю провалилася в сон десь уже під ранок, коли за вікнами почало сіріти. Коли прокинулась, чоловіка в хаті не було, а годинник показував дванадцяту дня. Знайшла в холодильнику все необхідне для сніданку, поклала заварювати каву в кавоварку, як навчив її вчора... Господи, як же він зветься? Все ж таки подбав про наступний Славин день, навчивши її дечому. Ця кавоварка — геть нова й досі незвідана річ. День провела за розмовником грецької, виписуючи й вивчаючи нові слова. Все виходила на балкон глянути навкруги, та нічого особливого очам не відкривалося. Все одинакове, будівлі, балкони, антени на дахах, автомобілі безупинні, як бджоли, внизу. Снують і гудуть, аж в голові гуде. І що вона має робити в цьому місті, в цій країні, в цій квартирі нарешті? Отак закрита, сама з собою, доки? Доки отой безіменний не отримає своє? А далі що? Бо не тут її місце, знає, що не тут. Якесь вичікування в душі, ніби на вокзалі вона. Чекає на потяг, але той припізнився. Та мусить сидіти на цьому вокзалі, щоб дочекатися того потяга, котрий привезе її до призначеного місця.
Чоловік повернувся ввечері з повними руками покупок. Кинулась допомагати, виймаючи продукти з кульків і розкладаючи, що
в холодильник, а що до кухонних шаф. Невдовзі почав готувати вечерю, просячи Славу допомогти. Все що могла зробити — начистила картоплі й розклала назад по місцях спеції, що виймав із шухляд. За вечерею випили трохи вина, Славине заціпеніння відступило, і вона знову спитала його ім'я. Звали його Стельос. З тривогою чекала, коли доведеться йти до ліжка, але й цієї ночі її залишили в спокої. Наступний день не відрізнявся від попереднього, як і вечеря після.