– До дна!
– Вибач, але горілку не можу, – я ніяковію, – голова... Контузія.
Тепер його черга ніяковіти й це означає, що перебування людини на фронті таки має вагу в суспільстві.
– Дак це що ж, мені й луні тут нагнать?! – начебто обурюється Сашко, але з тону сказаного якось не помітно, щоб ця обставина його засмучувала.
Ні, юшка таки свята страва: сьорбати її гожого сонячного дня в затінку під вербами – насолода незрівнянна. Ані півлітрова банка домашньої тушонки з півня, ані навіть кільце домашньої ж таки ковбаси неспроможні конкурувати зі свіжозвареною юшкою. Хтозна, можливо, це лише завдяки Сашкові – він із тієї породи людей, котрі вміють так апетитно їсти та пити, що за компанію з ним рубатимуть за обидві щоки навіть хворі на анорексію. Тож лише коли до дна виїдено двохлітровий казанок запашного варива і всі окуні з нього, настає черга м'ясних страв. Видно по всьому, що Сашко пияк загартований: пляшка порожня на дві третини, а по ньому й не видно.
– Ну, тепер ти мені скажи: освоївся вже на Клевені? – питає Бальбо в якийсь одному йому відомий, наперед визначений момент бесіди.
– Не знаю, що й сказати... – сумно всміхаюсь я. – Як по мені, то сяк-так звикся, а послухаєш сусідок – так я невструйло. Чи шелегейдик.
– О-о, сусідки в тебе ще ті, – регоче друг дитинства, – обидві з начальства.
– Як? І Уляна Петрівна теж?!
– Да в першу чергу! В неї, щоб ти знав, у трудовій книжці один-єдиний запис: диспетчер АТК. Вона після школи щось там таке смішне закінчила – чи то бухгалтерську школу, чи курси секретарок-машиністок. А тоді хрищений батько взяв її до себе в автоколону диспетчером, бо сам директором там був. Дак я тобі скажу, що років так через п'ять всі водії боялися її більше, ніж директора з головним інженером: на своєму місці опинилася дівка. Вона їх так в кулаці тримала, що аж пищали, бо всі ж вранці через неї проходили й маршрутні листи всім вона виписувала. Коли хтось із перегаром прийде, хіба директор за всіма додивиться, чи донюхається, коли в самого мішки під очима? А в Ульки такий нюх був, що зі своєї кімнати чула запах і в коридорі. Одним словом, коли у відпустку йшов директор чи інженер, то мало хто й помічав одразу ж, а от без Уляни Петрівни чортвітьщо починалося.
– А-а-а, он звідки, виходить, в неї ця манера весь час керувати, – сміюся-заливаюся й спинитись не можу я. – Тепер вона мене контролює: це не так – зроби, й те не так – перероби. То вона й чоловіком отак само понукала?
– Вона баба не дурна, берегла чоловікову гідність, на людях тільки й чули: "Мій Федько сказав, Федір мені велів", а як там насправді було – не скажу. Да хоча би й те взять, що він же в Саганів у приймах був. Вони, як розписалися, дак пожили рік чи два з Гармашами, а тоді щось там не склалося й Уляна до батьків вернулась – на ній не поїздиш, а свекрам мабуть же хотілось. Дак тижня не минуло, як Федір за нею прийшов, да й лишивсь на Клевені. А батько в нього, щоб ти знав, начальником Райспоживспілки був – таке цабе, що куди там! Тільки ж все одно по Уляниному вийшло.
Я мотаю на вус Бальбову оповідку, згадую, що позавчора чув про Сашка від самої Гармашихи, а сам милуюся-любуюся процесом поїдання ним решток домашніх наїдків: є в цьому щось таке соковито-просте, мало не по-раблезіанському гротескне, але ж і привабливо-заразне, дідько його візьми!
– Слухай, – осіняє мене раптова думка, – ти так смачно їси, що десь у Києві заробляв би купу грошей тільки рекламуючи страви всіляких ресторанів. У тобі гине талант рекламіста-дегустатора.
– Насміхаєшся?
– Серйозно кажу. Мав би я гроші, влаштували б з тобою кулінарне шоу "Як треба їсти, щоб отримувати задоволення".
– Сам ти чого не їси?! – визвірюється Сашко. – Для кого все оце везлося?
– Та я просто не можу так багато... їсти, – я хотів сказати: "жерти", але посоромився.
– Воно й видно: живіт до хребта приріс.
Мені ніколи не було соромно за свою фігуру, але серед клевенців, очевидно, якісь інші візуальні критерії фізичного здоров'я.
– Жити треба так, щоб діти з онуками потім заздрили і в приклад брали! – береться повчати Бальбо і для мене це перша ознака, що горілка таки почала свою дію.
– Щоб ми з Людою, да так жили, як ото Гергелі живуть?! – риторично запитує він.
– А як вони живуть? Хіба не так, як інші на Клевені?
– Михайлу не Гергель підійшло би прізвище, а Куркуль. У нього ж ніколи й гостей не було. Зате в дворі чого тільки не повиробляв – там, наче в якогось циганського барона.
– Такий грошовитий?
– Да ні, просто до роботи дурний. Він після школи в Ма́лині на лісника вивчився, трохи побув у лісництві, з начальством щось не поділив – його й поперли. Дак він років, може, й двадцять, по ремонтах, да всяких будівництвах проїздив, усього там навчився, ну й собі понаробляв усякого. А це років, коли б чи не шість, знову лісником, бо лісничий, з яким він колись погризся, на пенсію пішов. Ну, тепер своя рука владика, дошки повно; хоч удворі, хоч коло двору плюнь – в дубову дошку поцілиш: там усе з дуба.
Сашко змовкає, аби хильнути чергову чарку, а перед моїми очима постає Михайлове обійстя: дійсно, куди не глянь, скрізь побачиш дубову дошку – і довжелезний паркан із неї, і гараж, і альтанка в дворі.
– І при всьому цьому, – Бальбо смачно хрумкає редисом, – мені один наш газовик розповідав, що бачив у їхній хаті замок на холодильнику.
– Та ну! Байка, мабуть. Від кого замок?
– Од Марії, од кого ж? Ти ж помітив, яка вона і який він: смішно й дивитися. Не дає зайвого їсти, щоб не товстішала.
– Можливо, за здоров'я її печеться? Та й готує ж на кухні вона, а кухар завжди наїсться.
– Да-а-а... – Сашко зневажливо махає рукою. – У нас кажуть, що він навіть продукти їй на вагу й по списку видає. Як це в кухарів зветься – розграмівка? Весь у діда. Той, казали, теж від жінки харчі у скриню ховав, а сало для борщу змушував на нитці в горщик опускати, щоб потім вийняти і сховати. Ото так люде й багатіють.
Я щось ніяк не можу второпати: жартує Сашко, чи серйозно каже. Заглиблюватись у цю тему мені не хочеться – від гріха подалі – тому переводжу розмову на іншу тему:
– А що означає слово "Гергель"?
– Тю! Оце стільки на Клевені пролітував і не знаєш? Гусак.
Ти ба... Цікаво.
– А ти історію свого роду знаєш? Звідки в Україні таке прізвище – Бальбо?
– Хтозна. Чув колись од діда, що нібито французьке; тут у нас по Городу всякі стрічаються – Помпа, к приміру, теж французи. А я з Прилук чоловіка стрічав, дак у того Хонда прізвище – от де японцю там взятися, га?
– Бальбо – прізвище іспанське, був конкістадор такий: Васко Нуньєс де Бальбоа. Хоча міг же якийсь іспанець потрапити до Франції, а потім і в нас опинитись уже як француз. Ті десь так у дев'ятнадцятому столітті, мабуть, в Город гувернерами на підробіток приїздили, ну, або хтось із полонених тут лишився.
– Ого! Звідки ти таке знаєш?
– Я ж історик-педагог за освітою. Ну, і щойно з Іспанії, якщо ти не забув.
– О, скажи мені, що за люди іспанці?
– Коли коротко – гедоністи.
– Розшифруй, бо я не копенгаген: мені школа такою мукою була, така мене нудьга від неї розбирала, що насилу дочекався, коли закінчу.
– Вони дуже емоційні, весь час усміхаються, люблять обійматися, веселитись, їсти-пити. За грішми не женуться: коли є вибір – працювати чи відпочивати, завжди обирають відпочинок.
– Ух ти! Значить, предок мій точно іспанцем був! – якось не в міру жваво реагує Сашко. – Я ж здавна чую, що не такий якийсь, на Гергеля ніяк не схожий.
А й дійсно, думаю я, все може бути. Як подивитись на Сашка – чим не іспанець: темна густа чуприна, ніс прямий, очі як дві вуглинки, а цей його гедонізм!
– Ну, а... про наших яка в них думка?
Я відповідаю з посмішкою:
– Ти знаєш, як вони віднедавна почали нас називати між собою?
– Як?!
– "Лимонами".
Сашко нуль емоцій – не доганяє, тому мушу пояснювати:
– Їм дивно, що ми практично не всміхаємось і майже завжди ходимо з похмурими обличчями, а як на них, так просто з кислими, – звідси й лимон.
– Дурні вони тоді, твої іспанці... – Сашко несподівано змінює свою недавню думку на геть протилежну. – Побачив би я їхні пики, коли б на них бомби сипались, а вони до нас повтікали.
І без переходу:
– Пора додому збиратися. Завтра Трійця, треба по дорозі, на Чайчиному, яюру нарізати, да клечення наламати.
Клечення! Я пам'ятаю це дивовижно атмосферне слово. І яюр – так по-тутешньому звуть лепеху. Ми не один раз ходили з дідом по яюр і приносили добрячі оберемки, а баба Ліда густо розтрушувала його в хаті по підлозі; дідовій майстерні теж сповна діставалося. Від лепехи спершу пахло якоюсь неймовірною свіжістю, чистою водою і ще чимось – простором, лугом, волею, що неймовірно нас із Жоріком бентежило; за тим, коли яюр в'янув, підсихав, з'являвся інший якийсь аромат – тонший, майже невловимий і тоді вже пахло спокоєм, умиротворенням.
Ми збираємось, Сашко складає своє добро і звично, завчено не лишає жодного папірця чи шматка целофану – лише одні риб'ячі кістки. Ти бач, який молодець! Ідемо нарешті забирати рибу з садка і Бальбо питає:
– Ну що, зробив я з тебе деснянського рибалку? Будеш сюди їздити?
– Затра ж поїду!
– Не гарячкуй. Завтра Трійця, сюди припруться фідеристи, туристи, любителі "культурно відпочити": бовтання, крики, музика, шашлики – неділя завжди пропащий день. Ти ж на роботу ще не влаштувався?
– Ні, – зітхаю я.
– Це моє місце вже років, може, й п'ятнадцять. Весь Город знає. Коли я на роботі – їзди сюди й лови, скільки влізе. Обом буде користь.
– Цікаво, а тобі ж яка?
– Риба любить місця, де постійно її підгодовують. Ти зловиш одну, дві, три, а наїсться сотня. Чим частіше в одному місці ловиш, тим більше риба звикає приходити до нього, аби поїсти.
Чайчине – це те озеро, вздовж якого лежить стежка, котрою ми їхали на Десну. Весь його берег при самій воді густо заріс лепехою. Ми спиняємось і Сашко, вийнявши свого ножаку, починає різати гінкі, світло-зелені й пахущі стебла яюру. Набатувавши цілого снопа, вправно перев'язує і передає свій інструмент мені.
– Дивися ж тільки, будь обережним – тут осока поміж яюру: ріже пальці краще від мого ножа.
Та я щось таке і сам пригадую з далекого дитинства. Тож досить скоро і в мене виходить сніп, не менший од Сашкового: запропоную сусідкам – треба ж із чогось починати віддячувати за допомогу та науку.
Зворотня дорога зовсім інша за відчуттями: інші запахи, інші о́брази – загалом виходить, що й краєвиди інші, й не тому, що перед твоїми очима все прокручується в зворотному напрямку, а тому, що вдень усе сприймається зовсім по-іншому, ніж уночі або на світанні.