обиду за обидою" (43); "Обидно. Піти на ґанок перекурити все це діло?…" (105).
341) Читач уже помітив, що ми не соромимося ані тут, ані в книжечці, про яку мова, адекватних виразів, які можуть здатися "нецензурними" декотрим фальшивим моралістам. Щоб лиш вирази ці були доречними. За приклад процитую один відступ, який, нам так видається, ідеально в концентрованій формі містить до половини всієї сутности роману: "нас ростили мужики, обйобані як-тільки можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші, чужі мужики зробили з ними? І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх – означало‑б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається – межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває" (149). Браво! Але є й иньший вибір: втоптати в землю чужого ката! Вже пора перестати безпідставно скидати вину на старенького батька. Добре, що хоча‑б передали батьки нам чуття справедливости і свідомість правди. А вже донькам годилося‑б, замість претендувати на відзнаку "за кількість українізованих койкомісць" (33) підраховувати трупи вихолоштаних ними чужинців – щось подібного я пригадую з жорстокої історії народу "міфологічних велетнів… з синюватим, проти оливкової засмаги, відливом зубів,… розкішних бардадимів семітського типу" (83). Донька Українця, доля якої ще перед народженням зостала занапропащена пануючим україножерним режимом, повинна‑би полегшити свої страждання, – спричинені злиденно-духовним животінням, – мрійливими образами потоків крови, які у відповідний час потечуть з бісівського тіла бандитського "истеблішменту" інтерівської України – замість горювати з українського "небуття" (46), спокушувати себе заздрісним спогляданням золотого дощу та слави, що спадає на задрипаних представників чи то українського запроданства (67), чи зарозумілої кацапщини (31), чи знов богеми "вільного світу" (36–38, 95–96). Та й чи є той світ вільним?
342) Талант Автора ґеніяльно наповнює душу кожного читача глибоким оптимізмом і потягом до життя, цього самого libido, коштом самої лише останньої сторінки роману. Та цей оптимізм не був‑би таким переконливим і глибоким, якби не повнота катарсису душі героїні, втомленої маскуфільним мазохізмом бездонних глибин віктимної поведінки (103)… І ось завершальний акорд останніх уступів переконливо кричить, що все те дурня і не вартує нашого здоров'я та нервів. Чи те саме скажемо і про мої-тут зауваги?
Дивна "українофонія"
343) Мені довелось почути думку (на засіданні НТШ 29го жовтня 1998го р.), що не слід надто перейматись запозиченням слів ро´сийської мови, допоки українське середовище має силу трансформувати їх вимову на український лад. Слаба утіха, як на мене, що автентичні Росіяни оцінюють мову ро´сийськомовних Українців – з усією катеґоричністю – як спотворення ро´сийської. Можна було‑б спокійно знести деяке збагачення української лексики "досягненнями" ро´сийського (тут правильніше говорити московитянського, або прямо – протокацапського) мовотворчого процесу, замкнувши очі на нехтування закономірностями української етимології. Якби… Якби рідна мовна криниця не виказувала такого БАГАТСТВА, при якому ВСЯКЕ ПОБУТОВЕ ЗАПОЗИЧЕННЯ Є ЗАЙВИМ, і, насправді, тягне за собою єдиний результат: втрату рідного мовно-історичного надбання, відмову від характерних саме для РІДНОЇ мови засад словотворення. З якої речі 40% словника під ред. Грінченка мало‑б безслідно щезнути, уступивши місце для озвученої по-українськи кацапщини? Чи для того, аби Українці перейняли і кацапський характер? Семантична філософія, зокрема, дає підстави припускати, що людина не вчинить чогось такого (або в такий спосіб), чого (або як) вона не здатна уявити, тобто – сформулювати у своєму мізку у вигляді думки. Думки´, принаймні чіткі, людина, в свою чергу, одягає в граматичні конструкції. Маємо вислід: не лише мова показує психологію народу, але також і сховані в граматичних правилах можливості (чи заборони!) можуть визначити поведінку та мораль народу. Рідко коли людина чинить щось такого, для означення чого´ у її мові бракує вислову. I навпаки – поступає в такий спосіб, як підказує СЛОВО.
344) I ще одне. Ми вже мали "трансформовані" форшпан, ричалт, райшток, шпихлір, вінкель, шмайсер, фузи´я, кріс, ґвер…, але, слава Богу, вдалося повернутися до рідних слів, а що особливо втішно – ми зуміли прислухатись до тих термінів, яких нам "понавидумували" наші лінґвісти: скоростріл, кулемет, гвинтівка, стрільба, рушниця… То, може, не варто поспішати і з "українофонізацією" нинішніх "запозичень" ?
Запозичення чи витіснення свого чужим?
345) Побутує і такий погляд, що для мови, мовляв, зовсім не шкодить залюбки впроваджувати складні (багатоскладові) іноземні слова для назовництва запозичених понять. Переважно, це поняття або технічні, або (і по-більшости) такі, які приходять разом з вищою культурою пануючих верств – лексика мистецтва, витонченого побуту, гуманітарних наук, абстрактні поняття, які описують психологію людських стосунків, також – лексика влади, керування державою, комерції, чимало подібного. Як на приклад, вказують на літературну англійську мову, яка у більшости своїй є "натуралізованою" на англійський лад світською французькою. Зрештою, у самій французькій практично нічого не залишилося від мови Франків, котрі насправді перейшли на ґалльську, яка, у свою чергу, – наполовину латинь. З великих европейських націй найбільше народного збереглося, на те виглядає, у Німців. Тому їм ніяк не вдавалося збудувати централізованої імперії – аж до часів Бісмарка, коли "вторым родным языком" в німецькому уряді став французький. Жарти жартами, але прикладати повищі явища до мови української – те саме, що ставити воза поперед коня. По-перше, не йдеться про витіснення слаборозвиненої мови запозиченою краще розвиненою чужою, а йдеться про цілеспрямоване нищення високорозвиненої, з достатнім словниковим запасом, культурної української мови княжої епохи, мови з відчутним арійським спадком – нищення цієї мови її‑ж здичавілими урало-алтайським та угро-фінським покручами. Що українське месіянство в північно-східному напрямі не вдалося – тема окремої розмови. Але це не повинно служити підставою для відмови від рідного, повторюю, високорозвиненого спадку. Зрештою, англійська культурна мова в особі американського Iнтера повернулась на континент задля розправи над своїм французьким гніздом щойно після перемоги Iнтера в 1945му році. I… зіштовхнулася з наростаючим опором французького націоналізму. Також, дикі Франки підпорядкували собі Ґаллів і перейняли їх мову, але не знищили. Цікаві історичні варіянти заповідалися і у нас із Литвою. Та виліз дідько з прокаженого болота ро´сийської тайги (гляди Sieroszewski, оповідання "Dno nędzy") і згноїв половину Eвропи. Українська мова НЕ МОЖЕ "знатуралізувати" ро´сийської матірщини. Жодна культурна мова не зможе – замало сил. Єдиний спосіб – воздвигнути мур. Що‑ж стосується запозичення слів, яким відповідників НІКОЛИ НЕ БУЛО і створити засобами рідної мови – не сила (а чи можливе таке?) – що‑ж, запозичаймо. Всі так чинять. Та лиш не забуваймо, що кількість, безміру швидко зростаючи, змінює якість, перевертає архитип.
Неприятеля потрібно вміти пізнавати
Хто затулив перспективу?
Я зроблю все можливе для того, щоб російська мова в Україні в жодному разі не могла вважатись іноземною.
(Президент України, канал СТБ,
30го листопада 2000го року)
346) Причиною клопотів, суперечок, сумнівів, а часом навіть сварок є саме існування ро´сийської мови в Україні. Не підлягає сумніву, що Українці не призабули‑б власних слів та зворотів, якби їм щоденно не лились до вух чужинецькі. Ніколи і нікому не трапило‑б ся запнутись на пів-слові та винувато звернутися до спів-бесідника з таким звичним для всіх нас питанням-вибаченням: "як це сказати по-українськи?…" – у побутовій мові – зовсім навіть не в науці! Чи мислиться подібна ситуація в Польщі або в Англії – щоб громадяни тих країв володіли рідною мовою слабше від іноземної? У 28му числі "Поступу" Читач не зашпортався‑б ніколи на слові "бомбардирування" (Львова) у 24му рядку від кінця статті, коли ще в другому рядку від початку читаємо "бомбардування" (Скнилова), якби пані Лариса Андрієвська ніколи у своєму житті не зазнавала сумнівної насолоди вслуха´тися у ро´сийські суфікси. Дмитро Яценко міг‑би вжити українського виразу ""Поступ" мав слушність" замість кальки "виявився правий" (9го – 10го грудня 2000го року). Зовсім так само, не мусив‑би Юрій Вовків на першій сторінці "Поступу" за 16те червня 2000го року брати слово "винуватиця" перед прізвищем Юлії Тимошенко в лапки, якби йому було відоме слово "призвідця". Йому вторить "національне" радіо (1го грудня 2001го року): "винуватець свята виходу перших двох книг "Української культури" фонду добродія Губського. Мирослав Перун у числі 107му на 9й сторінці "Поступу" замість "каменя спотикання" (теж в лапках) написав‑би просто: "перетика на шляху взаємовідносин…". Михайло Мишкало не мусив‑би постійно брати в лапки невдалий ро´сийський переклад англійського слова "advanced" – "просунутий", – якби змирився з дуже знайомим терміном перед-"европеїзаторської" епохи – "передовий"; на скрайній випадок – розвинений, посунений, поступовий… З тим бранням в лапки русизмів – просто горе. Надто воно часто трапляється. Зовсім очевидно – притягаються за вуха оці русизми не від бажання підкреслити якийсь особливий, прихований зміст, а всього-лиш від лінивства журналіста, якому "бракує часу" сягнути рукою по словник… Якби не ро´сийськомовне виховання, то Голова аґентства з охорони прав споживача у Києві не мусив‑би на всю України цитувати з говорилка-на-дроті: "як кажуть по-руccки, не решаемых проблем нет" – якщо‑б він протягом усього життя чув зовсім иньші штампи, наприклад: нерозв'язних, невирішувальних