Шабля, освячена Римом

Богдан Сушинський

Сторінка 29 з 50

— Минуло майже століття. Замість того, щоб подякувати вам за нагадування історії Австрії, дозволю собі нагадати, як її послові, що цісар Леопольд V ще й досі залишається імператором Священної Римської імперії. Й оскільки ця примарна імперія все ще називається "Римською", то хотілось би, щоб вона ще й відповідала цьому високому титулуванню. Погодьтеся, що римський понтифікат має право вимагати цього.

— То й що ви пропонуєте?

— Зустріти полковника Сулиму з його козаками, так само, як зустрів їх понтифік. Тобто полковник має подаватися вами, як талановитий козацький полководець, союзник цісаря в боротьбі з османами і герой, відзначений самим папою римським золотим медальйоном. З відповідними прийомами командувачем військами імперії і комендантом столиці; архієпископом віденським а, можливо, і самим імператором. Га, як вам такий дипломатичний демарш імператора Священної Римської імперії?

— Та хто він такий, цей полковник?! — обурився посол.

— Воїн, який прославився у битвах проти мусульман, обстоюючи віру Христову, а ще — воїн, завдяки вшануванню якого ви здатні підняти престиж не лише Австрії, але й усієї Священної Римської імперії. То як вам така рукавичка в обличчя султанові, поневолювачеві християнських земель?

Посол нервово протер хустинкою окуляри, начепив їх на кістляве перенісся і спантеличено пробелькотів:

— Це неможливо, пане архієпископе. Усі необхідні інструкції щодо полковника Сулими я отримав від канцлера імперії. Вони схвалені самим цісарем. Самим!

— Як же ви мене втомили своєю слабкодухістю, графе! Я давно вважав, що столицю Священної Римської імперії слід перенести до того міста, де вона справді поставатиме перед людством в образі священної і... римської.

Коли, вкрай спантеличений, і навіть дещо ображений посол нарешті залишив папську канцелярію, Одіні запитально подивився на єдиного свідка цієї розмови — єпископа Орбана. Саме того, що був таємним представником секретної служби єзуїтського ордену при папській курії, але "в миру" всі знали його лише як "настоятеля Валеріо". Правда, не знати якого монастиря і якої конфесії чи ордену.

— Якщо пригадуєте, я попереджав, що реакція цісарського уряду на появу в його країні козацького полковника, оголошеного турками "найбільшим ворогом Османської імперії", може виявитися саме такою.

— Цікаво, як би ви переконалися в правдивості своїх підозр, якби не побачили зараз у моєму кабінеті цього нажаханого варвара-германця?

— Відповідь, припустимо, вдала, — поповзли до вух куточки товстих губ настоятеля Валеріо. На його честь, він умів цінувати дотепність. Вшановував цю здатність, навіть коли був слідчим суду інквізиції. — Тепер слід віднайти таке ж вдале вирішення проблеми: як переправляти цих, усе ще підданих польської корони, до бодай якихось там із кордонів Польщі?

35

Так, палац герцога де Невера, яким тимчасово володарював тепер французький посол, і досі залишався гостинним для Сулими та інших "галерників". Одначе тепер, по дванадцяти днях перебування у ньому, захват від усвідомлення власної волі та майже неземної краси самого міста поволі почав згасати. Проте кожен із його титулованих пожильців усе частіше відсторонювався від великосвітського марнотратства цього товариства, щоб якомога глибше поринати у течію власної долі.

Тож навіть оті три пишні прийоми у знаних людей міста, про організацію яких заздалегідь потурбувалися архієпископ Одіні і секретар графа де Брейонна, не могли відволікти полковника та його супутників од нав'язливого віщування: "Гаразд, поки що в моєму в бутті все складається якнайкраще. Одначе жодне свято не може тривати вічно. То що діяти, як влаштовувати своє життя, і взагалі, як бути далі?"

На щастя, високі покровителі й досі не полишали їх без опіки. Причому це відчувалося навіть тоді, коли карета, якою мандрували містом баронеса Оржинська, Сулима, фон Штаффен і Ардалл, а також дрожки, відведені для секретаря де Брейонна і двох озброєних козаків-охоронців, Сотника і Ченця, опинялися у найромантичніших його закутнях. То в кварталах, поблизу яких селилися турецькі купці та всілякий більш-менш багатий люд зі сходу, їх невеличкий кортеж раптом брали під охорону кінні гвардійці, котрі невідомо звідки з'являлися. То з якогось трактиру несподівано вигулькував чоловічок, що запрошував "особистих гостей архієпископа Одіні" на обід, який накрито в окремій кімнатці і за який уже заплачено.

— Завтра має відбутися останній з прийомів, які нам із людьми архієпископа вдалося організувати для вас у Римі, — без будь-якого вступу повідомив за вечерею де Брейонн. — Після цього флігель палацу герцога, в якому ви зараз розміщуєтеся, може перебувати у вашому розпорядженні ще тиждень, упродовж якого ті ж таки заможні та впливові люди архієпископа мають наділити вас певними коштами і вирішити, як вам бути далі.

— Дякуємо, графе, ви були дуже гостинними до нас, — мовила від імені всіх пожильців Оржинська.

— Ми й самі відчували, що безтурботний, солодкий сон Рима осьось має завершитися, — підтримав її капітан фон Штаффен.

"Саме так, "солодкий сон Рима", — подумки погодився з саксонцем Сулима, й собі стримано подякувавши графові від свого імені та від імені двох своїх козаків-сотників, котрі, не будучи дворянами, обідали разом із охороною палацу. — Хоч і нетривалий, але занадто вже п'янкий та заманливий... сон".

— Я передам ваші подяки герцогу де Неверу, — ввічливо схилив голову посол. — Можливо, ваше перебування, панове, могло б тривати й далі, але термін, відведений мені на італійські справи, спливає, і за тиждень я маю відбути до Франції.

— Сподіватимемось, цього часу виявиться досить, щоб про нас подбали ті, хто взявся дбати, або ж ми подбали про себе самі. В будьякому випадку ми не створюватимемо для вас жодних проблем, — запевнила його полька.

Граф допив своє вино, підвівся з-за столу, порухом руки застерігши всіх інших, що їм підводитися необов'язково, тому що й присів він до їхнього столу не вечеряти, а лише випити келих французького вина та поговорити, — і зупинився, взявшись руками за спинку свого крісла.

— Як ви вже зрозуміли, завтрашній прийом, на який нам із архієпископом Одіні вдалося запросити кількох дуже потрібних нам, точніше вам, панове, людей, — видасться коротким і суто діловим. У ваших інтересах поставитися до пропозицій цих людей з належною увагою, а головне, дуже вдумливо.

— Ми постараємося не розчаровувати ні їх, ані вас, графе, — проказав фон Штаффен.

— Добре, що я почув це саме від вас, капітане, тому що пропозиція, котра стосується вас, буде, ну, скажімо так, своєрідною. А щоб ви зрозуміли особливість свого становища, поясню. Щоб затьмарити вам радість зустрічі з Віднем, турецька агентура, а слідом за нею — і ваші особисті вороги, почали розповсюджувати звістку про те, що, перебуваючи на військовій службі в Османській імперії, ви як артилерійський офіцер чудово зарекомендували себе у боях з кораблями християн. Дехто з ваших недругів уже має намір звернутися до імператора Леопольда V з вимогою позбавити вас австрійського підданства і заборонити в'їзд до країни.

Капітан випустив з руки столового ножа, спохмурнів і, відкинувшись на спинку крісла, заплющив очі. Сулима поглянув на нього зі співчуттям. Де Брейонн мав рацію: з такою "славою" до Відня йому краще не потикатись. Тим паче — з його планами щодо армійської служби і підвищення в чині.

— З якими б доказами ви не прибули зараз до австрійської столиці, — уперше за весь вечір подав голос Ардалл, — все одно вам ще довго доведеться відмиватись од нібито щедро пролитої вами християнської крові. Радив би робити це в лавах іллірійських повстанців проти османського іга, яких ми з вами з часом могли б навіть очолити. Досвідчені офіцери будуть нам дуже потрібні.

— Як і в Україні, в козацьких лавах, — докинув Сулима. — В будьякому випадку ні вести нас, ні самому націлюватись на Відень вам у ці дня не випадає.

— Але й це ще не все, — вирішив де Брейонн остаточно добити капітана. — Щоби надійно зганьбити вас як аристократа й офіцерахристиянина, при дворі розпускають чутки, що й до бунтарів ви приєдналися уже як стамбульський агент.

Усі знову подивилися в бік фон Штаффена. Тоді капітан спокійно обвів поглядом присутніх і, холодно посміхнувшись, із загадковим виразом обличчя проказав:

— Щоб там не говорили про мене вороги, ті, кому це належить знати, знають, чий я агент і кому насправді служу. — Витримав паузу, а тоді, всміхнувшись значно приязніше, додав: — Згідно з аристократичними канонами, в цій ситуації я мав би відкланятися і, возвеличений "ображеною гординею", залишити ваше товариство. Проте я не ображений на вас, граф де Брейонн, навпаки, вдячний за попередження. Відтак залишаюся у цьому приємному, надійному колі однодумців.

Розгублене мовчання військових, як завжди, порушив голос баронеси Оржинської:

— Тепер я переконалася, що ви, капітане, навіть мудріший, ніж я дозволяла собі припустити. Хоча, звичайно, шкода, що все складається саме так!.. Я вже уявляла собі, як тріумфально в'їжджаю під парадну арку міста опліч майбутнього головнокомандувача австрійськими військами графа фон Штаффена, та ще й у супроводі майбутнього гетьмана українського козацтва адмірал-полковника Сулими і його майбутніх полководців, — артистично вимахувала вона руками, ніби читала уривок з якоїсь демонічної драми. — Ви навіть не уявляєте собі, посол де Брейонн, які ідилічні забаганки авантюрної польської баронеси щойно розвіяли попелом світських пліток!

— На жаль, я не стану останнім із послів, кому випадало поставати перед людством у ролі "чорного гінця", — покаянно схилив голову француз.

* * *

Зазвичай, після вечері вони переходили до невеличкої камінної зали, і ще певний час проводили там у розмовах та у грі в кості чи в карти. Або ж, вийшовши на простору лоджію, милувалися видами тієї частини вечірнього міста, що повільно засинала біля підніжжя пагорба, на якому стояв палац де Невера. Проте сьогодні гості герцога мовчазно розійшлися по своїх кімнатах. Усі поводилися так, нібито вранці вже повинні були залишити це привітне гніздів'я, котре достоту здружило їх, і назавжди роз'їхатися.

Мабуть, піддавшись цьому почуттю, баронеса досить швидко полишила відведену їй кімнату і, брутально відігнавши від сулимових дверей одну з великосвітських повій, спеціально найнятих де Брейонном для зголоднілих на жіночі тілеса аристократів, сама постукала в них.

— Чи не здається вам, полковнику, що це ви мали б постукати в мої двері? Причому вдатися до цього ще кілька днів тому.

Сулима щойно встиг зняти пояс із кинджалом і тепер мав намір позбутися камзола, проте, побачивши на порозі Ванду, так і застиг, тримаючись за його поли.

— Я просто не наважувався, — спантеличено пояснив жінці, добре усвідомлюючи, ким виглядає у ці хвилини в її очах.

— Тобто наважуватись завжди повинна я?

— До того ж, був переконаний, що засинаєте ви в обіймах графа фон Штаффена.

— Я справді мала б щовечора засинати в обіймах котрогось із двох присутніх тут графів, — із викликом погодилась баронеса, беручи двері на защіпку і наближаючись до Сулими.

26 27 28 29 30 31 32