Одначе те, яким тоном, і з якою чуттєвою зосередженістю, вона зізнавалася в любові до творінь свого обранця, — вже саме собою заслуговувало на повагу. В цьому фон Гретцкі намагалася бути справедливою.
— Великий вплив мистецтва, мадам, — прокоментував її зізнання автор полотен, не тільки не змінивши при цьому пози, але, як запідозрила Євгенія, навіть не придивившись при цьому до співрозмовниці. Теж, мабуть, не на таке вже й невдале творіння "різця і пензля" Творця, тільки вже небесного. Що, звичайно ж, не могло не вразити її самолюбства.
— В даному випадку ви дивовижно неточні, метр. Мабуть, малося на увазі не "великий вплив мистецтва", як ви зводили висловитися, а вплив великого мистецтва, що, погодьтеся, не одне й те ж.
— Ішли б ви звідси, разом зі своєю амбіцією, і своєю іронією, — заступилася за свого кумира дівчина. Проте мовлено це було так незле і по-житейськи буденно, що Євгенія не те що не образилася, але навіть не відчула себе незручно.
— А схоже, що вона має рацію, мадам.
— Хто ж посміє засумніватися у правоті вашої геніальної музи, метр?!
23
Євгенія чудово розуміла, що "обмін дуелянтськими рукавичками" завершено, тож їй і справді треба було б шляхетно, не "втрачаючи обличчя", піти собі з Богом. Одначе якась сила, якийсь, майже підсвідомий гонор — поки що утримували її.
Учора надвечір фон Гретцкі несподівано зателефонувала директорка її нещодавно відкритої в столиці картинної галереї "Рафаель" і настійно порадила звернути увагу на самобутнього художника, який, разом із двома іншими аматорами пензля, уже кілька днів торгує своїми полотнами на схилі неподалік пляжу "Аркадія".
На запитання, від кого вона дізналася про це, Інга Зубач відповіла розлого, але туманно: "Від одного дуже — ну, дуже! — поважного чоловіка, зацікавленого в тому, щоб роботи Романа Ігуди, як звуть цього художника, обов'язково з'явилися в експозиції нашої галереї. Я, природно, зібрала невеличке досьє на цього Ігуду. Як не дивно, з'ясувалося, що, крім малярського таланту, вас могло б зацікавити й дещо інше. Наприклад, те, що й сам цей пензляр — справжній красень, колишній десантник, з династичного ковальського роду. Словом, раджу переконатися в цьому, не побоюючись того, що з ним — пасія. Переконують, що вона всього лиш підставна, з лав кримінальних проституток, і значно старша, ніж, завдяки своїй підлітковій зовнішності та шахрайсько-артистичним манерам, видається. Втім, подробиці — згодом".
Й ось Євгенія тут. Двоє інших художників — чи то вже залишили цей аркадійський Монмартр, чи, може, ще не з'являлися. Що ж до коваля-пензляра Ігуди, то, схоже, ось він...
Усе ще осіняючи обличчя поблажливою посмішкою, баронеса уважніше придивилася до дівиці. Коротка стрижка, смагляве, підсушене південним сонцем, личико; мініатюрний носик над іще мініатюрнішим, коричневатим бантиком губ. І джинсова спідничка, що не дотягувалася ні до інтимно оголених стегенець, ні до заношеного, явно "підліткового" джинсового жилетика. Смужка її метисового животика мала б сприйматися всією чоловічою частиною людства, як такий собі "пояс невинності". Єдине, що видавало в Ірені її вік, то це оперізана двома нерівними, глибокими зморшками шия, на якій уже проглядалися перші ознаки дряблуватості.
"Підставна ця жіночка, чи не підставна, — з сумною заздрісністю мовила собі Євгенія, — але, якщо вже маляр закохався в неї, то це ґрунтовно і всерйоз. Та й вона теж хапатиметься за нього. А що, "Великий Самозванець Пензля"! Звучить. Вважай, рядок в біографії. Причому не тільки художника. Титулу "Жінки Великого Самозванця...", його музи, теж удостоюється не кожна.
Звичайно, ставитися до такого визначення — "Жінка Великого Самозванця Пензля" — можна, як завгодно. Але, хто знає. Самій тобі стати Жінкою котрогось із справді Великих Художників так і не пощастило. З цього і слід виходити. Інша річ, що італієць Рікардо, в якого ти була закохана в університеті, не те що великим, а хоча б скільки-небудь відомим художником так і не став. Спився, вдарився в наркотики, злигався з якимись хіппі... Схоже, він дбав не стільки про своє мистецьке вдосконалення, скільки про гру на публіку в ролі "невизнаного генія". Втім, не він перший намагався пролізти в мистецтво через подібну "шпарину", і взагалі, це з іншої опери.
— Згодна, панове, будемо вважати мій візит суто ознайомчим. На жаль, не була вчасно попереджена про відкриття вашої елітної виставки з розпродажем, отож, пардон, не готова.
— З огляду на фінансову неспроможність публіки, аукціон шедеврів знову відміняється, — без помітного розчарування оголосив Великий Самозванець Пензля. Проте Євгенія відчула, що цього разу вустами його заговорило самолюбство людини, котра давно звикла до незмінної байдужості щодо себе, як, втім, і до постійного безгрошів'я.
"Та ж він навмисне "дістає" тебе, — зачепило Євгенію. — Добре розуміючи при цьому, що "публіка" й справді неплатоспроможна. Принаймні в ці хвилини. Але чому цей божественний нахаба вирішив, що на приморські схили люди приходять не для того, щоб насолоджуватися морем і пляжним коханням, а щоб купувати картини мандрівних богомазів?"
Ясна річ, усе це вона могла б висловити йому вголос, одначе то вже було б схоже на сутичку, а відтак — і на "втрату обличчя" у суто самурайському стилі.
— Здається, ви вважаєте мене зобов'язаною компенсувати ваші творчі і фінансові витрати на створення полотен, та ще й оплатити власну цікавість. — неспішно заходилася вони порпатись в обвішаній золотими залізячками сумочці.
— На суто добровільній основі, мадам, — анітрішечки не стушувався Великий Самозванець. — Тільки на добровільній, і винятково у вигляді пожертви. Причому врахуйте: коли ці полотна опиняться в Луврі поруч із полотнами Сезанна, Моне і Ван Гога, коштуватимуть вони значно, в рази, дорожче, ніж зараз. Навіть у своїх копіях.
Євгенія видобула з гаманця складену навпіл долларову банкноту і, потримавши її перед собою, але так і не дочекавшись, поки пасія Великого Самозванця гляне на неї, кинула в кепку-афганку.
— Але, про всяк випадок, запам'ятайте, — повчально мовила вона, звертаючись винятково до творця, — що роботи названих і не названих вами імпресіоністів та постімпресіоністів, таких як, Альфред Сіс— лей, Піссаро, Гоген, Ренуар, Тулуз-Лотрек та інші — експонуються не в Луврі, а в паризькому музеї д'Орсе, що вважається найкращим музеєм Європи.
— Де-де саме вони експонуються? — не зміг приховати свого подиву Великий Самозванець, і навіть ледь припіднявся, щоб краще бачити незнайомку.
— У музеї д'Орсе, о, великий самозванцю пензля!
Тільки тепер Ігуда зняв з обличчя шолом і, ще більше припинявшись, заінтриговано поглянув на Євгенію. Бо ж досі він і справді так і не завдав собі клопоту уважніше придивитись до неї. Чув лише кроки та пошепки мовлене Іреною: "Корова якась наближається. Уся така ділова, судячи з того, як вона тримається, та з її шмоток". І якби не це зауваження стосовно музею д'Орсе, мабуть, так і не спромігся б придивитись до цієї "відвідувачки".
— Хочете довести, що теж маєте якесь відношення до живопису, та й взагалі до мистецтва? — майже поблажливо, без іронії та каверзи, проказав він.
— Так, певне відношення все ж таки маю, — теж межево спростила свій тон Євгенія.
— Дивно.
— Що ж у цьому дивного? Я ж не вбачаю нічого надприродного в тому, що й ви вважаєте себе причетним до мистецтва, хоча, здавалося б...
Ігуда промовчав. Що не кажи, а цю словесну дуель він теж програв. Музей д'Орсе. Імена невідомих йому імпресіоністів. Втім, із того, що стосується світу живопису, він поки що багато чого не знав.
Зате якраз у ті години, котрі він відлежував на прибережному схилі, його починали провідувати дивацькі "Христові видіння", котрими потім так щиро і благородно примудрялася маятись Ірена. Вони бували то жахітливими, то благісними... Але щоразу поставали в його запальному уявленні у вигляді сформованих, завершених сюжетів. Свого часу Великому Самозванцеві Пензля не раз доводилося чути від художників традиційні стенання з приводу "кризи сюжету". Тоді він їм співчував, а тепер вражався блідості їхньої уяви, убозтву фантазії. Хотів би він знати, хто здатен позбавити його всіх тих "голгоф" і "таємних вечерь", котрі наповнюють його власне уявлення.
24
...Тим часом Юрик уже поруч, уже добувається до схованки Миня. Він чемненько вітається, звертаючись до господаря обійстя на ім'я та по батькові і, не чекаючи запрошення, сідає на лавку поруч нього.
— Так ото чутка є, сусідонько, що знову оті "тарілки нєопознан— ниє" літають, — здалека починає Юрик, а потім довго відкашлюється, проклинаючи гору та свою підстаркувату неміч, і терпляче поглядає на Миня, очікуючи на його відповідь.
— А нам що з того? — бурчить Миньо, ледве стримуючись, щоб не запитати просто й одверто: "Якого дідька приперся?!". — Літають, то й хай собі літають — хоч "тарілки", а хоч одразу й тазики з полумисками, гить-тіть-тіть!
— Нам, може, й нічого, а все одно... І хтозна, до чого воно йдеться. А тут ще й чутка пішла, що нібито ці тарілки-НЛО з самого Марса до нас прилітають.
— Брешуть, як завжди, гить-тіть-тіть! Якщо про все інше брешуть, то й про тих, що нібито прилітають, — теж... брешуть.
— Ну, то ви, Мироне Миновичу, вище всіх нас живете, вам видніше, — поблажливо каже Юрик, аби не вдаватися до суперечки.