— Встаньте! Що ви хочете? Ви, мабуть, прийняли мене за когось іншого? Нащо ви так?..
Жорж переклав. Першим піднявся високий.
— Мадемуазель, прошу вибачити за наше вторгнення. Але нас сюди вело провидіння...
— Провидіння? — насторожено перепитала Марта.
— Так, так. Саме воно, я вважаю. Знаєте, — запнувся він, мабуть, від хвилювання за своє вимушене зізнання. — Мусимо говорити правду. Ми в безвиході. Ви цивільна, мирна людина. І ми перед вами не солдати. От Жорж, торгівельник, Антуан
— хлібороб, я, Мішель, виготовляю меблі, а наш дорогий Луї, він он лежить на возі без пам'яті, — вчитель малювання. Свіча його життя догорає. Ради його ми і стоїмо перед вами. А провидіння? То наш розумний коник, трудяга. Він привів нас сюди. До злих людей він би дороги не шукав.
— Ота зморена конячина?
— Так. П'ять днів тому ми були у важкому бою. Нас розбили, ми почали відступати. Луї важко поранило, лікаря в тій суматосі даремно шукати, а залишати друга на поталу ворога,
— то зрада. Як могли, — перев'язали рани. День переховувались у лісі. А тоді на полі бою знайшли воза, потім коника. Заблудились. Лиш вчора вийшли на дорогу. Хотіли своїх наздогнати, долучитись до них. В села заїжджати боялись.
— Лікарів у наших селах нема, — пояснила Марта.
— Тим більше. Цілу ніч, що минула, ми їхали. Луї ставало все гірше. Ми молили Бога, щоб послав якийсь рятунок, хоч в цій ситуації на чудо сподіватись даремно. Під ранок він затих, ми задрімали. Скільки так їхали — не знаю. Очнувся, бо віз трусонуло. Дивлюсь — з обох боків зелена стіна лісу, їдемо наче у тунелі. Та й жодної галявинки збоку, аби розвернутись. Раптом наш коник збочує і ми пірнаєм у ще вужчий коридор. І от приїхали. Мадемуазель, вибачте за нахабство. Як вас звати?
— Марта.
— Мадемуазель Марто, дорога рятівнице! Ви — наша остання надія. У вас щира душа, добре серце. Всевишній вашими руками і турботою врятує Луї. Ради цього можна стати на коліна, як перед образом Божим.
— Ой! — вирвався у Марти внутрішній зойк. — Хіба таке під силу мені? На все воля Божа.
— Так, то його воля. Але українські жінки, кажуть у нас, можуть все, вони Божі слуги. Ваша Анна була у нас навіть королевою. Та, мабуть, врятувати людину буває важливіше, аніж правити державою. Пекельно важко вам буде, якщо погодитесь. Бо ж у вас ще господарство, сім'я, чоловік.
СМЕРТЕЛЬНА РОЗДОРОЖ
Нащо він робить їй боляче? Правда, він того не знає. Тому Марта й промовчала. Зрештою, дивно шукати співчуття собі у тих, хто шукає його у тебе. До того ж то чужі люди. Та ще й вороги, йшли війною проти. І стріляли в наших. Вона навіть свого коника для ополчення півроку тому віддала, щоб швидше перемогти їх. І от нині .. .благають...
— Марто, сестрице українська! — Мішель ніби прочитав її думки. — Ми не можемо змусити вас допомогти нашому другу. Тільки. тільки, якщо ви відмовите, це буде йому смертним вироком.
Ох, і поставив її Мішель на життєву роздорогу! Шальки совісті хитнулися вгору-вниз. Раз, другий. І врівноважились.
— Показуйте свого друга.
Тут же почула вкрадливий голос: "Ти хоч розумієш на що зважилась?"
Марта мовчить. Вона зрозуміла, що то голос темної сили, яка вже забрала з її хати двох найрідніших, позбавила її сімейної радості, можливості продовження роду.
Лише з першого позирку на Луї, який лежав на вимощеній пожовклій траві дна воза, вона зрозуміла, що та чорна сила вже кружляє над ним, і в передчутті зловісного торжества відмовляє її. Такої воскової барви були обличчя у Василя і Онопрія незадовго до фатальної години.
Марту враз охопила злість. Швидше, то була впевненість. Бо просвітліло в голові, тіло налилось енергією. Вона відчула себе тут головною, в колі чужих, незнайомих людей, які раптом стали близькими, бо у всіх одна мета. То ж за Луї вона боротиметься, мов за власне життя, а за його кожен б'ється без страху, з впевненістю переможця. І то буде хоч тимчасовою помстою тій темній силі, знищити яку людині неможливо, і ... непотрібно.
Марта, як і решта людей, які віками жили в глухому Поліссі, не знали професійної медицини, лікування. Їхні предки, вони, набували знання спостережливістю, розумом, аналізом трагедій, радості від одужання і шукали порятунку в природи, серед якої жили. То й була медицина, яку назвали народною. В багатьох випадках вона виявлялась ефективнішою, більш помічною, аніж офіційна, якої в селах фактично не існувало. У ній були свої, народні доктори, професори, академіки. Без паперових дипломів, часто й неписьменні. Марта не мала тих звань, але сумлінною ученицею була. А в житті виринають ситуації, коли й рядові в ході бою стають командирами. Вони ще не знають, що будуть робити, але знають, що це повинні робити саме вони.
Марта різко відкинула попону, якою до підборіддя був укритий Луї, і сторопіла. Рана на правій нозі була замотана поверх військової одежі побурілим від крові рушником, справа, на грудях, закрита по сорочці шматком темного полотна, обв'язана якоюсь шворкою.
Що ви наробили? — кинула вона Мішелю і докірливо похитала головою.
Той, мабуть, зрозумів і без перекладу. Безпомічно розвів руками: що могли — те зробили, був бій.
"Ну, рани, зрозуміло, — подумала Марта. — Чи не перебита кістка стегна?". Впевнилась, що ні. Груди Луї часто здіймались, губи потріскані, пошерхлі від спраги. Ах, ще одна біда! Їй треба безліч необхідного, а помічники мови не розуміють. Не знають де що лежить, що треба принести. Марта кинулась до хати, вхопила відро з водою, кварту, рушник. Розстебнула Луї комір сорочки, обмила чоло, шию, витерла, змочила губи. От, якби Луї зробив хоча б ковток-два води! Але ж він у безпам'ятстві.
ГОСПІТАЛЬ НА ХУТОРІ
— Жорж! Допоможи!
Марта підсунула руку під голову і відчула неприродну твердь пишної шевелюри Луї.
— А-а-а, — верескнула вона і злякано висмикнула ліву, а правою стала з неї щось змітати на землю, топтати ногами. — У нього воші!..
Цих бридких кровосисних комах вона стала боятись більше, аніж зубатих вовків. То вони принесли біду у її сім'ю. Онопрій, її синок, пішов тоді провідати свого хворого друга, де вся сім'я покотом лежала в тифозній гарячці. І сталось непоправне. Її ж для чогось врятував Всевишній. Може, аби вона так само зробила із незнайомою людиною, яка на межі буття? Ха! Від чого Жоржу весело? А, смішно з її переляку!..
— Мадемуазель боїться? Та в нас того добра, мов маку...
— Е, тоді з такими дарами я вас не приймаю, — відрубала Марта.
Не по-людськи? Так. Але ж з тими гидкими створіннями вони давно. Зліг же один Луї. Отже, не від них, а від ран. Бо доки той паразит не спробує крові тифозного, загрози хвороби не несе. У хворих тифом жмутами випадало волосся. Чоловіки і жінки лисіли. У Луї воно збите у тверду копицю. Розплідник паразитів. Ковтун. Його не розчешеш, не розплетеш. У поліських селах то не дивина. "Бруд та нуд — і ковтун тут", — пояснювала причину мати, яка і Марту привчила до охайності. А після втрати чоловіка і сина чистота тіла і хати стала для Марти, мов хліб щоденний.
Марта з полегкістю зітхнула: паразити не тифозні. І тепер вона знає як далі діяти. Її звернення до прибульців перекладав Жорж. Хлопці слухняно виконували її команди, не питаючи для чого це.
Небавом на просторому дворі гоготіло полум'я. Марта принесла найбільший чавун, Антуан наповнив його водою, приставив до вогнища.
— Мадемуазель, — звернувся до Марти Жорж. — Вам треба багато гарячої води?
— Багато, Жорж.
— О, зараз, зараз...
Він метнувся до воза, з-під сидіння видобув невеликий котел, триногу. Удвох з Антуаном встановили його над вогнищем, наповнили водою. Марта вдячно кивнула головою. Мішель тим часом зняв з воза бічну драбину, щоб легше доступити до Луї, взявся розмотувати зашкарублі пов'язки на ранах. Марта ножицями поволі звільняла голову Луї від ковтуна. Без нього лице стало якимось маленьким, хлопчачим. Настромивши на ножиці, Марта з огидою швиргонула жахливу перуку з її мешканцями у вогнище.
— Фу, аж упрів, — видихнув Мішель і розтягнувся на весь зріст поруч з возом.
Присів на моріжок і Антуан. Вони удвох вилущили Луї із військової мушлі. Чоботи стягли легко, а от одежу. Від неї довелось звільняти по частинах з допомогою ножниць і військового ножа Мішеля. На тілі залишились приліплені до ран лише її острівки. Відривати їх пекельно боляче і небезпечно. А що під ними? Добре було б показати Луї бабі Явдосі із Запілля, вона толк у болячках знає. Але ж далечінь — сім кілометрів лісом туди, сім назад. Всяке може трапитись, а час безжальний. Відлягло від серця, що у Луї від рани "антонів вогонь" не пішов. Бо що то за жахлива напасть буває після рани, вона знає: їхньому сусідові в селі Єрмилу Рудому кінь наступив на босу ногу, поранив. За п'ять діб його не стало.
Марта безупинно зволожувала зашкарублу поверхню ран теплою водою. Накінець обидва шматки одежі поволі відділила від тіла. Певно, якби вона була хірургом, то без зволікань шваркнула б по омертвілій шкірі, під якою гній, що отруює організм, і в будь-яку хвилину може здолати його кволу здатність чинити опір. Але поки що жар тіла, часте дихання, бухкання серця, бісеринки поту на лобі показують, що він бореться.
— Мішель! — гукнула Марта. — Нарвіть мені ось такого листя. Його тут доволі, — і дала йому листок подорожника, сама ж заспішила в город, щоб утнути головку капусти.
Чистим листям цих скромних помічників здоров'я вкрила рани замотала стрічкою з сувою лляного полотна. Удвох з Антуаном вдалося змусити Луї проковтнути кілька ложок води. Він навіть відкрив очі, безтямно глянув угору, мляво спробував перешкодити спробам напоїти, закашлявся і знов упав в забуття. Пружною ходою Марта зайшла в сіни, зняла з стіни косу, взяла мантачку.
— Панове, ідіть за мною, — покликала усіх.
Трійця слухняно рушила за клуню, де була невелика галявина із густою травою. Марта вправно намантачила косу, почала загінку. Зелена поросль слухняно лягала в тугий покіс. Видовище для гостей було незвичне: хіба то жіноча робота?
Із пахучого, свіжоскошеного травостою, на знятій з фіри драбині, у затінку, під черешнею, настелили зелену постіль. Накинула Марта зверху сіру ряднину, вкрила Луї, якого друзі перенесли туди, смугастим покривалом.
ПРИВИДИ В БІЛОМУ
Марта була невтомна і відверта.
— Перепочити я вам, хлопці, не дам.