А тут можна в нього пірнути. Зануритись, та все глибше й глибше, — і ось уже хочеться змахнути руками, набрати у пригорщу зірок, загорнути себе в них, порушити цей непорушний вічний світ і малювати свій. Хочеться закружляти в танці, перестрибуючи з однієї зірки на іншу, видобуваючи з них звуки і граючи самостійно мелодію, під котру танцюєш. Ейліс любила танець, любила музику, і це ірландське небо кликало її в незвіданий, але такий рідний світ звуків, кольорів та безконечного руху.
Ніч збігала на диво швидко, ніби хтось підгонив її оксамитових прекрасних коней, таких, як на фермі того загадкового чоловіка: чорних, граційних, довершених фризів. І край неба почала вирізнятися велика зоря, яка щедро розхлюпувала своє світло. Палахкотіла пишно, мов царівна. Ейліс замилувалася зорею, прикипаючи до неї очима. А далі зірвалася з місця. У її ноутбуці є програмка нічного неба. Навела на зірку і прочитала: Венера. О так, богиня кохання вітає новий день!
Потьмяніли небесні очиці, посвітлішало видноколо, тільки Венера все цвіла. Перед тим, як піти в ліжко, Ейліс послала їй повітряний цілунок. Заснула усміхнена і чомусь безмежно щаслива.
За два дні дівчата знову були у школі верхової їзди. Власник, здається, чекав їх, бо спалахнув привітною й одночасно грайливою усмішкою, немов вони — давні знайомі. Ейліс випитувала в нього про породи коней і цілувала красиву морду Моріона, а Агерін із неабияким натхненням розповідав їй усе, що знав і не знав про тварин.
— А яку породу ти вирізнила б з-поміж усіх? — спитав її.
— Безперечно, першість у мене будуть мати фризи. Та якщо говорити не про породи, бо це якось загально, то я давно примітила он того червонявого, високого красеня, — показала в напрямку тварини на манежі.
— Це кобилка змішаної породи арабських скакунів і донського. Звуть її Іштар.
— Гарне й дивне ім'я. Щось нагадує мені...
— Богиню війни, кохання та плодючости в аккадській міфології. Втілення Венери.
— Позавчора під ранок я бачила Венеру на небі! — вигукнула з захопленням дівчина. — Дивно, що богиня кохання причетна й до війни.
— Чи не тому, що ці дві речі — вічні супутники людства?
— Мабуть. Як би не було, ім'я прекрасне! Спопеляюче.
— Так, ця тварина — мов іскра або ціле пожарище. Коли побачиш її в бігу, зрозумієш, що маю на увазі.
— А можна мені її осідлати?
— Звісно.
Ейліс добре трималася в сідлі. Тіло її тендітне, але міцне: одні лише м'язи, як у породистої кобилки, що під нею. Вони намотували кола, а Агерін не зводив з них очей, і оті вогненні кола почали оповивати його. Тонкими струменями лізли у груди. І ось вони уже пожадно облизували серце.
В суботу Ейліс і Дороті були запрошені Агеріном на прогулянку в Лімерик. А в неділю вони вечеряли у його великому будинку, далі Ейліс почала бувати в нього щодня.
Завертілася вирва. Закружляло навколо двох пломенисте зіркове сяйво. Звуки вальсу, танго, самби й румби, полонезу, мазурки й кадрилі, танці диких первородних племен переплелися в одному хороводі. Терпсихора відбивала ритми, плела слова вінками Евтерпа, шепотіла містичні рими Ерато, і тільки Мельпомена сиділа мовчки, чекаючи свого часу...
...Ейліс таки танцювала йому на теплому піску Родосу, цілувала палко його вуста в карпатському замку Дракули, крик її любовного шалу почули в центральних кварталах Парижу, млосні їхні обійми залишили своє тепло у вузьких каналах Венеції. За місяць вони перетнули всю Європу, кращі готелі й ресторани відчиняли їм двері. Агерін багато пив, але мало п'янів, азартно грав у казино, та рідко програвав. Він жив насичено, бурхливо й аж якось надривно, а разом з тим дивним чином не втрачав берега. Інколи скидався на безумця, який вирушив канатом над прірвою, але завжди досягав протилежного боку. Ейліс стала його полонянкою — тілом, розумом, духом.
І ось знову смарагдова, меланхолійна Ірландія насупленим ранковим небом заглядала в очі. Ейліс прокинулася раніше за Агеріна і блукала його будинком, заповненим картинами й антикваріатом. Усе — надбання його предків.
Зупинилася біля невеличкого столика з оригінальними й, мабуть, дорогими шахами. Сама дошка стояла на позолочених ніжках у формі левів, які тримали її на своїх спинах. Поверхня дошки була срібно-золотою, як і фігури, котрі ясно відображали своїми формами суть кожної. Ніколи раніше Ейліс не бачила чогось подібного. У протилежному кутку салону на високій металево-скляній підставці красувалися ще одні шахи, уже сучаснішого й витонченішого вигляду, виготовлені з дорогого скла чи з кришталю. Ейліс зачудувалася витвором, розглядаючи кожну фігуру й усе ж відважилася легенько вдарити пальцем по одній. Тонкий, тремтливий звук розійшовся простором.
— Подобається? — почула голос Агеріна за спиною.
— Це найбільше, що вразило мене у твоєму будинку! Два набори шахів. Г адаю, вони колекційні?
— Так. Одні, оті важкі, придбав ще мій дід. А кришталеві — від батька. В моїй родині любили цю гру.
— А я геть далека від таких інтелектуальних ігор...
— Ти — мистецтво, моя крихітко.
Він притягнув її до себе, починаючи цілувати від кінчиків пальців на руках та все вище й вище. Дуже скоро вони забули і про мистецтво, і про інтелектуальні ігри. Їх захопила виключно гра тіла, шалена, некерована, примхлива і без будь— яких установлених попередньо правил...
За сніданком Ейліс усе ж повернулася до теми шахів, тож Агерін, розводячи під вечір вогонь у каміні, розпочав їхній перший урок.
— Будь-яка гра — це насамперед правила, — глянув уважно на Ейліс. — А правила означають обмеження. І, як не дивно, якраз ці обмеження дають можливість для креативности гравця і його здатности до перемоги. Ось шахи. Гра ця, як і всі інші, відбувається за певними правилами, чіткими й заздалегідь визначеними. Ці правила, втім, не позбавляють тебе права вибору: на кожному ході маєш можливість зробити вибір із тридцятьох варіантів. А сама гра має десять неповторюваних партій у сто вісімнадцятому ступені. Уявляєш спектр, масштаби?
— Неймовірно! — вигукувала Ейліс, попиваючи червоне вино.
— І все це, знову ж таки, згідно з установленими й визначеними законами. Дотримуючись їх, можеш творити безкінечно. Бо творення без правил не існує.
— Погоджуюсь. Набір хаотичних звуків ніколи не стане музикою, як і набір хаотичних рухів не стане танцем.
— Ти чудово розумієш це як танцівниця. Так і розмахування пензлем на полотні, без відчуття й розуміння тонів та кольорів, ніколи не стане картиною. Все ж ти вільна створювати свої правила, але тоді маєш подумати й про саму гру.
— Ця гра буде тільки моєю...
— Так. І всі, хто захоче грати, мають дотримуватись твоїх правил. Інакше гра розвалиться й відкриється дорога хаосу. А ще завжди варто пам'ятати про жертву. Якусь із фігур ти маєш принести в жертву задля досягнення мети. Задля перемоги.
— Це стосується усіх сфер життя...
— Звісно. Ніщо не дається нам без жертв. Тим паче перемога у борні. А щодо правил, то неправове суспільство, наприклад, — це найбільше паскудство, яке здатна вчинити людина, бо призводить до загальної деградації. Закони повинні діяти для всіх, бо якщо кожен почне порушувати та ще й створювати свої, то до добра це не призведе...
— У такий спосіб неможливо створити й саму державу...
— Так, бо держава — це гра за правилами. Нема правил та дотримання їх — нема й держави. Мало того, держава — це захист і забезпечення ладу, що, знову ж, не можливо без певних правил. А на думку деяких, держава — це узаконене насильство... Анархісти взагалі вважають державу аморальним утворенням, для них порядок існує тільки в анархії.
— І всюди, все ж, відгомін порядку...
— Аякже. До речі, творять будь-що завжди протилежності. Наочний приклад перед тобою: чорне й біле. Чоловік і жінка, які створюють нове життя. Двоє чоловіків у такому сенсі нічого не здатні створити.
— Ти гомофоб?
— О люба! Тільки не висловлюйся штампами! Я логік. Нехай собі бавляться на здоров'я, та не треба з цього робити правило і переконувати інших, що такі забавки — це щось креативне, здатне породжувати рух уперед!
— Погоджуся. Але як тоді діти "з пробірки"?
— Ти смакувала томати в Італії, чи були вони того ж смаку, що й у Лондоні?
— Ні.
— Отож. А все тому, що я повів тебе до ресторану, де готують із продуктів, котрі росли природно, а не в теплицях. У Лондоні ти таких не знайдеш.
— Захоплююся твоїм розумом... усім тобою... Чому ти не працюєш у юстиції? Адже ти такий розумний!
— Ти ще дуже юна, моя пташко, і наївна. Хтозна, чи я таки розумний... І є одна важливіша за розум річ, це — мудрість. Забагато розуму, але без мудрости, здатне довести людину до божевілля...
— Або втрати сенсів...
— Ну ось, ти не по роках мудра, — усміхнувся.
— Мистецька школа й танці — це все ж не філософський факультет, але я подумаю про шахи, тільки тому, щоб не відставати від тебе.
— То ти хочеш змагатися зі мною?
— Так! У всьому!
— Що ж, в одному з видів спорту ми стоїмо на рівних, — багатозначно підморгнув дівчині. — А тепер час для глибшого й детальнішого ознайомлення з фігурами, які перед тобою.
— Уважно слухаю.
— І перед уроком, кохана, налий мені вина...
Далі перед очима Ейліс розгорнулося чорно-біле поле битви, скроплене червоною кров'ю пішаків. Розпачливе іржання коней, пронизливий крик слонів та глухий стук їхніх бивнів, падіння мурів і мовчазна сила турів. Набундючений король, як завжди, залишався найважливішою фігурою гри, він мав силу при захисті, здатність запобігати матові. Його могли взяти в полон, але ніколи — вбити. Все ж виглядав дещо інфантильним, пасивним, зманіженим. Ось хто захопив та вразив Ейліс: королева, найсильніший гравець шахівниці. Їй можна було усе! Таки сила — у жінки, а всі пішаки й королі падають перед її владою.
Ця гра дедалі більше подобалась дівчині.
Наступний вечір виявився на диво безхмарним і чистим. Агерін повів Ейліс на мансарду, питаючи водночас, чи любить нічне небо. Відповіла, що по— справжньому відчула небо тут, у ту ніч чи ранок, коли побачила Венеру. Але має таке враження, що небо завжди було важливим для неї, просто вона про це не знала.
— Небо важливе для всіх, — зауважив Агерін.
Уже нагорі вона побачила великий телескоп.
— То ти ще й звіздар?! — вигукнула захоплено.
— Хоч я й вивчав право, але люблю спостерігати і мандрувати небом.