Переможець відчіпляє рибину з гачка
– Півтора кілограми точно буде! – лише тепер Сашко проявляє стриману емоцію. – Почин є. Будемо вважати, що ти курс молодого рибалки пройшов, усе бачив, тому лишайся тут, роби, як навчено, а я піду зі спінінгом на хижака пополюю. Не забувай же принаду підкидати – по десятку-два горошин за раз.
Він зникає за моєю спиною безшумно, наче тренований спецназівець. Я ж, почіплявши на гачки "секретний" горох, вклякаю над вудками, намагаючись заспокоїтись і зосередитись, ловлячи себе на думці, що навіть голова перестала боліти – невже від адреналіну? Поплавці не подають ознак життя, тільки повільно тиняються на течії то в один бік, то в інший. Деснянські струмені тчуть на поверхні води чудернацькі візерунки – водна гладь переливається, ніби найтонший шовк. Я вже заспокоївся й у свідомість поволі входить пташиний спів, потім жаб'яче кумкання, далі шелест листя над головою – піднімається легенький вітерець. А кльову немає. Можливо, я щось не так роблю?
Кидаю у воду, туди, де поплавці, трішки гороху. Минає хвилина-друга і раптом один поплавець оживає, починає, пускаючи легенькі кола, дріботіти, а тоді раптом тоне. Я ледве встигаю простягнути руку, вхопити вудку і підсікти – пусто... Прогавив! Але ж і реакція потрібна на Десні! Ну, зачекай-но. Чіпляю горошину, закидаю – дріб-дріб-дріб! – потопило. Підсічка – є! Щось затято впирається в товщі води, в мене одразу ж починає калатати серце, але по тому, як зігнути вудлище, я розумію – щось не надто велике. А все ж опір зовсім не такий, як чинять на Клевені червоні карасики.
Я намагаюся не поспішати, але коли помічаю біля самої поверхні сріблястий полиск, витримка мене зраджує – я щосили смикаю вудку, з води важко вилітає чималенька рибина, несеться в повітрі прямо до моїх ніг, вдаряється об рогачика, на якому лежала вудка і падає у воду. Ет, дідько! Невструйло!! Добре, хоч Сашко не бачив...
Аби почепити нову горошину, вудку спираю на куща і тільки-но сягаю рукою до пакета з горохом, як на іншій вудці поплавець тоне без жодного попередження. Плутаючись у волосіні, розсипавши частину гороху, я хапаю ту вудку, відчуваю, як мій гачок десь там, на дні, впирається у щось непорушне, вудлище гнеться в дугу, але снасть тут же мовби вистрілює і з води вилітають гачок з грузилом, зі свистом летять кудись у небо, а звідти падають прямо в кущ.
– Ма́нда хуе́вос[31]! – вигукую в нестямі популярну іспанську лайку і якийсь час, все ще тримаючи в руці вудку, розгублено дивлюсь на воду: оце так, оце риба була!
Смикаюсь підвестися з тим, аби вивільнити з куща свою снасть, потім згадую Сашкову настанову щодо тиші й мінімуму рухів, вирішую якомога швидше закинути іншу вудку, але її гачок уп'явся в мої штани й витягнути його з цупкої джинсової тканини мені ніяк не вдається, а час іде, а риба може попливти геть... Я згадую про свою принаду, супроти всяких правил кидаю в річку аж пів жмені гороху, знову беруся до гачка, згадую, що в кишені свого наплічника бачив якогось ножа, полишеного там, певно, ще дідом, виймаю його і ріжу цупкий коттон. Гачок на волі, тепер швидше почепити горошину! Руки тремтять, ніби під час того пам'ятного першого бою під Харковом, коли в мене заїв автомат; сяк-так справившись з насадкою, закидаю вудку, припасовую її на рогачиках і завмираю над нею весь в очікуванні, мовби голкіпер, якому збираються пробивати пенальті: ну ж бо, ну...
Спливає хвилина, друга третя... утім, хтозна, можливо, це лише секунди були? І тут поплавець, тричі якось дивно підскочивши на воді, повагом, без жодного поспіху, йде під воду. Та місцина вже освітлена вранішнім сонцем і я добре бачу його рух під водою – все глибше й глибше... аж доки мої нервові закінчення нарешті посилають сигнал до мозку, звідти команда дії передається до руки і я рвучко підсікаю. Є!! Снасть моя впирається в щось непорушне на самому дні, вудлище згинається півколом і якийсь час ситуація лишається статичною. "Невже це деревина, корч?!" – шугає розчарована думка, проте хтось там, на дні, теж, певно, отямившись від несподіванки, нарешті робить важкий лінивий порух, а тоді ще й ще: таки риба!
"Не поспішай, не поспішай", – одразу ж згадуються Сашкові настанови і я, тримаючи в руці вудлище, відчуваю через нього ту напругу, з якою впирається невидимий суперник; моя розгубленість змішується із якимось первісним захватом і хвиля адреналіну вихлюпується звідкілясь, накриваючи мене з головою: оце драйв!
Хтось повільно ворочається в товщі води, не бажаючи підніматись на поверхню, туди, де межа двох світів: одного свого, рятівного, іншого чужого, згубного, але порада Сашкова вельми доречна і я помічаю, що моє вудлище навіть без додаткових зусиль все більше піднімається вгору й дарма, що деснянський мешканець часом, зібравши всі сили, до краю напинає снасть, аж кінчик вудки хвицяє по воді, проте потуги його швидко слабшають, а мені після кожного такого контрнаступу вдається вище й вище піднімати вудлище, аж доки нарешті я не помічаю біля самої поверхні мідний полиск широчезного риб'ячого боку. Невже лящ?!
"Тільки б не зійшов... Тільки б не зійшов..." – чи то молюся, чи чаклую-заклинаю я й перестаю помічати будь-що навколо себе: світ мій звузився до кількох квадратних метрів водної поверхні, під якою й відбувається віковічна боротьба мисливця і його здобичі. Знову блиснув червонястий широкий бік, тут же виткнулась із води товста коричнево-сіра спина й потужний удар широкого хвоста по поверхні розкидає навсибіч бризки води, а лящ з потроєною, здавалось би, силою шугає в глибину, аж вудка моя не витримує такого напору й знову хилиться до самої води.
– Обережно, – чую я десь позаду себе знайомий голос, – повільно опусти вудку, нехай погуляє.
Сашко за моєю спиною, але мені немає можливості, ні обернутись, ні відповісти – вся моя увага прикута до вудки й поверхні води. Я лише чую шурхіт глини, що осипається під його черевиками й ось уже він поруч зі мною.
– Ти був поспішив; більше так не роби, бо зійде.
У мене немає часу на відповідь: лящ вклав у свій відчайдушний ривок мало не останні сили, бо знову піднявся до поверхні, стомлено ліг на бік, тільки голову намагається опустити якомога нижче.
– Готовий, – резюмує Сашко, – бери ось підсаку і спробуй підняти йому голову – хай повітря хапоне. Тільки ж повільно і в міру.
Тримаючи в лівій руці підсаку, я зовсім трохи піднімаю вудку, волосінь натягується ще більше, голова ляща лише на кілька сантиметрів витикається з води, круглий рот тут же відкривається, ніби з подиву, й рибина нерухомо завмирає, безсило лежачи на поверхні води.
– Обережно тягни його на підсаку: не швидко й не повільно.
Та я пам'ятаю, як Сашко брав свого головня, тому досить впевнено буксирую здобич з піднятою над водою головою та відкритим ротом до підсаки і вчасно її піднімаю: не раніше й не пізніше. На довгому руків'ї підсаки вага відчувається неабияк – мушу навіть відхилитись, аби перенести здобич до себе, але за мить сітка з рибою вже в моїх руках.
– Ну, вітаю, друзяко! – плескає мене по плечу Сашко. – Рибальське хрещення Десною пройшов. Сподобалось?
– Ще б пак! – стомлено, але й радісно відповідаю я, розпливаючись у широчезній усмішці. – Давно так не переживав. Серце й досі калатає і руки трусяться.
– Гарний лящ попався: добрих два кіло буде. Везучий ти.
– Ще один зірвався, – жаліюсь я.
– Пусте, – хмикає Сашко, – не тільки рибалкам має везти – рибі також. Я почув, як ти лаявся. Ну, думаю, треба йти, Гліба підбадьорювати, бо не переживе невдачі, – він по-доброму всміхається.
З його допомогою запроторюємо ляща в садок та вивільняємо з куща другу вудку.
– Ну, ти далі тут лови, а я піду блешнями Десну постьобаю. Ще тільки сьома ранку, о дев'ятій почнемо юшку варити. Ти коли востаннє деснянську юшку їв?
– Ой, – машу рукою, – навіть пригадати не можу. Колись... Ще баба Ліда варила.
– Удома не та юшка. Спробуєш на багатті – от де смакота.
Ех... І знову я без власних харчів буду, на готовому чужому. Сказано – невструйло.
Ми облаштовуємось варити заплановану юшку в затінку під вербами. Відпущені Сашком дві години промайнули швидко. Попри всі мої очікування, лящі більше не клювали, але дві густірки й плітку таки вдалося зловити. Сашко ж – що то справжній рибалка! – настьобав тим часом пів десятка дебелих смугастих окунів: ми з Жоріком про таких в дитинстві могли тільки мріяти.
– Кажи, що потрібно робити, – прошу я, побачивши, як Сашко дістає з наплічника старезний армійський казанок: не стояти ж мені, склавши руки.
– Назбирай сушняку і розпали багаття. Ось, тримай сірники.
Залюбки. Сушняк – це сухий хмиз, всохлі гілки, що попадали з навколишніх верб. Такого повно в лузі й ми в дитинстві часто збирали його прямо по берегах Клевені, щоб потім пекти в багатті картоплю. Розпалити вогонь одним-єдиним сірником було тоді для нас із Жоріком своєрідною ініціацією, перепусткою в товариство аборигенів Клевені – так само, як плавання вздовж річки від пляжу до містка й назад, пірнання з верби, вміння веслувати на дерев'яній плоскодонці чи наловити вудкою на п'явку-клепсину смугастих окунів у вікнах між лататтям, аби, обгорнувши їх потім лопухом та глиною, запекти в багатті – карасі в Клевені тоді ще не водилися.
Рибальська юшка страва сакральна – майстерний кухар зварить її на багатті щонайбільше за сорок хвилин, а смак у неї прямо-таки божественний і навіть не намагайтеся сперечатись із рибалками, що є на світі щось іще таке ж довершене і досконале, як деснянська юшка. Тож, швидко впоравшись із приготуванням, ми всідаємось на траві, казанок між нами, поряд з ним, на старому рушникові, ще ціла купа всяких наїдків, приготованих Сашковою Людою і навіть семисотграмова пляшка оковитої з двома старовинними гранчастими стопками – так от чим був напханий його наплічник – а я, наївний, гадав, що снастями.
– За твоє рибальське хрещення! – виголошує Сашко.
– За зустріч! – алаверди додаю я.
Бальбо хвацько перекидає чарку, трохи скривившись, вичікує мить, потім зачерпує дерев'яною ложкою запашне вариво, аж тут помічає, що свою дозу я ледь надпив.
– Ти чого це?! – вигукує з обуренням.