Що ж до їх поїздки до Києва, то він майже не вірив у таку можливість, хоч запевняв двох високих молодих легінів і художника з Києва, що все зробить, аби вони тільки згодилися.
— Та гуцули вперті. Гуцули, як усі гірські народи, особливі люди. Вони люблять свої полонини, гори і дівчат!
— Дівчат любимо й ми, — сказав молодик зі шрамом на обличчі. — Та все ніколи. Міжнародна виставка на носі.
Пан Ярослав на хвильку зупинився перепочити. Оглянули пройдений шлях…
— Мабуть, кілометрів зо три зробили.
— Мені до гір не звикати, — сказав молодик з густою бородою.
— По вашій фізичній формі бачу: брали участь в афганській війні.
— В афганській авантюрі.
— Тепер так воно називається. Нас колись теж називали бандитами, тепер — героями. Уже й преса так пише. Світ змінюється, змінюється й політика. Петро Перший, — спершись на гуцульський топірець, вів далі пан Ярослав, — вважався великим російським імператором, ледь не батьком усіх народів, як Сталін. А гетьман Мазепа зрадником. А тепер? Чого тільки один Батурин нам коштує… А хто ще вчора про це знав? Може, оці гуцули, які боялися тримати в хаті будь-яку літературу? Діти кидали школи. Батьки казали: нас, гуцулів, не голова, руки годують… То ми є усі майстри.
— Пане Ярославе, — перебив його бородань. — А чи чули ви про книжку "Українська писанка"? Вона вийшла у Києві ще за часів Маланчука.
— Чути чув. Але не бачив. Бігме… А то чого вас тая книжка зацікавила?
— Вона з нами.
— То файно. Доберемося до світла, то я ту книжку побачу…
— Їй за часів Маланчука пришили націоналізм і зняли з продажу…
— А що за Маланчука не називалося націоналістичним, то ж друг Суслова — у них тоді все називалось націоналістичним…
Вони рушили далі. На полонинах де-не-де спалахували тьмяні вогники. Гуцули запалювали свічки, гасові лампи…
— Електрики нема?
— Та де?! Задля одного гуцула, який не хоче перебиратися додолу, та щоб радянська влада провела йому дроти? А гуцул ліпше ноги протягне, ніж полізе вниз.
— А як же вони без світла працюють?
— Їм допомагає Господь Бог! Для цього він і створив сонце. Удень працюють, уночі сплять, а коли не спиться — дітей роблять.
— А у вуйка Василя багато дітей?..
— Та слава Богу… Настругав… Марічка-чічка до себе притягує не лише вуйка Василя, а ще й молодих легінів здатна привабити. Та ви зараз самі побачите…
У дворі завалували пси. У горах відгукнулась луна. Потім поверх потічка загавкало ще кілька собак. У горішній хижі спалахнуло світло.
Вуйко Василь, тримаючи в руках "летючу мишу", вийшов у двір. Крикнув на псів, щоб затихли. Велика чорна німецька вівчарка заскавучала і стала коло господаря, вивчаючи непроханих гостей. Другий пес, напівдворняга, напівкавказька вівчарка, господаря не слухав, продовжуючи гавкати і гарчати.
— Агов, вуйку! — гукнув від воріт пан Ярослав.
— Слава Йсу!
— Навіки слава! Ану, замовкни… Кому сказав, — вуйко нагнувся, щоб узяти якусь палюгу і пожбурити нею в неслухняного пса.
— То я, вуйку Василю…
— Пан Ярослав?
— Так, так!
— То дуже прошу або, як кажуть на великій Україні, ласкаво просимо до господи, — він зачинив у величезній, як погріб, буді — може, й справді погребі — обох собак і накинув поверх клямки величезного замка.
Пан Ярослав ступив першим на подвір'я, подав руку.
— Знайомтесь. Гості з Києва. З київського художнього салону. Спеціально до вас приїхали.
— Чим же ви до нас приїхали?
— А машиною. Машина там, у долині.
— То дуже прошу до хижі! Ми зараз вечеряти зібралися… Свіжий банаш… Бринза, молоко… У нас усе свіже. Узвар тільки з торішніх груш. Та він смачніший і корисніший від того індійського чаю, що ви так на великій Україні любите… То у вас уже від москалів… Перепрошую, серед вас москалів нема?..
— Нема!
— Слава Богу… Шляк би їх трафив… От завойовницький народ! Це тепер через них стільки крові у світі ллється… А скільки ще проллється… їх би поселити поруч з німцями, і хай би все життя воювали один проти одного… Хай би інші народи трохи мали від них спокою…
— Вуйку Василю, тутка київські гості принесли вам книжку.
— То мені нащо книжка… Дякувати Богові, ми тепер маємо свобідну Україну, свобідно читаємо свобідні книжки… То ми уже не ховаємо їх у схронах… Ставимо на полиці. То коли таке у гуцула було, щоб свобідно книжка стояла на полиці?! Щоб могли діти читати, і їх за те ніхто не бив… Слава Україні!
— Героям слава! — відповів за всіх пан Ярослав.
— То книжка не історична.
— Це брошура, — подав голос афганець. — "Українська писанка" називається.
— То та в мене є! Я її за великі гроші купив. То вона ще за того проклятого Маланчука видана. Агов, Марічко! А ходи-но сюди! До нас гості приїхали… Та накривай на стіл. А потім уже книжки роздивлятимемось. Чи то не так?
Через високий поріг увійшла молода і вродлива гуцулка з обличчям Матері Божої. Принаймні усім отак здалося. Бо всі троє спочатку глянули, підхопившись з лави, на вуйну Марічку, а тоді на образ у кутку, що його освітлювала лампадка…
— Яка ви божественна, — мовив київський художник, який весь час мовчав. — Чи не з вас малювали ікону?
— З мене! — посміхнулась вона. — То ще один київський маляр у нас ціле літо жив.
Усі повернули голови до ікони. Вуйко Василь, з того надзвичайно гордий, підніс гасову лампу над головою, освітив діву Марію. В золотавому ореолі на голубому тлі. З шовковою хусткою, вишитою гуцульським червоним і чорним шитвом по берегах, з розчесаними навпіл чорними косами, Марічка дивилась з будь-якого кутка на них великими і чистими очима. Високе чоло аж ніби світилося. Стрічки дугастих брів переходили у лінію продовгуватого носа з тонкими ніздрями, з товстою нижнього губою. Афганець уважно дивився на це трохи видовжене овальне обличчя з такими рівномірними контурами і думав: "Окремо взяти — нічого особливого, але в гармонії — яка ж це краса! Зовсім нетипове обличчя для сьогоднішніх міс Америк і міс Україн".
— Ви божественна, — повторив київський художник. — Я хотів би вас намалювати у своєму стилі… Дещо реалістичнішому… Хоча вся ви божественна. І ця ваша мережана сукня, і ця накидка, розквітчана на плечах, і ці загадкові гілочки яскраво-червоних квітів. І ваше серце… — він підійшов ближче і глянув на намальоване серце, що висіло у неї на грудях, обплетене гірляндою червоних квітів і пробите наскрізь мечем з руків'ям у вигляді хреста… Серце утворювало навколо себе малий золотавий ореол на блакитній сукні.
— У неї серце не тільки на грудях, а ще й добре серце у грудях, — мовив щасливий вуйко Василь, коли пані Марія вийшла на кухню.
Порожня і простора хижа з образами і лавами дихала пахощами торішнього сіна, ароматами гірських квітів і ще чимось таким щемним і невловимим для людей асфальту…
Розділ дванадцятий
Коли капітан Дубль переступив поріг цієї невеличкої, але гарно прибраної кімнати, приватний сищик Кублей був уже тут.
— Що ви робите в цій кімнаті? — замість привітання кинув у заросле вухо Кублея фразу капітан Дубль.
— Те, що й ви, капітане. Милуюся цією вродливою жінкою, якій власне дзеркало скалічило таке миле моєму оку обличчя…
— У вас, здасться, два ока… І не корчте з себе адмірала Нельсона.
— Так, два, — відповів Кублей. — Але коли я бачу таких гарних жінок, друге від задоволення заплющую.
Жінка, яка щойно стогнала і, називаючи медсестру лікарем, скаржилася, що її болить, мило і вдячно посміхнулася. Капітан Дубль дуже коротко запитав:
— Ну як?!
Замість лікаря і медсестри, що перебували в кімнаті, відповів Кублей.
— Житиме. Для жінки головні антибіотики — це компліменти. Чи не так, медсестричко? Ви мені також подобаєтесь…
— Вам подобаються всі, що в спідницях, — кинув капітан і присів на вільному стільці напроти скаліченої жінки.
— Пробачте, — сказав він. — Ви можете говорити?
— Так. Але в мене дуже болять щоки. При кожному порухові біль прямо вистрілює у скроні…
— Пане комісаре, — звернувся лікар до капітана Дубля. — Якщо ви хочете розпочати… — він раптом затнувся, шукаючи якесь інше слово замість слова "допит". — Якщо справа терпить, то, може, через кілька днів… Ми забираємо пацієнтку з собою. Вона ще в шоковому стані. А потім… А потім… Якщо можна, давайте вийдемо в кухню і не заважатимемо медсестричці промивати їй обличчя. В ранах можуть бути осколки скла.
Вони вийшли на кухоньку, присіли за невеличкий столик, біля якого стояли дві табуретки. Дві інших стояли під самим столиком.
— Нам подзвонили у відділ по розслідуванню убивств, що вночі загинула жінка. Двірничка — так було сказано, — ніби знайшла її сьогодні вранці мертвою.
— Це не зовсім так, не знаю, як вас величати… Ваше звання, комісаре…
— Комісари у нас в Україні тепер не в моді. Хоч совєтська влада й залишилася…
— Так, так, я знаю.
— Звертайтесь просто: капітан.
— Так от, пане капітане! Жінку щось страшенно вразило. У неї шоковий стан і найстрашніше… Вона ще й сама не усвідомлює. Ви бачили її руки?
— Так! Вона чомусь прикриває ними обличчя. Соромиться себе, чи що?
— Важко сказати. Але таке в медичній практиці трапляється. У неї заклякли руки…
— Не зрозумів, — насторожився капітан Дубль.
— Ну, як вам пояснити… Вона не здатна своїми руками нічого робити. Вони в неї так і залишаться біля обличчя. Стискуватимуть скроні, чоло, прикриватимуть частково очі. Вона не може ними навіть ворухнути… Її щось неймовірно приголомшило, потрясло. Жінка лежала гола. Абсолютно гола. Двері, вікна — все зачинено. Ніхто у квартиру не проникав, проте раптом чогось чи когось злякавшись, вона впала. Так падають, бува, епілептики. Упала і вдарилась потилицею об дзеркало, що стояло біля стіни. Дзеркало розбилося і скалки посипалися їй на обличчя. Щастя, що вона затулила руками очі і скалки вп'ялися в руки. Інакше б осліпла.
— Скільки вона пролежала і коли це приблизно трапилось?
— Учора вночі! Але що ще дивніше — сусідки говорять, що вночі бачили її сина…
— Сина?! — перепитав капітан.
— Так, сина, який п'ять років тому загинув в Афганістані і похований на міському кладовищі. Там, де всі воїни-афганці…
Капітан підвівся. Такого повороту подій він не чекав. А втім зрадів, що жінка жива.