Мені легше вести з вами перемовини, знаючи, що до цієї справи був причетний дуже шанований усім козацтвом гетьман Сагайдачний.
— Ми це передбачали, — проказав граф, дивлячись при цьому на ченця Валеріо, як на спільника. Саме на Сагайдачного герцог де Невер — про що вже мовилося — покладав надії, як на командувача цим військом.
— До речі, чому в ті часи де Неверу так і не вдалося здійснити свої наміри? Що йому завадило врешті-решт зібрати хрестоносне міліційне військо і кинути його, якщо вже не на сам Стамбул, то хоча б на Бахчисарай чи на Буджацьку орду?
Схоже, що такого запитання де Брейонн не чекав. Він знову підвівся з-за столу, в задумі пройшовся кімнатою.
— Бачите, — проказав, переводячи погляд на вікно, — існувало кілька чинників.
— Даруйте, графе, — не стрималася баронеса Оржинська, яка досі мовчазно вислуховувала чоловіків, — але чинник був один — війна. Цього разу майже загальноєвропейська, до якої Туреччина ніякого відношення не мала.
— Правдиво мовите, баронесо, — охоче підтвердив де Брейонн. — Усьому на заваді стала ця невчасна війна.
— Доки герцог де Невер мав клопіт із формуванням Ліги християнської міліції, — артистично поводила перед собою келихом Банда Оржинська, — король моєї рідної Польщі Сигізмунд III База не лише не готувався до війни з Османською імперією, а навпаки, вів таємні переговори з представниками султана, аж поки йому не вдалося підписати з ними у вересні 1617 року договір, розраховуючи при цьому мало не на вічний мир[33]. Добре знаю про це, тому що у складі польського посольства на цих переговорах був і мій батько — польський офіцер і шляхтич. Та біда навіть не в цьому нерозважливому кроці Речі Посполитої.
— Ну, чому ж "нерозважливому"? — несподівано не погодився з нею Сулима. — Річ Посполита не готова була до війни з Туреччиною, а королю дуже не хотілося бачити турків під стінами Баршави. До того ж, Сигізмунд добре знав, що козаки тільки й чекають, коли його армія ослабне, щоб підняти чергове повстання. Бін змушений був іти на це перемир'я з османами, навіть жертвуючи значними територіями.
— От тільки не про "османську" політику Речі Посполитої зараз ідеться, — лукаво, але примирливо всміхнулася Банда. — Хоча ви маєте рацію: козацького повстання при дворі короля завжди бояться більше, ніж чергового нападу яничарів.
— Посол Жолкевський з вами не погодився б, — лукаво всміхнувся Іван Сулима.
— Кому не відомо, що Жолкевський — це уособлення польського гонору й азіатської пихи? — звабливо повела плечима баронеса. — Що ж до Ліги християнської міліції, то з'ясувалося, що ті самі володарі країн, які так неохоче та бездіяльно прилучалися до Неверової Ліги християнської міліції, що мала виступати проти мусульман, дуже швидко згуртувалися аж у дві ліги — католицьку та протестантську — щоб розпалити чергову війну поміж своїми ж таки, християнськими державами[34]. Перечитайте, панове, хроніки європейських держав, і ви переконаєтеся, що їхні монархи куди охочіше виступають один проти одного, ніж проти султана. Причому так було завжди. Чим це пояснити, я не знаю, та й не мій це клопіт.
33
Баронеса закінчила свою промову ще кілька хвилин тому, але чоловіки довго й мовчазно дивилися на неї, мабуть, не знаючи, яким чином знову повернутися до перерваної розмови. Саме втручання цієї жінки виявилося настільки неочікуваним, що на певний час повибивало їх із сідел.
— Не часто можна зустріти жінку, якщо вона звичайно, не королева, яка б так добре була обізнана з військово-дипломатичними справами, — скористався з їхньої мовчанки граф фон Штаффен, котрий теж досі не мовив і слова.
— ...Якщо вона чомусь усе ще й досі не королева... — підправила його Банда Оржинська.
Ще впродовж кількох хвилин де Брейонн запально переконував козацького полковника в тому, наскільки це важливо: відродити ідею хрестових походів, сформувати велику християнську армію і, якщо вже не покінчити з Османською імперією, то принаймні ослабити її та витіснити з території балканських країн і Речі Посполитої. При цьому він час од часу нагадував полковникові, що про "країну козаків" не розводиться лише з суто дипломатичних причин, хоча добре розуміє, що рано чи пізно має дійти до створення окремішньої козацької держави.
— Мені нема що заперечувати з приводу того, що було мовлено, — дочекався Сулима, доки француз нарешті виговориться. — Але мушу повторити своє запитання: чого герцог де Невер чекає від мене? Може, йому потрібні кілька сотень козаків-найманців, які він згоден і здатен утримувати? Тоді слід провести конкретні перемовини: скільки шабель, яка платня, де і з ким доведеться воювати.
— Гадаю, що не про найманців тут повинно йтися, — невдоволено пробурчав настоятель, дивлячись кудись убік. І Сулима зрозумів: єзуїт якраз і побоюється, щоб цю його зустріч із королівським послом та особистим представником герцога де Невера не було зведено до вербування українських найманців. — Тут уже вимальовуються інші постаті, інші цілі та вершини.
— Тому й вимагаю ясності у словах і намірах, — стримано пояснив полковник.
— Настоятель має рацію, — запевнив його де Брейонн, повертаючи папери на відведене їм місце у настільній канцелярській шкатулці. — Тепер, коли груди ваші зігріває золотавий лик понтифіка, ви повертаєтеся до своєї козацької країни не колишнім турецьким бранцем, а претендентом на трон, точніше на цю, як його?.. — поляскав він пальцями.
— На гетьманську булаву, — підказав Сулима.
— Саме так, на гетьманську...
— Одне слово, — взяв ініціативу в свої руки настоятель Валеріо, який краще знався на українських реаліях, — герцог де Невер, й усі ми, хто марить новими хрестовими походами, сподіваємось, що вам вдасться спочатку стати ватагом січових козаків, а з часом — заволодіти булавою гетьмана всього вашого народу. Ми розуміємо, що пройти шлях від бранця до монарха буде нелегко, проте медальйон папи, визнання, якого ви спізнали у Ватикані, і та підтримка, яку папа і герцог де Невер надаватимуть вам у подальшому, мають вплинути на багатьох козацьких достойників. Причому вплинути настільки, що вони самі попросять вас зійти на козацький трон.
— Залишатиметесь ви при цьому підданим польського короля, чи забажаєте бути під протекторатом французької корони, — підтримав його граф де Брейонн, — то вже справи не сьогоднішнього дня.
— Звідси ми з полковником вирушаємо до Відня, — знову подала голос баронеса Оржинська. — Було б добре, якби папський нунцій в столиці Австрії та французький посол допомогли мені організувати там прийоми, а може, й офіційний бал на честь славетного воїтеля проти ворогів християнства полковника Сулими. Тобто во славу того воїна, який, не лише сам вирвався із полону, але й зумів захопити турецький корабель, з великою командою та охороною, визволивши при цьому чимало бранців-християн.
Настоятель Валеріо і граф де Брейонн перезирнулися і запевнили баронесу, що обов'язково обговорять її наміри зі своїми покровителями.
— Тож переконуйте їх, переконуйте! — авантюрно запалилася баронеса Оржинська. — Причому робіть це якомога швидше. А головне, вчиніть так, щоби слава про безстрашного лицаря-хрестоносця Сулиму долинула до віденського імператорського двору та палаців тамтешніх міністрів значно раніше, ніж прибуде сам герой.
Цього разу настоятель і граф перезирнулися з полковником Сулимою. І всі троє зрозуміли, що досі вони явно недооцінювали авантюрність вдачі цієї польської аристократки.
34
Одначе тріумфального входження до Відня, на яке так розраховувала баронеса Оржинська, не сталося. Поки колишні галерники відпочивали, живучи на "Ісмаїлі-паші" вже як охоронці корабля, вороги Ватикану не дрімали. Спочатку турецький посол у Римі намагався тиснути на понтифіка та його оточення, вимагаючи повернення галери та покарання козаків, які перебили команду і захопили судно.
Проте архієпископ Одіні досить швидко відбив цей "дипломатичний абордаж", довівши з допомогою своєї секретної служби, що самими османами корабель було по-піратському захоплено; що козаки були полоненими, які мають право на звільнення, і що у Ватикану свого флоту нема, тому "Ісмаїла-пашу" вже передано Римові. Та щойно йому вдалося владнати цей конфлікт, як турецькі дипломати почали шантажувати Відень, заявляючи, що поява у місті ворогів Османської імперії та ісламу буде сприйнято Стамбулом, як ворожий акт по відношенню до самого... султана.
— Влада Австрії не може прийняти в своїй столиці козаків, — постав перед Одіні австрійський посол у Римі граф Леонберг, височезний, але й так само худющий чоловік, який у свої п'ятдесят років, не маючи за плечима й року служби у війську, намагався хизуватись недоладно пошитим військовим мундиром. — Сулима і його зірвиголови стали тепер відомими на всю Європу ворогами турків, отож уряд моєї країни не бажає ускладнювати через них взаємини з могутньою Османською імперією.
— Головне, що ви не забули нагадати про могутність цієї ісламської держави. — Невисокий на зріст архієпископ Одіні не відчував ніякої незручності від того, що змушений був стояти перед цим довгов'язим "засушеним велетнем". Навпаки, він ще більше наблизився до графа і тепер, погойдуючись на носках ботфортів, дивився на нього знизу вгору з такою неприхованою іронією, з якою далеко не кожен велетень наважився б дивитись на гнома. — Тільки дивна річ: усі інші посли, навіть ті, що репрезентують у Римі невеличкі, збройно геть слабкі держави, намагаються переконувати мене й увесь світ у їхній могутності й історичній величі. Тільки ви під час кожної дипломатичної зустрічі, за будь-якої нагоди, не забуваєте нагадувати всім навколо про велич Високої Порти і ницість країни, яку репрезентуєте.
И без того рівний, наче стовбур зачахлої корабельної сосни, посол спробував виструнчитися ще більше, і піднісши до очей клеммбрілл[35] [36], з гнівом і жахом придивився до виразу обличчя особистого секретаря понтифіка. Та, замість гнівного словесного виверження, архієпископ раптом почув вибачливе пояснення:
— Вам добре відомо, що лише рік тому імперія Габсбургів втратила Тіроль і Передню Австрію, крім того, ми навряд чи зможемо втримати свої володіння в Угорщині та на Балканах, не кажучи вже про те, що Відень може й не витримати ще однієї такої турецької облоги, яку витримав 1529 року.
— Про яку давно слід було забути, — мстиво посміхнувся архієпископ.