— При мені Кость його не називав, та й назвати не міг, оскільки не знав.
— Не так борзо, хлоп'яку, — лагідно остудила його Ірена. — Являй свої полотна і почувайся, як у Луврі. Таємниці Джоконди розгадуватимемо дещо згодом, і в іншій обстановці.
— Я такої ж думки, — поспішив запевнити їх обох Костоправ, заносячи до вітальні першу в'язку картин, яких вони завбачливо завезли ліфтом на поверх. А, щойно весь творчий набуток опинився по цей бік дверей, так само поспішливо відкланявся, запевнивши, що з'явиться позавтра, о дев'ятій ранку.
Залишившись наодинці з господинею, Ігуда хотів знову повернутися до загадки, пов'язаної з його "оперативним псевдонімом", але Ірена спровадила несподіваного квартиранта до душової, на виході з якої зустріла з халатом; потім, знову наклавши табу на тему про псевдонім, нагодувала яєшнею зі шматками яловичини... Й увесь цей час вона ненав'язливо, з довірливою посмішкою, випитувала в нього все те, що неминуче повинно було цікавити жінку під час першого знайомства, чи був одружений, чи має дітей, де останнім часом ночував і якими заробітками перебивається.
На кожному з цих етапів "входження в довіру" жінки, Команданте ловив себе на усвідомленні того, що з Іреною йому по-домашньому просто і по-сімейному затишно; наче повернувся до рідної оселі після тривалого відрядження чи закордонного заробітчанського вояжу. В ліжко до нього, вже розмореного сном, Крихітка теж лягла без будь-яких словесних вступів та артистичних прелюдій — як до давнього коханця, обволікуючи його принесеними з ванної кімнати запахами якихось там шампунів, гелів, духів і... роз'ятреної жаданням жіночої плоті.
Ігуда спробував було по-пролетарськи накинутися на неї, але жінка зупинила його своїм томливо мовленим "не так борзо, хлоп'яку!", і спочатку змусила довго пестити її, привчаючи до зовсім інших інтимних взаємин, аніж ті, до яких він звик, а вже тоді, з королівською великодушністю дозволила вдатися до грубого сексу. Який, — Ірена вважала за потрібне сповістити про це, — завжди ставав для неї небажаним завершенням любовних ігрищ.
— .Так склалося, наш Незламний Команданте, — тільки по цьому вдовольнила Крихітка ще й інформаційний голод цього мужчини, — що певний час мені довелося нидіти в дружинах твого давнього приятеля Мирона Миньківського.
— Ти?! Була. дружиною. Миня?!
— При кожній згадці про це, мені й самій хочеться зачинитися в душовій кабінці і, відмолюючи свою дурість, довго відмиватися.
— Господи, знав би я!..
— Саме тому й не поспішала із зізнанням. Але тепер це вже не має значення. Сліду в мені по цьому чоловікові, як на воді — по веслу.
— Як же так могло статися, що доля звела нас?
— Тебе і Миня?
— Тільки не нагадуй мені про цього ідіота. Мене цікавить, як доля звела з тобою.
— А краще б цікавився, чому вона так довго мордувала тебе в одній компанії з Миньом, цим, безмірною заздрістю катованим чолов'ягою.
— Навіть згадувати чомусь не хочеться.
— Даремно. У цих спогадах могло б відкритися чимало цікавого.
— Наприклад?
— Це я повинна була б вимагати від тебе прикладів, якби, звичайно ж, ти виявився уважнішим до людей, що оточують тебе, або несподівано з'являються у твоєму оточенні.
— А якщо хоч трішечки конкретніше?
— Я давно дійшла парадоксального висновку: всі ми підвладні або примхам долі, або примхам СБУ.
— Ну, про те, що Миньо був штатним стукачем.
— Ми ж домовилися, що про нього не згадуватимемо.
Ігуда заінтриговано помовчав. Манера, в якій Ірена намагалася розвивати знайомство з ним, свідчила, що ця "крихітка" не така вже й проста і наївна, як могло б здатися після рекомендації Костоправа.
— Тоді при чому тут СБУ? — ані на міліметр не просунувся Команданте у своїх ваганнях.
— Ось і я собі гадаю: причому тут СБУ, коли поруч зі мною незламний, допитами в КДБ гартований Команданте? — з легковажним натяком віджартувалась Ірена.
— Не знаю... Костоправ на агента СБУ не схожий.
— Костоправ і. СБУ?! — жахнулася його наївності Ірена. — Спаси й помилуй! Нічого спільного. Але з часом усе виразніше починаю усвідомлювати, що всі ми підвладні примхам долі, а сама доля — підвладна примхам СБУ.
— Ці-ка-вий поворот сюжету, — задумливо відреагував Ігуда.
— А в цих хлоп'яків нецікавих сюжетів не буває. Самі наші долі Всевишній проектує за їхніми сценаріями. Тому що сценаристи вони "від Бога". Одначе й про це теж годі, — рішуче відкинула простирадло Крихітка і зсунулася з високого ліжка-сексодрому. — Хоча я вже давно і від поту Миньового відмилася, і гріхи його відмолила, та все одно цього разу пропоную стати під душ удвох. Ніщо так не зближує, як його душеспасні струмені.
22
Щойно в тобі починає проявлятися фатальний талант, як поруч негайно з'являється фатальна жінка, призначення якої — возвести тебе в генії.
3 "епохальних" роздумів неприкаяного героя цього неприкаяного роману
— Ласкаво просимо до Лувра, мадам! — атлетичної будови, — охоплений могутньою мускулатурою чи то штангіста, чи борця, — молодик проказував це з такою поблажливою зверхністю, з якою вуличній жебрачці дозволено було припасти до ніг короля. — Перед вами — врятовані шедеври Великого Самозванця Пензля.
Цього разу "Лувру" випало разташовуватися на порослому соковитою травою прибережному схилі Аркадії[9]. А сам творець — високий, плечистий, з міцним оголеним торсом, що різко контрастував своєю вишуканою аристократичною засмагою з розшарпаними, закоченими до колін джинсами, — велично "возлягав" на осяяному полуденним сонцем пригірку, ніби повержена статуя — посеред Великої Галереї[10], виклично сповнений тільки йому дарованого почуття гідності і тільки ним самим виправданого презирства до оточуючого світу.
В самій зовнішності цього мандрівного маляра, в безшабашності його пози і в неприкаяній байдужості при спілкуванні з нею, Евгенії фон Гретцкі, в емігрантському дівоцтві — Ковач, примарилося щось первісно нестримне, підвладне хіба що стихії його власної несамовитості і власної величі.
— Наважуся припустити, що все це "безсмертя", — окинула іронічним поглядом розтикані по дощових вимоїнах, наче по музейних нішах, картини Великого Самозванця Пензля, а також кепку-афганку, з кількома пожертвованими кимось гривнями, платою за перегляд шедеврів, — належить вам, шановний кабальєро?
— Усе це, мадам, слід припустити, уже давно належить не мені. З певного часу "все це" вже належить людству, тому що все це вже зветься "мистецтвом". — Карбовані, ґрунтовно приправлені сарказмом слова ці долинали звідкись з-під накладеного на обличчя вицві— лого коркового шолома часів колоніальних воєн Британської імперії, за краєчком котрого Євгенії відкривалося широке, освячене ледь примітним рубцем, підборіддя.
"Ні, як вам подобається це безбожне нахабство?! — зачудовано подивувалась баронеса. — Ви лишень погляньте на це миле хамство "всяктворящежорстокого".
— Одне слово, трагедія людства полягає лише в тому, що воно все ще не відає про появу на цих берегах Великого Самозванця від мистецтва...
— Як би це вам доступніше пояснити, мадам? — хриплувато пробасив з-під колоніального шолома оголений неофіт Лувра. — Розумієте. "Все це", — тобто все те, що вам пощастило лицезріти в ці хвилини, — тільки й слід називати "істинним мистецтвом".
— Хто б наважився припустити щось подібне?!
— На відміну від усього того, що ви досі мали на увазі під мистецтвом.
— Яке божественне нахабство! — знову, тепер уже майже зачаровано, подивувалася Євгенія, розуміючи при цьому, що знайомство їх із самого початку не склалося.
— А ви ж іще навіть не подивилися на його полотна, мадам!
Дівиця, яку Євгенія досі примудрялася не помічати, воссідала за два кроки від Великого Самозванця, по-східному схрестивши ноги, в позі лотоса, що занадто вже невчасно "розпустився". Й оскільки обличчям вона була звернена не до неї, а до художника, то збоку могло здатися, що творить молитву біля розіп'ятого на схилі біблейського пагорба месії.
— Ви, як я помітила, теж милуєтеся не полотнами, — в'їдливо відповіла Євгенія, — а здебільшого — грішною натурою Великого Самозванця Пензля.
— Ніким я не милуюсь, — з підлітковою безпосередністю образилася пасія Великого Самозванця. — Картини ці... Та вони переді мною навіть у мареннях постають. Як Христові видіння.
На якусь хвильку Евгенія застигла з привідкритим ротом. Усе, чим вона здатна вразити, чи хоча б подивувати цю дівчину, якій, звичайно ж, було значно більше літ, ніж могло здатися на перший погляд, уже не мало ніякого сенсу.