— Для того живодера то вельми легка кара. Ми його пригостимо так, що він усіх своїх застереже тикати сюди носа. Отамане, — звернувся він до ватага. — Дозволь я тобі на вухо скажу дещо. Як ти вирішиш — так і буде.
В міру того, як Харитон ділився секретом, суворе обличчя очільника веселіло, він басовито розреготався, хлопнув Харитона по плечу:
— Бути по-твоєму.
На окраїні села бусурману наказали викопати яму в його ріст. Він пополотнів, щось залопотів на своїй мові, поповз цілувати отаману чоботи, бо зрозумів, що тут буде його могила. Та у яму вставили велику бочку, краї якої були врівень з землею.
— А тепер браття, — вигукнув на все людське коло Харитон, — у кого мала чи велика нужда, справляйте туди. Мало буде — додамо води. Скупаємо там татарву, скуштує киселю на смак.
Від натовпу місце завісили на кілках двома розтягнутими ряднами, люди з сміхом заходили за завісу. Бочка швидко заповнювалась. Хлюпнули ще кілька відер води. Завісу зняли.
— Лізь, — скомандував Харитон башибузакові. — Інакше секір-башка... Ну, живо...
— О, Аллах, — змолився і сплеснув руками до неба людолов.
— Аллах тебе помилує, коли втопиш голову до того, як моя шабля свисне над краєм бочки.
Харцизяка затулив ніс і мовчки, в одежі, зіслизнув у бочку, над якою стирчала лише голова. Харитон видобув шаблю із піхов, демонстративно погострив лезо об долоню. Розбійник з жахом стежив за кожним рухом Харитона. Той відвів руку, шабля свиснула в повітрі. Але на якусь долю секунди голова зарізяки встигла раніше сховатись у лайні, яке ліниво хлюпнуло. За мить виринула, бусурман чмихнув, протер очі, дико втупив погляд у руку Харитона, який знов відвів її.
— Так йому, — ревів, реготав натовп. — Ще раз, козаче! — закликав люд.
Знов свиснула шабля, знов голова встигла сховатись. На шостий раз вона виринула і схилилась на край бочки .
— Ну, досить, мабуть. Тепер іди до своїх бусурман, — вирішив Харитон. — Хай облизують. А ми тебе ще обміняємо на наших бранців.
— Добре, добре, Свист, — похвалив отаман.
— Та я Харитон, — поправив той.
— Козак має заслужити і мати козацьке ім'я. Від свисту твоєї шаблі бачиш куди ховаються бусурмани...
.Зрештою, незнанці, здається, не нападати приїхали. Тут не фортеця, нема гарнізону. Та й на вояк вони не схожі, і на таких упрягах в бій не йдуть. З битої дороги у лісову глушінь звернули не від добра: нею їхні вже пройшли два дні тому, вчора услід вже йшло московське військо. Хоч від хати Марти до того путівця не менш кілометра, але чутно було, що рух там був великий. Дивно, чому звернули на ту дорожину, де могла проїхати одна фурманка і була ледь помітною, а крони дерев зачіпали голови їздових? Як вони уздріли поворот у лісову гущавінь, до її двору?
Виходити до них Марті чи ні? Вона вже опанувала себе, вдягнула спідницю, вишиту блузку, стала поратись у хаті, хоч в тому потреби не було. У сінешні двері постукали. Відсунула засув. Біля порогу стояли той, хто сидів поруч з візником, і найменший. Фурман спішно розпрягав бідолашного коника. Затим підійшов до воза, нахилився, скрушно крутнув головою, приєднався до гурту...
Якби тепер Марта побачила себе у дзеркалі — нізащо б не впізнала. В рамі, навстіж відкритих сінешніх дверей, стояла зовсім інша жінка. На біляпороговому приступні вона трохи вивищувалась проти одного, а проти меншого — на цілу голову. Від вродливого спокійного обличчя з вольовим позирком карих очей, схрещеними на персах руками, розкішного волосся, обидвоє незнайомців, схоже, оторопіли. Очікували, що до них вийде господар. Розгублений чи сердитий, улесливий чи злий, покірний чи з сокирою. Війна все таки ще йде.
— М-м-м, — затнувся низенький.
Та більш значимо не хто вийшов, а який. Ця жінка із мирно складеними руками, від якої віє духом їхньої Жанни Д'арк, показує їм хто тут господар, не боїться їх, солдат донедавна великої і непереможної армії Наполеона.
Розгуба була недовгою. Бо вже за мить погляди обох з вродливого, але непоступливого лиця поповзли вниз, і Марта майже відчула, як вони обмацують її шию з намистом, пробують заповзти під відхилену зверху блузку, яку в поспіху не защепила на кнопку, шукали ще якоїсь зачіпки. І коли зупинились на краю спідниці, їхні погляди почали розпливатися, мов холодне масло на розігрітій пательні.
— Здрастє, мадемуазель, — розцвів посмішкою малий.
— Добрий день, — безбарвно кинула Марта.
— О, добрий, добрий, — радо продовжив товмач, — якщо нас зустрічає така чарівна жінка. Красунечко, як вас звати? Мене Жорж, без сімейних пут.
Яким той день буде — не знала жодна сторона. Добрим він був вже тим, що отой вертлявий коротун розумів мову.
— Звідки ви? — вирвалось у Марти.
Малий стенув плечима, посерйознішав.
— Ми — солдати великої Франції. Йшли визволяти вас від дикої московії...
ПОМИЛКА НАПОЛЕОНА І УКРАЇНИ
Певно ж, коротун не був політиком. Однак, політичний курс своєї країни він не спотворив. Москву він знав, життя московитів теж, бо майже два роки зі своїм господарем торгували там. Не знав, правда, безлічі образних висловлювань дипломатів, державних діячів своєї та інших держав, які зоставили для історії портрет москвина і його держави.
В дипломатичних колах Франції перед війною всерйоз мусувалась українська проблема, зокрема про утиски козаків, що було правдою. На території України Наполеон планував створити Українське князівство під своїм патронатом. Невідомо чому, але цей намір не набув розголосу, не став відомим потенційним союзникам Наполеона в Україні. Їх було немало. Навіть при невіданні його планів.
В кількох регіонах Полтавщини, Київщини українська шляхта привселюдно висловлювала свою солідарність з французьким імператором, виголошувались тости за його здоров'я. Український архієпископ Варлаам Шишацький та багато білоруських священників навіть склали присягу на вірність Наполеону і замість російського імператора Олександра І при церковних відправах вшановували його ім'я.
Під завісою патріотичної діяльності, нібито для оборони, було сформовано 15 полків. Генерал В. Закревський поїхав до Наполеона, аби умовити, йти через Україну, де вільнолюбивий дух значно вищий, аніж в Білорусії, тоді тут його підтримають. Поляки, дізнавшись про те, переконали полководця не міняти планів, оскільки, мовляв, українцям не можна вірити. До того ж про наміри шляхти вони повідомили Москву. Полки були розформовані, генерала заслано в Сибір. Пізніше ця доля не обминула і стукачів.
Та поодинокі демонстрації солідарності не могли вплинути на хід війни, українська людність і козаки підтримали Росію. Можливо тому, що хоча вона теж була загарбником, але ніби своїм, одної віри і заарканила Україну тихою сапою. Наполеон же йде кровопролитною війною, його плани невідомі. До того ж активності мас сприяли слухи, що за участь у війні цар відмінить кріпацтво, а козакам поверне втрачені права і вольності. Не сталось. Українські добровольці, які відстоювали інтереси московії, їхні діти, онуки знов вдягли кріпацький хомут. Були інші чинники поразки Наполеона, але бажання скоротити географічний шлях до перемоги і йти на Москву через болотисту, з поганими дорогами Білорусію, відірваність від своїх баз, відмова від створення Українського князівства, зробили своє.
У причинах протиборства сторін, які активно готувались до війни, були свої мотивації. Перша в обох була однакова — поразка опонента. Друга ж — асиметрична. Наполеон прагнув знищити дику державу, її норов. Олександр І — задушити революційну заразу в Європі, яку ніс Наполеон. Що кому вдалося — відомо. Виграш Наполеона ніс би для України позитив.
Про Наполеона написано дуже багато. Талановитий полководець, державний діяч. У розкішному фоліанті англійського "Рідерз Дайджест" "Люди, події, факти. Всесвітня історія" є коротка, але влучна оцінка. "Наполеон Бонапарт — найвеличніший національний герой Франції, завойовник, який блискавично об'єднав значну частину Європи під своєю владою і створив ряд політичних і правових інститутів Нового часу".
Війну 1812 року назвали Вітчизняною. За аналогом, з приставкою "Велика", — Другу світову. Перемоги у цих війнах, які мали вирішальне значення і для України, московія давно приватизувала. Для неї вони є адреналіном, що живить агресивний великодержавницький дух. Жодна з цих воєн не є Вітчизняною, бо воювала не одна московія. Її земля — не наша Вітчизна, наша — не її. У всіх перемогах майже рівнозначним чинником виступала пригнічена Росією Україна. Путін, дипломований брехун, нахабно заявляє, що вони перемогли б і без неї. Та без України на вашій імперії вже кілька разів би ставили хрест! На жаль, не сталось, бо Україна рятувала ... свого ворога.
"НА КОЛІНА!"
— Жорж! Я дещо зрозумів з твоїх дипломатичних перемовин. Але тут тобі не ринок, де ти розхвалюєш свій товар. Ця серйозна і розумна жінка вже втямила, що ти базікало. Ти кавалер? Та в тебе в Ліоні дві дружини і п'ятеро дітей виглядають. А скільки в матні пищать? Хіба ця жінка не бачить, яка ми непереможна армія? Маємо два мушкети без зарядів на чотирьох, брудні, голодні, обірвані, завошивлені, кляча ледьледь копита переставляє. Луї може не дожити до ранку. А ти баляндраси точиш. Ні, це не перекладай їй.
Марта ні слова не втямила із чужої мови отого найвищого, мабуть, їхнього старшого. Відчула лише тон, який миттю змінив обличчя двох.
Високий мовчки відсторонив убік середнього, став поміж них, навпроти Марти. Трохи, видно, старший її, чоловік міцної статури, у військовому заношеному мундирі, давно небритий, як і всі, без кашкета. Немите густе чорне волосся безладними пасмами спадало ледь не до пліч. Очі його і Марти зустрілися. Вона спокійно витримала погляд.
— Жорж! Антуан! — відірвав він свій позирк від Марти і до своїх: — На коліна перед цією українською жінкою! Ради нашого друга. Більш нам нема на що сподіватись.
Перед Мартою з похиленими головами вклякли троє. Вона сторопіла. Боже мій, що вони роблять? Розгубленим погладом перескакувала з покірно схилених голів, на коника, який пожадливо стриг траву, то на віз, де лежав хтось безіменний, безрушний, безмовний, то на цямрину колодязя, і не могла нічого втямити.
— Люди добрі, — ледь видихнула Марта.