Один з них підвів голову і звів угору гострі вуха; пишна хвиляста грива, котра сягала колін передніх ніг, сколихнулася шовковим важким сувоєм під черговим подувом вітру. Кінь втягнув повітря ніздрями і легко заіржав. З-за невисокого пагорба на доброму арабському скакуні показався вершник.
Молодий високий чоловік зіскочив з коня. Розважливим рухом зняв капелюх, із-під якого на дужі плечі посипались темно-каштанові кучері.
Чорний жеребець, що прискіпливо спостерігав за чоловіком, повільно, але впевнено рушив з місця.
— Знаєш, ласунчику, що я не з порожніми руками, ге? — жартома промовив чоловік до коня й засунув руку в кишеню.
Агерін був власником цього табуна й великої ферми, де розводили коней ще його прадіди. Недавно йому виповнилося тридцять три, й рік тому він втратив батька, котрий залишив йому дорогоцінний спадок. Чоловік любив цих прекрасних тварин, бо виріс із ними. А ще любив щасливе й вільне життя в усіх сенсах. Здобув хорошу освіту, починаючи з Дублінського університету й закінчуючи Кембриджський. Зо три роки практикував адвокатську справу, а далі покинув ту діяльність назавжди. За той недовгий час Агерін встиг побачити усі тонкощі мистецтва богині Феміди і зрозумів уже безпосередньо поза теорією, що це значить. Також його не приваблювала ніяка інша професія, тож вибрав свою дорогу. Окрім освічености, майже енциклопедичної, крім чіткої логіки, з якою умів апелювати, в ньому жила бунтарська, непокірна вдача. Повелитель коней, він пристрасно хотів бути повелителем і власної долі. А з тими статками, які оточували його, це здавалося зовсім легкою справою.
Сонце, котре лагідним промінням торкнулося соковитих пасовищ, прекрасних тварин, молодого чоловіка й розбурханого океану, знову заховалося за густі, темні хмари. Табун уже досягав ферми, як хмари з неба почали кидатися важкими й холодними краплями.
У пабі панували сутінки й витали хмари сивого диму. Гул голосів розчинявся у звуках рок-н-ролу, а повітря мовби загусло від випарів алкоголю. Агерін привітався з барменом і присів за стійкою, а той, не питаючись, поставив перед ним склянку з "Tullamore Dew", без льоду.
— Як маєшся, Агеріне? Довго тебе не було, — звернувся бармен до чоловіка.
— Мав справи у столиці...
— Нудно, мабуть, у провінції космополітові?
— Та ні... Часи такі, що розважити себе можна уже будь-де.
— Звісно. Тим паче, коли є з чим.
— За це й вип'ємо, — підняв склянку Агерін, чекаючи, поки бармен візьме в руки свою. — За рух і прекрасне життя!
— А ще — за жінок! — додав бармен.
— Аякже, без краси світу цього хіба є життя?!
Вони випили. Агерін вийняв з кишені пакет "Золотої Вірджинії" й мобілку. Плавними рухами, немов торкаючись чогось невидимого в повітрі, почав звивати цигарку. Година збігала, й настрої в пабі набирали все гостріших відтінків. За столиком неподалік шумна компанія молодиків, п'яніючи, почала чіплятися до дівчат за сусіднім. Ті спочатку намагалися не звертати уваги і ввічливо дякували за виставлені коктейлі, але хлопці наполягали на зближенні їхній компаній. А коли одержали відвертого відкоша, нахабно пішли в наступ. Дівчата виявилися не з боязких, і одна з них хлюпнула віскі в лице сміливця, а інша турнула його в груди. Й тут почалося: вереск, лайка, биті склянки... Амазонки виявилися міцними горішками з непоганою спортивною підготовкою, а їхні супротивники були уже досить сп'янілими й показово відважними.
Агерін не без задоволення спостерігав за баталією, в яку втягнулося вже чимало народу. Більшість намагалася розвести супротивників, та це було не так просто. Дівчата увійшли в азарт, а хлопці розмахували погрозливо руками, викрикуючи образи й кидаючись на груди доблесних дівочих захисників, як розлючені півні. Зненацька із глибин зали вигулькнув кремезний здоровань, який з розгону схопив одну з дівчат за довге волосся й почав гарчати їй в лице, що покаже, де раки зимують. Тоді три інших кинулися на нього, мов розлючені левиці. Гармидер стояв неймовірний, і вже перші жертви летіли на столи, інші промивали роз'юшені пики водою, ще інші давали ногам волю від гріха подалі. Агерін спокійно встав зі стільця, засунув мобілку в кишеню й не встиг розвернутися, як у його обійми з розгону влетіла тендітна дівчина з пишними червоними пасмами. За розпатланим волоссям він не розгледів її обличчя, зате в ніздрі вдарило приємними парфумами. Не довго думаючи, він підхопив дівча під руки й потягнув надвір.
Майже одночасно під пабом різко пригальмували дві поліційні машини.
* * *
Ранкове небо вітало день брудно-сірими розводами. Окремі клапті хмар, розбавлені свинцем, наповнювали небесну картину чимось химерним і сакральним, вливали у неї дух могутнього і таємничого. Куйовдилися й завивалися пишними кучерями над чиїмось високим чолом, спадаючи прямими тонкими пасмами по чиїйсь довгій шиї.
Агерін вичісував густу гриву свого улюбленого жеребця. Нинішній день був призначеним для маленьких відвідувачів: при фермі працювала школа верхової їзди та іпотерапії. Вже чимало відвідувачів із дітьми зібралося на подвір'ї, вичікуючи інструкторів.
Дорогою повільно проїхала темно-оранжева "Мазераті" й недалеко пригальмувала, паркуючись. Агерін чомусь провів очима автомобіль і запримітив, що з нього вийшли дві дівчини, в однієї з них голова палахкотіла багаттям рудого волосся.
Відвідувачі віталися з власником, підводили своїх дітей до чорного красеня для тіснішого знайомства, а той лагідно підставляв свою морду для погладжування і з вдячністю, обережно брав губами фрукти з дитячих рук.
Агерін розмовляв з новим інструктором, котрий сьогодні брався до обов'язків, коли спиною відчув на собі чиїсь очі, а далі в ніздрі увірвався вже знайомий запах. Якась сила змусила його різко повернутись.
Її обличчя було біле й чисте, наче мармурове, зелені очі вихлюпували свіжість і соковитість тутешніх трав, темно-червоне волосся, густе та пишне, важкими хвилястими пасмами лягало на груди і плечі.
Агерін втупився в дівчину. Його обиччям пронеслися тьмяні тіні здивування, потім розгублености, а далі невідь-чому — страху, мовби бачив перед собою примару.
— Ейліс! — простягнула дівчина руку, і голос її, низький та глибокий, пролунав у його вухах розкотами віддаленого грому. Такі жіночі голоси здатні перевернути все в чоловікові. Зробити з нього вовка, коня, лебедя, янгола або й демона.
Та це була мить. Одна мить слабкости досвідченого чоловіка, яка постає раптово перед свіжістю, ніжністю, юністю й одночасно звабливою силою жіночої краси. Якоїсь особливої чутливости, котра виливається з усієї її сутности. В цьому випадку не важливо, чи це зріла, розквітла всіма пелюстками квітка перед ним, чи тонкий, майже прозорий, ламкий пуп'янок, — чоловік кам'яніє.
Наступної миті він уже оговтався і простягнув їй руку. Твердим голосом відповів:
— Агерін.
— Ми вже зустрічалися... Дякую Вам.
— Ваші батьки знають, де Ви вештаєтесь вечорами? — з інтонацією вчителя спитав Агерін.
— Я вже повнолітня, — усміхнулась дівчина, і в її зелених очах спалахнули грайливі блискітки. — А це моя подруга, Дороті. Відрекомендувала брюнетку, яка підійшла до них.
— У нас, виявляється, однакові смаки. Ви любите верхову їзду? — спитав уже м'якше, благіше.
— Так, ми уже два тижні як зареєстровані в цьому клубі. А Ви, мабуть, проїздом у наших краях?
— Я всюди проїздом, — усміхнувся Агерін.
— Стривайте, я, мабуть, знаю Вас! — вигукнула Дороті. — Чи не Ви спадкоємець Мортонів, господар цієї ферми і тутешніх володінь?
— Нічого іншого мені не залишалося, — відповів лаконічно.
До них прямували нові відвідувачі, аби привітати власника, котрого вже давненько не бачили. Агерін намагався бути чемним та уважним з усіма, тому з дівчатами довелося тимчасово попрощатися. Вони відійшли, та незабаром Агерін почав ловити себе на тому, що шукає очима на манежі й на майданчику поряд полум'яні язики дівочого волосся...
Вечір змахнув крилами велетенського прозорого птаха кольору індиго, оповив густим туманом русло тихої річечки, сивою периною встелив річкові береги. Дівчата сиділи на широкому ґанку дому батьків Дороті, куди вони прибули з Америки на відпочинок і смачно сьорбали чай. Сьогодні після їзди почувалися змученими, тому вирішили піти на спочинок раніше, ніж зазвичай.
Але уже в ліжку, покрутившись у різні боки кілька разів, Ейліс зрозуміла, що сонливість і змученість пішли слідом за вечірніми туманами. В голові крутились не зовсім ясні думки, втім, навіть не думки, а вервечка з картинок та відчуттів, які виринали і провалювались у невідому безодню простору. В тих картинках була його дужа спина і прискіпливі, насмішкуваті очі. Там були його обійми, тісні, міцні й теплі, де вдихнула терпкий запах самця — загарбника й захисника одночасно. Там був його голос, котрий заворожував її звуками, мов кобру. Ще раз нервово звилася в ліжку й різко підвелася. Попрямувала на балкон, широко відчиняючи двері. Присіла на невеличкий диванчик із лози й закуталась у плед, якого залишила тут звечора. Ніч мала свої голоси, які поєднували ритмічне кумкання жаб на річці, шовкове сюркотання коників у траві, далекі пронизливі зойки сови й перемовини місцевих собак. Цей нічний оркестр заспокоював Ейліс, вона блаженно відкинула голову на спинку диванчика. Ніч хлюпнула в лице зорями. Безліч тремтливих очей дивилося зверху. Яке це щастя, подумала Ейліс, що сьогодні майже безхмарно...
Було добре й затишно, ніби вона у місці, яке давно шукала. Нічого дивного: її дідусь був родом із цих диких, утаємничених і меланхолійних країв. Він виріс тут і десь у її віці назавжди покинув їх. Предки Ейліс були чужинцями в Америці, як і багато інших. А вона — уже щира американка, в жилах котрої тече кров старого світу: європейського. Отож вона вдома!
Заплющила очі, вслухаючись у звуки ночі, в її глибокий, запаморочливий світ. Як добре, що вона відгукнулась на запрошення Дороті відвідати цю зелену країну, частинка духу котрої живе в ній.
Далі Ейліс пливла зоряним морем. Воно нависло так низько, що простягнеш руку — і погладиш оці небесні коштовності, лагідно та обережно, не порушуючи форми і первинних схем. У Нью-Йорку їй ніде було розглядати небо, в місті воно
далеко від людини.