Бачили б ви її очі – балухи з орбіт вилазять. Справжня жаба-зеленуха. Ще й халат зелений носить…
У цей мент помічаєте, що й у жінки вашого земляка очі не кращі. Починаєте клясти себе в душі… "І смикнув мене чорт за язика". Так воно вже в природі ведеться. Варто вам про чиїсь зуби чи очі згадати, як, дивитесь, у вашого знайомого чи знайомої вони такі самі. Та не розгублюйтесь, а спокійнісінько, намагаючись говорити в тому ж тоні, кажіть:
– Так оце йдемо. Бо в нього жінка все може. Замовте шкуру мамонта – з-під землі викопає. Потрібне вам опудало макаки (це я для прикладу, не ображайтеся) – завтра принесе. Свинячі роги їй легше дістати, ніж вам звичайну соску в аптеці… Так приходьте, не забувайте…
Адресу при цьому називати не обов'язково. Навіть коли ви переїхали на нову квартиру на тому тижні. Потисніть руку, мило посміхніться і йдіть. Якщо ж несподівано земляк схаменеться й скаже:
– О, ледь не забув, а де ж ви живете?
Не пробуйте непритомніти. Це вам нічого не дасть. Удайте, що ви дуже здивовані.
– Ти глянь! А я хіба вам не казав? От голова, і як це я? Півгодини добрих убили на дрібниці, а про головне забули.
Тепер присядьте. Якщо під вами сніг, малюйте схему на снігу. Пісок? Малюйте на піску. Малюйте й розказуйте, як до вас потрапити. А як нема ні снігу, ні піску, то шукайте клаптик паперу, бо інакше вони до вас не втраплять нізащо в світі. По-перше, ви живете в чорта в зубах, по-друге, туди ніякий транспорт не ходить, по-третє, наймати таксі – це дати із себе здерти шкуру. Це при умові, якщо таксист вас туди повезе. По-четверте, їхати треба з самого ранку, то до вечора можна й добратись. Приїдете – орієнтуйтесь по калюжі. Це майже поруч із вами. Не калюжа – Індійський океан: узимку не замерзає, влітку не висихає. Після цього починайте клясти міськкомунгосп, а заодно поцікавтесь у земляка, чи він випадково не знає, до якого часу це триватиме. Для повного уявлення розкажіть два-три епізоди про калюжу.
Можна й такі:
– Повірте, не брешу, у тій калюжі вже два епілептики втопились. Вас випадково не переслідує ця чорна хвороба? Ну, слава богу. Бо можете захлинутись одразу. Машина, бува, заїде, так ніс трактором вирвуть, а кузов там залишається. А ви хочете таксі брати? Хто вас туди повезе? Та це ще не біда – півбіди, – розказуєте ви якомога правдивіше. – Обійдете цю калюжу, то одразу беріть очі в руки – під ноги вдивляйтесь. Бо якщо не оглядатиметесь, то скрутите собі в'язи: дітиська познімали з люків чавунні плити, здали на металолом. У нас сусіда з тринадцятої квартири впав, то вже рік, як ходить із скрученою вбік головою. Ніяка медицина виправити не може.
Після цього не забудьте нагадати про мікрорайонних псів, що гасають невпорядкованими вулицями, як вовкодави. Всі без намордників, а чужих нюхом чують за кілометр. Але найстрашніше не це. Найстрашніше те, ради чого ви ото сьогодні вибрались у центр: дістати хімікатів. Бо від блощиць і тарганів уже спасу нема.
– Ну, нічим не виводяться, хоч сядь та й плач. Чого вже не пробували: й каштани клали, й торф. Виварювали черепки з лопухами. Настоювали тирсу на бурячисі, заливали смолою, оцтом. Варили звіробій на нітрогліцерині, не кажучи вже про дуст і сірчану кислоту. На день-два наче щезнуть, а тоді звикають, і ніякий дуст не помагає. Вони ще й раді – з'їдають той дуст, аж за вухами лящить. Як їдять, то, буває, сусідам чути. Та що там багато розбалакувати, приїжджайте, самі побачите. Не встигнете лягти…
– Але ми не думаємо ночувати.
– Як це не думаєте? Не думаєте ночувати? А чого? Що, немає де спати? Слава богу й міськраді – маємо трикімнатну квартиру. Та й до нас як уже їхати, то на два дні, не менше. Це ж за містом. Повітря яке! Якби ще не дим із миловарного заводу та не ота погань, що спиртзавод у ставки випускає, то живи й про Крим не думай. Переночуєте неодмінно. Та й заодно пересвідчитесь, як ми живемо. А то ще подумаєте, наче вигадуємо бозна-що. Побачите: як тільки вимкнеш світло, а прусаки, наче оленяче стадо, по вас гасають, аж груди вгинаються. Рота й носа затуляємо марлею. Ви часом не з роззявленим ротом спите?
– Не знаю. Ніколи не бачив…
– Ну, це не доведи господь. Так ви приїжджайте. Побачите, як ми влаштувались. Дітей не беріть. Онуків теж. Адже жалко їх мучити. Їхатимете, то в центрі сідайте спочатку на трамвай, на п'ятнадцятий номер, потім на Теличці на восьмий пересядете, а тоді злізете – й пішки. З кілометр, більше не буде. А як через кар'єр, то й того менше. При вході напис "Вхід заборонено", але ви на те не звертайте уваги – йдіть. Правда, якщо на вишці червоний прапорець, то краще обійти. Бо як бабахне, то каміння аж за шлагбаум летить. Каменюки бувають кілограм по вісім. Кабіну автомашини пробиває, як фанерну коробку з-під зефіру.
Усі ці деталі у вашій розповіді обов'язкові. Для ваших гостей нічого не повинно бути несподіванкою. В іншому випадку почнуться переживання. Щоправда, ваш земляк, можливо, й не дасть вам висловитись до кінця, несподівано переб'є й скаже:
– Та ви вже не турбуйтесь. Усе це не страшно. Ми до такого звикли. У нашому мікрорайоні не ліпше. А дорога і пси нас не лякають. У нас зять тракторист. Так ми до вас у неділю якщо не на гусеничному приїдемо, то на бульдозері – обов'язково.
Після цього потисніть землякові руку й гляньте на себе в дзеркало: якщо у вас обличчя пожовтіє, а може, ще й покриється червоними плямами, – вважайте, що все гаразд. Приятель приїде. Можете не переживати.
Про що розмовляти в гостях
Хто з вас не бував у гостях? Хто не відчував отієї холодної атмосфери, яка панує в ті хвилини, коли сервірують стіл? Жінки бігають із кухні в кімнату: шукають ножі, подають виделки, миски з салатом олів'є, мороженим хеком, нарізають лікарську й любительську ковбаси і, як завжди, забувають своєчасно поставити найголовніше – чарки та фужери. Ви дивитесь на цю метушню й почуваєте себе, як дитина в пелюшках, – скуто. Як би ви не намагалися не дивитися на стіл, погляди ваші все одно падають то на баличок (який десь дістали господарі), то на креветки. Вам стає ніяково. Здається, що ваші погляди перехоплюють присутні. Ви встаєте з крісла, пробуєте жартувати. Кидаєте одну-дві репліки, але відчуваєте, що вони недоречні, ніхто не сміється, а на вас усі дивляться принаймні здивовано.
Куди подітись? Чим зайнятись? Швидше б уже за стіл. Чого вони зволікають? Завжди ці жінки ускладнюють собі життя. Поставили б пляшку, оселедчик, один-два огірочки – й досить. Ні, ріжуть навіщось ковбасу, яку, як правило, ніхто не їсть, варять чи смажать картоплю й подають її тоді, коли всі ситі по горло. Потім силоміць накладають вам повну тарілку й кажуть, що в них свиней нема – тарілка має бути чиста.
Та все це буде потім. А зараз ось прибігає з гастронома господар (таке враження, ніби хазяї вас і не чекали), приносить мінеральну воду, плавлені сирки, зелений горошок, забуває, як завжди, купити баночку майонезу чи пачку солі, яка щойно закінчилась.
– Тебе добре посилати лише по смерть, – господиня своєму господареві. – Так не буває, щоб ти та чогось не забув.
– То біжи сама, – огризається господар.
– Ну й побіжу…
Назріває сімейна сварка. Ви ще більше ніяковієте. Вам чомусь здається, що все це – через вас. "Якого біса ми прийшли? Через нас он люди лаються".
– Це щоб було востаннє, – шепочете своїй половині. – Чуєш, востаннє! Більше моєї ноги тут не буде.
Вона обіцяє. Раптом увіходить господар. Він вам нагадує ідіота: очі злі, а на устах посмішка.
– Ну, чим тут розважаються наші дорогі гості?! Трохи скучнувато? – запитує він. – Ну, нічого, зараз буде весело. От Клава тільки збігає в гастроном, візьме майонез, хрін і…
Йому не дають договорити. Всі кричать:
– Ну для чого? Ми ж не прийшли до вас наїдатись. Посидимо, поговоримо…
Господар заспокоює. Комусь пропонує сімейний альбом, іншим показує значки, які збирає син. Вам дає колоду карт. Ви тасуєте й помічаєте, як до вас підсовується мордатий тип. У вас до нього одразу ж з'являється неприязнь. Ви почуваєтесь зайвим. Так і є – нахаба взяв карти, які ви поклали собі. Зводитесь і йдете в іншу кімнату. Там, несподівано для себе, помічаєте хлопчика, який забився у куток і сидить, наче ховрашок у нірці.
– Як тебе звати?
– Вова, – відповідає він.
– А чого ти тут?
– Туди, – показує на вітальню, – мама не дозволяє.
– А-а! Ну, нічого… Зі мною можна. Ходімо, розкажеш мені, скільки тобі років, куди ти ходиш.
Хлопчик вам охоче відповідає, але ви все пропускаєте повз вуха, бо раді, що нарешті знайшли й собі заняття – забавлятися з дитиною. Полегшено зітхнувши, сідаєте на диван. У цю мить знову заходить господар. Мило вам осміхається. Ви хочете йому теж зробити приємність і кажете:
– Яке миле дитя!
– Да, да, – згоджується він і гладить Вову по голівці.
– Якщо говорити відверто… Сідайте, будь ласка, – запрошуєте ви господаря. Він сідає. – Так от, якщо говорити відверто, то я досі не уявляв собі, як люди визначають, на кого схожа дитина: на батька, маму, бабу чи діда. А це тепер помітив, що Вова справді, як дві краплі води, схожий на вас.
– На мене? – перепитує господар.
– А ви що, переконані в протилежному?
– Бачите, я… – Господар хоче сказати щось, але ви його вчасно зупиняєте. Думаєте: "Невже й цього разу помилився? Невже він весь у маму? Та ні, не може бути. Такий же капловухий, як батько. Очі балухаті, ніс баклажаном, губи наче варениці. Ну, викапаний батько. Мати ж гарна жіночка".
– І ви стверджуєте, що це не так? – наступаєте на господаря.
– Я нічого не стверджую… Я хочу сказати…
– Та перестаньте. Гляньте на свої й Вовині вуха…
Господар здивовано дивиться.
– Ну що ви скажете?
– М-да! Можливо, якась схожість є.
– Ви це називаєте – "якась схожість"? Цілком ваші вуха, тільки в мініатюрі. А візьміть ніс! Подивіться на його ніс. У кого ще такий ніс, як у цього милого… у-у-у… і славного хлопчика? Тільки у вас і в нього…
Господар починає вовтузитись і, видно, хоче швидше піти від вас.
– Мені моя дружина розповідала про Вову… Мовляв, підеш побачиш, який у Матущаків хлопчик, – вундеркінд. Я у вас вперше й, тільки глянув на Вову, одразу подумав – викапаний ви…
– Пробачте, але це не мій син, – раптом виривається в господаря.
– Не ваш? А чий же в вашій кімнаті син?
– Не знаю.