Можливо, митцям ліньки було так рано вставати чи боялися роси? Або ця скороминуща мить настільки невловима, що ні в кого не вистачило хисту. То чому я барюся?!
– Стій! – гукаю я Сашкові й спинивши ровер, виймаю з наплічника спеціально взятий для таких моментів Nikon D5100https://uk.wikipedia.org/wiki/Nikon_D5100 та роблю кілька знимків – хоча би так зафіксую це диво; Бальбо терпляче чекає.
Вже майже день. Багатоголосий пташиний спів, що наростає з кожною хвилиною, лине звідкілясь спереду: в рази голосніший, ніж я щодня чую в себе на Клевені. Несподівано наша стежка перетинає справжню лугову дорогу – дві виїжджені автомобілями колії; стіна з дерев, що я її помітив раніше, ось уже зовсім поряд і, перш, ніж я про щось здогадуюсь, перед моїми очима миттєво, наче в штукарстві Девіда Коперфілда, відкривається Десна.
Ух ти, яка мальовнича картина! Урвистий з нашої сторони берег місцями поріс кущами лози, протилежний вабить до себе жовтим піщаним пляжем, гладеньке дзеркало води синє, наче небо, а під берегом, де кущі, воно зелене, й навіть звідси видно, як там по ньому, під кутом до крутояру, відходить низка ямок-закрутів – від маленьких, як п'ять копійок, до великих, мовби блюдце. Коли б не пташиний спів, тиша була би мертва – жодного подиху вітру. Але що дивно: спів цей тиші не заважає, він сам по собі є ніби її невід'ємною частиною. Вже день. На сході, якраз по руслу ріки, що вигинається тут дугою, за майже чорним лісом витикається раптом краєчок жовто-червоного кола – не сліпучо-яскравий, а цілком спокійного відтінку: дивись на нього, скільки хочеш і очі не заболять. Той краєчок досить швидко, прямо на очах, піднімається над темнотою лісу і вже видно майже половину густо-помаранчевого диску.
– Спізнилися, – трохи з досадою, тихо, майже пошепки каже мені Сашко, – ну, та що ж поробиш? Ставимо отут під кущами велосипеди й тихенько, без шуму, йдеш за мною. Головне – ногами не гупай, бо риба почує.
Він іде ледь помітною стежкою попереду, не підходячи до краю кручі, я, почепивши фотоапарат на шию, з наплічником за спиною, та вудками в руках, поспішаю за ним. Сашко підходить до того місця, де внизу, з-під куща, вервечкою стеляться по воді ямки-коловерті й починає обережно спускатись. Я намагаюся повторювати його рухи, але мої ноги чомусь, ніби спеціально, хоч і тихо, а все ж часом гупають по кручі й тоді Сашко люто зиркає назад, а я не розумію, як воно в мене так вийшло, і як це йому вдається в своїх важких черевиках так безшумно переставляти ноги, опускаючись мало не по вертикальному глинистому схилу.
Нарешті ми біля води, під кущем, і мій провідник, щойно його нога ступила на невеличкий, кимось уже добре втоптаний майданчик, тут же присідає – ну розвідник розвідником! Я старанно копіюю всі його рухи та дії, й хоча виходить не надто вдало, все ж таки скоро опиняюся поруч із ним, присівши навпочіпки – а скільки зможу зі своєю плюснею побути в такому становищі навіть не уявляю.
– Сідай, – шепоче Сашко й показує на якусь старезну дощечку, покладену на земляну сходинку, дістає з такого ж старого, як і в мене, наплічника дебелого, майже, як у Крокодила Данді, ножаку й береться по сусідству з моїм сидінням робити подібне сидіння для себе, швидко справляється з роботою, виймає зі своєї торби щось середнє між маленькою подушкою і матрацом для кішки, вмощується на ній і з видимим полегшенням каже:
– Ну, з Богом. Зараз якраз себель[30] нереститься – любить відкладати ікру на гілках отаких, як цей, наполовину затоплених кущів, а лящ дуже полюбляє нею ласувати. Може, дасть Бог, і на наш горох спокуситься. Тож слухай мене, дивись та на вус мотай, – і починає пошепки довгу монотонну лекцію про те, що, коли та як робити: найперше готує підсаку, за тим кидає у воду жменю гороху, змушує мене спорядити ті дві вудки, що я їх оснастив на його загад удома, показує, як почепити на гачок горошину, та як і куди слід закидати снасть, як покласти вудки на лозові рогачики, що стримлять із води, знову підкидає у воду горох, але вже менше, опускає у воду довгу сітку садка для здобичі й нарешті з полегшенням зітхає:
– Все. Тепер сидиш і не зводиш з поплавців очей. Ледь побачиш, що з поплавцем щось не так, одразу ж руку до вудки; потопить – миттєво підсікаєш. Тут реакція має бути, як у кота. Ти бачив, як коти на мишей полюють? Отак і ти мусиш.
Я слухняно виконую всі його забаганки, хоча залюбки просто посидів би, помилувався чудовим ранком і цією неймовірною красою – можливо, й голова зовсм перестала би боліти. Сонячне коло вже відірвалося від темної смуги під ним, висить у вранішнім мареві й зовсім не сліпить очі, а по непорушній, здававалось би, воді прямо до нас стелиться золотава доріжка світла й нагадує смужку розплавленого золота. Тутешнє птаство в якомусь екстазі поринуло у спів аж до повного самозабуття – найменше пташа зо всіх сил намагається переспівати сусідів, але попри це, їхній вокаліз видається мені бездоганним: ніхто нікому не заважає, тільки доповнює звучання всього хоралу. Поверхня води, непорушна, коли дивитись на неї відсторонено, неуважно, насправді живе якимось окремим життям, ніби той Океан Солярису з роману Лема: струмені її то закручуються у великі або зовсім дрібненькі водоверті, то розправляються, розтікаються по поверхні, стираючи малюнок попередньої миті й тут же творять новий, іще вигадливіший, іще швидкоплинніший – жодної миті спокою. Та на це можна цілий день дивитися й не набридне.
Зате Сашко, мовчазний та зосереджений, знай сидить собі й очей не зводить з поплавців двох моїх вудок – так, ніби крім тих двох маленьких жовтавих кульок з твердого пінопласту, що неспішно розгулюють на поверхні води, стримувані вільним відтинком волосіні у пів метра завдовжки, більше нічого цікавого навкруги й не існує. Навіть дивно: рибалка, а така краса річки його не хвилює. Він то подасться, напружений, весь уперед і навіть руку простягне до котроїсь із вудок, то зримо розслабиться й неспішно повернеться в попереднє положення і знову пильно та уважно дивиться на ті дві кульки. Я пробую й собі поспостерігати за ними, але в їх поведінці не бачу нічого, що вказувало би на кльов риби. Що він там бачить?
Сашко витягає вудку – гачок голий: хтось непомітно, принаймні для мене, зняв під водою насадку.
– О, тут такі спеціалісти, – жартує мій інструктор, – що й злодія навчать, котрий у вас по трамваях гроші з кишень тирить.
– Ану ж, спробуй оцього, – виймаю я з наплічника целофановий пакет з секретним горохом.
Сашко зазирає всередину, з недовірою виймає кілька горошин, пробує одну і брови його від подиву підіймаються вгору:
– Ого, – шепоче він, – вищий клас! Сам варив?!
– Сам, – торжествуючи, всміхаюся я.
Він знову пильно роздивляється мою насадку, пробує роздавити ще кілька горошин, потім упевнено стверджує:
– У печі варений. Зізнавайся, хто навчив?
– Степанівна. Чому ти такого не вариш?
– Серед літа піч топити? Та мої мене з хати виженуть – не заснеш же.
"Мабуть, літньої кухні немає. Або печі в ній", – вголос я не наважуюсь робити припущення: мені яке діло?
Сашко закидає вудку і тільки тоді пояснює далі:
– Та й довго в печі. У мене скороварка, радянська ще, – куди тим сучасним: двадцять хвилин максимум і горох готовий, – він замовкає, даючи зрозуміти мені, що тут не місце й не час для пустого базікання.
Знову починається мовчанка. Мою ж увагу привертає щось на протилежному березі – бічним зором помічаю там якийсь рух. Біла чапля прилетіла звідкілясь, опустилась на мілководді й повільно, але граційно переставляючи довгі ноги-патички, бреде по воді, не менш пильно, ніж оце мій Сашко, у щось вдивляючись, а тоді р-раз! – блискавичний удар дзьобом у воду і мені вже видно, як вона тримає в ньому невеличку довгасту рибинку. Тут же розправляє крила і з натугою махаючи ними, важко здіймається в повітря й несе кудись свою здобич – певно, пташенятам. Оце рибалка – не те, що ми!
Сашко рвучко нахиляється, рука його блискавично опиняється над вудлищем, а там поплавець ніби провалюється під воду й тут же якась сила так стрімко гне кінчик вудлища, що він із силою хвоськає об поверхню, але рука рибалки вже рве тростину вудки догори і вона на моїх очах раптом вигинається дугою, що вібрує від шалених ривків підводного мешканця. Ого! Я провалююсь в якийсь ступор і дивлюся, онімівши від здивування, на єдиноборство двох одвічних суперників: людини та риби й уже не тямлю себе від захвату: прямо на моїх очах, сповнена експресії, розгортається боротьба за життя. Риба зо всіх своїх сил рветься вниз, у рятівну глибину рідної стихії, вудлище, таке тоненьке й тендітне, насилу стримує ці ривки, а Сашко як був незворушним десять хвилин назад, так ним лишається й досі – оце витримка у людини!
– Витягни вудку, – тихо просить мене, й так спокійно, ніби за столом веде мову про ніж або виделку, – це головень: бач, як пручається: може й волосіні поплутати. Але без поспіху, – попереджає наостанок.
Я, як можу, виконую прохання, а самого аж підкидає від порції адреналіну. Так це ж тільки спостерігаю, а що, як мені такий клюне?
– Коли велику рибу тягнеш, головне не поспішати, – по ходу без жодної емоції пояснює Бальбо, мовби й не змагається з головнем, а коментує чуже відео в Ютьюбі, – просто тримай її, не даючи потягнути в глибину, але й на себе не тягни вудку доти, доки риба не стомиться. Послабне опір – трохи підтягни, і так доти, доки риба сама не підніметься на поверхню. Це означатиме, що вона зовсім вибилась із сил, а як уже й на бік ляже, тоді можна і в підсаку брати. Тут золоте правило: сам не шуми і рибі не давай бовтатись, бо розлякаєш решту.
Ну, прямо "Старий і море". Мене аж тіпати починає з нетерплячки, а Сашкові хоч би що – знай собі тягається зі здобиччю. І що цікаво – все саме так і відбувається, як він мене тут наставляв: уже біля самої поверхні раз по раз відсвічує сріблом велика довгаста рибина, але минає ще доволі багато часу, перш, ніж завдяки майстерності рибалки змучений боротьбою головень безсило лягає на бік і Сашко, все так само без поспіху, підтягує його прямо на опущену в воду сітку підсаки, а тоді р-раз! – рвучко піднімає снасть догори й з натугою переносить на берег, до нас у руки.
Міцний, сріблястий, з сірою спиною, червоними, як жар плавцями й великою, біластою всередині пащею, головень лежить у сітці й стомлено хапає ротом повітря.