— Досі чув лише про спроби герцога де Невера згуртувати козаків та приєднати до них війська кількох європейських правителів, називаючи їх християнською міліцією.
— Тоді, з вашого дозволу, я введу вас у курс справ. Важливо знати, що наші перемовини щодо створення Ліги християнської міліції, на основі якої й було створено орден, мають тривалу історію, пов'язану і з королем Речі Посполитої Сигізмундом III, підданим якого, принаймні формально, ви є; а також із Військом Запорізьким. І ліга, й орден мають на меті те ж саме, що вже давно має на меті герцог де Невер: відродити традиції хрестоносців і здійснити черговий, тепер уже вирішальний, хрестовий похід на Османську імперію, проти панування в Європі віри магометанської.
— Що й казати, мета священна, — визнав Сулима. — У Війська Запорізького немає запеклішого ворога, ніж магометанський Стамбул, під стіни якого здійснено не один переможний похід. Але ми давно доводили посланцям папи та різних володарів, що проти такої могутньої імперії виступати треба спільно.
— Я передам ці ваші слова особистому секретареві понтифіка, — поспішив запевнити його настоятель Валеріо, даючи зрозуміти, що саме заради цього визнання козацького полковника він і прибув до палацу французького посла.
— А ще ці слова свідчать, що з герцогом де Невером ви однодумці, — ледь помітно всміхнувся посол і, підвівшись з-за столу, з келихом у руці пройшовся кабінетом. — Аби переконати вас, що це так, наведу лише кілька фактів. Задумуючи свій новітній хрестовий похід, герцог із самого початку розраховував на допомогу християнських правителів, на християн із поневолених балканських країн та Молдавії, а головне, на військову потугу Війська Запорізького, яке має величезний досвід боїв із яничарами та підданими кримського хана. Знаючи про благословення цих намірів папою римським, французька королева Марія Медичі ще 1616 року надала герцогові мільйон двісті тисяч ліврів на створення Ліги християнської міліції. Чималі кошти надала і славетна італійська родина Періньяні Сфорца.
— ...Що здавна належить до "чорної знаті", — завважив настоятель Валеріо.
— За завданням герцога, її представники, три брати: Бернард, Жан-Батіст та П'єтро, які добре зналися на історії лицарських та чернечих орденів, заповзялися створити орден лицарів християнської міліції, взявши при цьому за взірець статут ордену францисканців, але під покровом Діви Марії. Як відомо, установча асамблея ордену відбулася в листопаді 1617 року в столиці Моравії Оломоуці[30].
Граф покликав свого камердинера і попросив занести до кімнати його лицарський плащ. Коли той увійшов, Сулима побачив досить скромно пошитий білий плащ, на якому було закріплено емблему — золотий хрест із синьою і білою емаллю та зображенням Діви, яка босоніж стоїть на мусульманському півмісяці.
"Досить промовисто, — відзначив про себе полковник. — Саме так Діва і повинна буде з часом постати, якщо тільки не забула, що має дбати про достоту занедбане християнське воїнство своє".
— Хочете, щоб запорізьке лицарство теж вбралося у такі плащики? — з ледь уловимою іронією поцікавився полковник, перериваючи споглядання "міліційної" атрибутики.
— Прикметно, що ви назвали його "лицарством", — не надав значення його реакції посол. — А вподобають вони наші плащі, чи й далі залишатимуться у своєму традиційному вбранні, то вже справа смаку. Важливо, щоб при цьому вони ще й залишалися воїнами і нашими союзниками. Остаточно орден було утверджено за рік, на з'їзді у Відні. На той час територіально орденське лицарство було поділене на три відділення, або, як то заведено казати серед лицарів, на три "мови". До східної "мови" увійшли лицарі Германії, Угорщини та Речі Посполитої, а отже й Землі Запорізької, і на чолі її погодився бути граф фон Альтайн. Сам герцог де Невер очолив західну "мову", яку склали Франція, Фландрія та Лотарингія, але до яких згодом повинні приєднатися ще кілька країн. Наприкінці того ж року, вже маючи у складі християнської міліції дванадцять тисяч піхотинців та понад три тисячі вершників, герцог навідався до Варшави, аби особисто переговорити з королем Сигізмундом III. Найбільшим прихильником його став тоді єпископ краківський Мартин Шишковський. Чи не знайомі ви часом, полковнику, з цим ревним католиком?
— Не мав нагоди, — стримано відповів Сулима, нехтуючи традиційною для подібних випадків формою відповіді: "Не мав честі".
— Але цьому приїздові передував візит до Варшави та Кракова тодішнього особистого секретаря герцога — мсьє Олівера Маркона, який теж мав зустрічі з краківським єпископом Шишковським, а також із посланцями запорізьких козаків, як підписали з ним угоду, уповноваживши представляти їх інтереси в Західній Європі.
— Він справді мав зустрічі з посланцями запорізького кошового? — пожвавився Сулима, поглядаючи то на графа де Брейонна, то на Валеріо. Проте настоятель мало чим міг зарадити козацькому полковникові.
— На чолі цієї посольської групи стояв такий собі... — граф повернувся до столу і видобув із чорної скриньки, що лежала край нього, кілька паперів. — Так, його звали Дмитром Отрохимовичем.
— Отрохимовичем?
— Вам знайоме це ім'я, пане Сулимо?! — втішився граф.
— Якраз перед отим нашим судним виходом у море, під час якого я потрапив у полон, він брав участь у поході на стійбища перекопських татар і не повернувся з нього. Вже не пам'ятаю: чи то загинув, чи теж опинився у полоні.
— Шкодую, що серед цих посланців не виявилося вас, полковнику. На Січ, як я розумію, ви потрапили не за юнацьких літ?
— У юнацькі літа я навчався, далі працював управителем маєтків Жолкевських, розташованих неподалік Києва.
— Тих самих Жолкевських, до роду яких належить нинішній посол польського короля у Ватикані?!
— Саме тих, — прямо дивлячись у вічі графові, з якимось внутрішнім викликом підтвердив Сулима, даючи зрозуміти, що не почувається незручно за такі викрутаси своєї долі.
— Тоді стає зрозумілим, чому Жолкевський так недружньо був налаштований проти вас під час аудієнції у понтифіка.
— У нас, українців, давня "приязнь" із поляками, яка не раз "скріплювалася" кров'ю на полях битв. Вам, графе, важко буде осягнути всі тонкощі цих взаємин, та, мабуть, і не варто вдаватися до цього.
32
Сулима спустошив свій келих, знову наповнив його, але затримав, не доносячи до рота.
— Із Жолкевським я ще матиму нагоду поспілкуватися, тому облишмо його. Краще скажіть, про що ж цей ваш Олівер Маркон зумів домовитися із запорожцями?
— Мабуть, належало б переповісти суть цієї угоди своїми словами, але їм ви могли б і не повірити. До того ж у якихось тонкощах дипломатії я міг би виявитися неточним. Тому навіщо ризикувати? Ось завірена французьким нотаріусом копія листа Маркона, адресованого герцогу де Неверу, в перекладі італійською, — подав він листок цупкого паперу полковникові.
"Copia d'una lia authentica mandata dalli Cosacci a Isidr Duca di Neuers sotto il sigr di Marcones, mandato dal'e in quilla parti, et fatto poi Procuratore de' Cosaccki, tradotta dal vero originale di Lingua Polacca ni Italiano..." — пройшовся Сулима поглядом першими рядками угоди, писаної італійською, дуже близькою до "чистої латини", але потім передав її настоятелю Валеріо, попросивши перекласти.
— Я тримав у руках оригінал самого листа, — застережливо мовив граф. — Шкода, що копія не дозволяє відтворити печатку, якою Отрохимович засвідчив свій підпис.
— Справді шкода, — ввічливо підтвердив полковник.
— "Копія автентичного листа, — заходився повільно і майже врочисто читати настоятель Валеріо, — надісланого козаками синьйору герцогу де Неверу від імені синьйора де Маркона, який був відряджений у ті краї і пізніше призначений козацьким повіреним, перекладеного зі справжнього оригіналу польською мовою на італійську". — Це така назва цього документа, — пояснив єзуїт. — А ось і сам текст листа:
"Ми, нижчепідписані, на чолі з Дмитром Отрохимовичем, обрані повноважними послами від Війська запорожців, або ж козаків, маючи доручення від нашого Війська оголосити (як тепер і робимо), за згодою всього війська, із поважних причин, синьйора Олівера Маркона герцогом, або ж генералом нашого Війська Запорізького, і нині вважаємо таким цього синьйора; і попросили його прийняти над нами ці повноваження й титул володаря та усі права і владу згідно з повноваженнями інших володарів; і щоб він міг відстоювати інтереси для нашого загального добра.
Ми надаємо йому всі повноваження та владу для приведення нашого Війська під протекторат і захист такого володаря — короля або герцога, якого він вважатиме добрим, вигідним для нашого Війська, обіцяючи від імені нашого Війська прийняти і підтвердити все, що він зробить задля блага нашого Війська, принісши йому присягу й пообіцявши від імені нашого Війська — так само, як і він приніс присягу та пообіцяв поєднати і з'єднати у союз наше Військо так швидко, як це буде можливо.
Із найбільшою вірою, Ми підписалися власною рукою та поставили печатку нашого Війська. Варшава, 7 квітня 1618 р. Підписано... обраним послом Війська козаків, власною рукою"[31].
Закінчивши читати, Валеріо зацікавлено глянув на козака і сказав:
— Готуючись до зустрічі з вами, полковнику, мені вдалося познайомитися з кількома польськими документами, які стосуються козаків, але знаходяться у бібліотеці Ватикану. Архієпископ Одіні надав мені таку змогу. Так от, за характером письма та манерою викладу, ці документи дуже близькі до того листа, якого щойно вручив вам граф де Брейонн.
— Ні найменшого сумніву не виникає в тому, що лист справжній, — розвів руками Сулима.
Та все ж таки взяв його з рук ченця і знову пройшовся поглядом, особливо пильно придивляючись до печатки нотаріуса. Вже сам той факт, що тут, у далекому Римі, він тримає копію листа, підписаного одним із козацьких ватагів, зворушувала вчорашнього турецького бранця-галерника. Аж наче чимось рідним, наче самим степом полиновим, повівало від неї.
— Щоправда, це всього лише лист від імені пана Маркона, — нагадав він графу де Брейонну.
— Хоча і дуже промовистий, — делікатно підтримав його настоятель Валеріо, вловивши, до чого веде полковник.
— А саму угоду між козаками та Марконом, тобто, власне, самим де Невером, вам у руках тримати доводилося?[32] — запитав Сулима.
— Доводилося, — дещо повагавшись, запевнив його французький посол.
Сулима не повірив йому, та оскільки ставити правдивість француза під сумнів було безглуздо, тим паче, що зараз це вже й не мало якогось особливого значення, то поблажливо всміхнувся.
— Ви переконали мене, граф.